Креативний директор Projector Publishing Гліб Капоріков: "Кожен із нас може "проростити майбутнє"!"

Фото: Projector Publishing

Який внесок можуть зробити сучасні дизайнери у популяризацію української самобутності та ідентичності? Про це ми поговорили з креативним директором Projector Publishing Глібом Капоріковим, чиї артбуки з інтерактивними обкладинками про українську візуальну культуру стали подією в мистецькому світі. 

Глібе, розкажи про роботу над артбуком "Telegraf.Завтра".  Чому в нього така назва?

Власне, назва нового артбуку "Завтра", тому що ми в ньому розглядаємо теми, які так чи інакше пов'язані з тим, що на нас чекає завтра. Це таке наше умовне завтра, наше умовне майбутнє, яке безпосередньо пов'язане із сьогоднішнім днем. Адже будь-яке завтра — це наслідок сьогодні. І, фактично, ми розмірковуємо про те, що ми маємо робити та що ми робимо сьогодні, для того, щоб це завтра настало і було таким, яким нам би хотілося, таким, яким ми його всі бачимо і хочемо побудувати.

Хто придумав концепцію інтерактивної обкладинки з квіткою, яку можна посадити. Як технічно реалізовувалася ця ідея?

З креативної, дизайнерської сторони над проєктом працював я і Нонна Старущенко, моя партнерка. Ми разом з нею придумали цю ідею. Ми подумали, що вона органічно і класно римується з внутрішньою ідеєю, з дизайном: з переосмисленими й осучасненими деревами життя, з квітами, які у нас є всередині самого видання. До того ж це така символічна дія, яку треба виконати сьогодні, для того, щоб завтра у тебе виросли квіти. Тобто це певна дія і певна відповідальність, яку ти на себе береш цим символічним актом. 

Ми взяли папір, в якому міститься насіння різних квітів, і вирізали з нього квіти, які дещо перегукуються із витинанками, з народним мистецтвом, але в сучасному прочитанні. З обкладинки можна зняти цю паперову квітку, посадити і чекати на пагони. Таким чином кожен читач артбуку, кожен із нас, зможе "проростити майбутнє", посіявши насіння у горщик. 

Які головні теми та меседжі ви з командою хотіли донести через серію альманахів Telegraf?

Ми випускаємо їх вже четвертий рік поспіль. Перший вийшов ще до повномасштабної війни, у 2021-му. І всі вони присвячені українській культурі, здебільшого візуальній, але й не тільки.

В артбуках ми розглядаємо багато речей, які пов'язані саме з українським дизайном, мистецтвом, архітектурою, філософією, тобто культурою в достатньо широкому сенсі цього слова. І кожен з альманахів присвячений окремій великій темі. І у цих темах ми інколи навіть ставимо більше питань, ніж даємо відповідей. Але це таке розмірковування, певна рефлексія на той час, в якому ми живемо. 

Перший артбук присвячений українському дизайну, питанням про те, яким він є взагалі, звідки він взявся, куди йде. Другий присвячений креативу у війні, тобто він про те, як зустріла і переживала початок повномасштабного вторгнення українська креативна спільнота.

Третій присвячений філософії українського життя — волі. Тобто тій рушійній силі українців, яка дає нам змогу і сили не здаватися, йти до кінця, робити те, що ми робимо якнайкраще. І четвертий — про завтра, завтрашній день, про те, що ми маємо зробити й створити сьогодні, які дії виконати для того, щоб побудувати завтра, відбудувати, переосмислити й зробити себе, країну, спільноту, суспільство кращими, наскільки це можливо зараз.

Як відбувався процес відбору матеріалів для висвітлення української візуальної культури в альманахах?

Презентація артбуків "Telegraf.Завтра" в музеї Ханенків

Це бачення нашої команди. Ми слідкуємо за великою кількістю ілюстраторів, дизайнерів, які щось створюють певний період часу, оскільки друком у нас виходить артбук раз на рік. Тобто у нас є час на те, щоб придивитися до нових творів, ілюстрацій, дизайну, проєктів української спільноти. І, власне, ми редакційною командою відбираємо ці візуальні наповнення й ілюстрації, які будуть супроводжувати кожну тему. Тобто вони мають відповідати певною мірою темі випуску або безпосередньо мати відношення до певної статті. Також, починаючи із другого Telegraf, ми створюємо в кожному новому артбуці галерею ілюстрацій українських дизайнерів, художників, які присвячені або перегукуються з основними ідеями, що представлені в цьому випуску.

Поясни нам метафору волі через витинанки-ґрати з птахами? Як народилася ця концепція?

Концепція народилася з того, що ми шукали основний мажорний символ для випуску "Telegraf. Воля". Закономірним є те, що ми ставили собі питання: що таке воля? І прийшли до того, що птах — це дуже простий, зрозумілий символ волі, який символізує і свободу, і всі складники, на які нам вдалося розкласти це досить широке поняття. Ми зрозуміли, що птах зустрічається і в українському фольклорі, і в українському народному мистецтві. І кожен птах у цьому артбуці має свою символіку, тобто ці всі птахи з'являються не просто так, не випадково, а кожен із них щось символізує. І тому ми взяли птаха як основний символ волі в цьому артбуці. 

Але, щоб зрозуміти, що ж таке воля, потрібно знати, що є протилежним — тобто, що таке неволя. Українці, на жаль, як ніхто інші, знають, що це таке і як з цим намагатися жити. У цьому артбуці ми вирішили продемонструвати ці поняття в інтерактивний спосіб, а емоційно це підкреслити ще й кольоровим рішенням. Розгортка з назвою, з витинанкою, повністю чорна, а крізь цю витинанку-ґрати прориваються яскраві кольори й, коли ми перегортаємо сторінку, ми бачимо птаха, який летить або злітає, тобто він виривається, вилітає з цієї клітки, з ґрат, він вивільняється, — і читач символічно робить його вільним. 

Який внесок можуть зробити сучасні дизайнери в популяризацію української культури та ідентичності? 

Використовуючи всі надбання (наприклад, народну культуру, авангардну культурну спадщину тощо), ми продовжуємо цю мистецьку, дизайнерську, архітектурну традицію. Переосмислюємо її й нібито символічно стаємо на плечі попередників. Це створює підґрунтя і впевненість в тому, що ми робимо, і насправді певну унікальність. Тому що ми можемо вдатися до копіювання, створення симуляції й тому подібне. Але це не має, на мою думку, якогось цікавого сенсу і це зазвичай виглядає так, ніби воно трохи порожнє таке. Натомість, коли ми використовуємо таку спадковість, у хорошому сенсі слова, пропускаючи крізь велику кількість фільтрів контексту, сучасності, актуальності й так далі, для того, щоб це не скотилося в перемальовування, копіювання старовини, — це така нормальна, хороша, якісна дизайнерська й мистецька практика.

Тобто це має бути така осучаснена річ із розумінням, що було до цього. Тому я думаю, що, популяризуючи такий підхід, ми створюємо і продовжуємо розвивати свою власну ідентичність, своє розуміння того, як має виглядати український дизайн, і чи має він певною мірою відрізнятися від іншого. Тобто, що робить український дизайн українським дизайном, польський — польським, японський — японським, а британський — британським? От, власне кажучи, ми вносимо розуміння того, чим ми особливі, яке у нас є культурне коріння та ідентичність.

Яку роль, на твою думку, відіграє Projector у розвитку сучасної української дизайн-освіти?

Я ж заангажована людина, я викладаю в Projector з 2016 року, з 2021 працюю, тому не можу інакше сказати, — величезну або провідну роль. Але, якщо без жартів, то я думаю, що це один із найкрутіших прикладів на українському, а, можливо, і світовому ринку освіти у сфері дизайну. І не тільки дизайну, насправді. Але я буду говорити про дизайн, тому що я, власне, цим займаюся.

Projector — це наочний приклад того, що для того, щоб отримати професію, навчитися розуміти, створювати якісний дизайн, тобто працювати у візуальних комунікаціях — не потрібно на це витрачати 6-10 років. Базу можна отримати набагато швидше, якісніше, зробити цей процес цікавішим й водночас не зненавидіти свою професію, а полюбити її ще більше. Я думаю, що це важливий аспект, коли навчання є натхненним, і ти хочеш туди повертатися знову і знову. Це великою мірою залежить від того, як організований сам процес, які цінності сповідують ті люди, які викладають. І тут я думаю, що Projector насправді дуже важливий для ринку молодих спеціалістів в Україні.

Як ти оцінюєш вплив диджитал-навчання на розвиток сучасного українського дизайну?

Світ сильно пришвидшується, але диджитал-навчання дозволяє не сильно відставати від швидкості, з якою все змінюється. Тобто для того, щоб навчитися чогось у когось, зовсім не обов'язково їхати в якісь конкретні стіни. Диджитал розширює можливості, адже можна запросити гостей, гостьових лекторів, просто лекторів звідусіль, з усіх куточків світу, з різним досвідом і знаннями. У свій час, мабуть, я би мріяв про можливість навчатися в такому форматі, щоб можна було почути різні думки різних спеціалістів світового й українського масштабу й отримати від них якийсь фідбек. Зараз це абсолютна норма і реальність, й інакше вже якось важко уявляти собі цей процес навчання. Тому, я думаю, що диджитал тут зіграв якісну роль в доступі до цих можливостей.

Яким ти бачиш майбутнє української візуальної культури?

Мені б хотілося бачити українську візуальну культуру певною мірою диверсифікованою, різноманітною, з великою кількістю цікавих сенсів. Не хотілося б, щоб вона впиралася в щось одне-єдине, яке б ми вважали справді українською візуальною культурою. Я думаю, що наша сила в тому, що вона може бути достатньо різноманітною, репрезентувати різні погляди. Я у це вірю і, працюючи зі студентами, замовниками, проєктами, в яких я беру участь, намагаюся робити так, щоб наш візуальний контекст ставав цікавішим з точки зору різноманітності. І, звичайно, мені б хотілося, щоб це рухалося, в хорошому сенсі, в напрямку певної складності на спрощення. Бо ми як вид, який еволюціонує та ускладнюється, тяжіємо до створення цікавіших, складніших структур, понять і речей. Тому мені б хотілося, щоб українська культура рухалася у цьому ж напрямку.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter