"Квіти України": як знімали фільм про киянку, що захищає свою землю від забудовників

Фото: кадр із фільму "Квіти України"

З 22 травня в українських кінотеатрах розпочинаються покази документального фільму "Квіти України" — нової роботи режисерки Аделіни Борець. Стрічка розповідає історію 67-річної Наталії, яка мешкає на київських Позняках у приватному будинку, веде сільський спосіб життя посеред міста: доглядає сад, тримає кіз та господарство, попри тиск забудовників, які прагнуть отримати цю територію.

Редакція "ТиКиїв" поспілкувалась з Аделіною про історію створення фільму, процес зйомок та головну героїню. 

Протест, що став натхненням

Ідея зняти фільм народилася під час акції протесту на даху будинку "Квіти України". Саме тоді й зародився проєкт. Назва стрічки походить звідти, але час надавав їй нових сенсів — вона не раз переосмислювалась у процесі роботи.

Спершу концепція фільму передбачала три героїні з різних поколінь — X, Y та Z. У кожної з них була проблемна домівка, і кожна боролася з цим по-своєму. Після повномасштабного вторгнення ці три жінки по-різному відреагували на нову реальність: представниця покоління Z мобілізувалася, Y — виїхала за кордон, а найстарша, X — залишилася вдома. У якийсь момент я зрозуміла, що історія пані Наталії — це метафора всієї нації.

Як змінювався фільм

Ми почали роботу над стрічкою ще у 2021 році. Після початку повномасштабного вторгнення її фокус трохи доповнився, але не змінився кардинально. Якби я від самого початку знала, що Наталія стане єдиною героїнею, то, мабуть, більше уваги приділила б її родинним стосункам. Адже бути матір’ю двох чоловіків одночасно — українця та росіянина — це неабиякий контекст.

Важкі й зворушливі моменти

Найемоційнішими для мене стали перші дні вторгнення. Хотілося просто бути поруч із близькими, обійняти їх, але я знімала. Спочатку сама, потім до мене доєднався оператор Богдан Розумний — кілька днів він їздив з камерою на велосипеді з центру до Позняків, де живе Наталія, бо ми не мали автомобіля. Частину роботи довелося робити дистанційно, що було непросто, але я довіряла Наталії й команді.

Про Наталію, головну героїню

З Наталією ми подруги. Я її люблю, поважаю, і мене надихає її ставлення до життя та проблем. Бували й розбіжності в поглядах, ми часто й глибоко спілкувалися, але це ніколи не шкодило нашій любові одна до одної. Серед її сусідів є ті, хто поважає її за позицію й особливий колорит, а також ті, хто буквально ненавидить. Звичайно, Наталія визнає, що її кізоньки додають людям клопоту, але щиро любить їх та піклується.

Фільм ми назвали "меланхолійною комедією", але я б навіть сказала — воєнною комедією. Саме гумор Наталії та її контрасти задали жанр. Вірю, що це зараз дуже потрібно глядачам.

Як сприйняли фільм в Україні

На українській прем’єрі зал сміявся — і це було чарівно. Коли Наталія присутня на показах, до неї часто підходять глядачі, обіймають, дякують. І справді — ми вдячні за її приклад боротьби. Хоч документальний фільм не завжди асоціюється з відпочинком, я вірю, що наша стрічка вміє і розслабити, і навчити, і подарувати надію. Люди кажуть, що вони й сміялися, і плакали.  

Як фільм сприймають за кордоном

На міжнародних фестивалях, зокрема у США, ми стикалися з нерозумінням: як можна знімати фільми чи займатися культурою, коли потрібні гроші на зброю? Їх дивувало, що ми не втекли, що чоловіки та жінки воюють уже стільки років. Але врешті фільм викликав емпатію. Наталія — зірка міжнародного рівня. Навіть є трохи переживань через це: до неї приїздять фанати з-за кордону, і я сподіваюся, що вони не зашкодять її простору.

Для українців фільм став розрадою. Для іноземців — прикладом життєствердження у важкий час.

В Пітсбурзі до мене підійшла жінка-українка й розповіла, що раніше жила навпроти ділянки, де мешкає Наталія. Вона навіть не знала, на який фільм іде — просто пішла з подругою. І раптом побачила на екрані свій дім. Від початку вторгнення вона живе у США. Це було дуже зворушливо й магічно.

Плани на покази в громадах

Ми відкриті до пропозицій. Зараз фокусуємось на фестивалях і прокаті в Україні, а незабаром — у Польщі. Але, звісно, хочемо показувати фільм у тих громадах, які також стикаються з проблемами забудови.

Після роботи над фільмом з’явилось відчуття: хочеться балотуватись у мери :) 

Чому "Квіти України"?

Насамперед саме ця акція об’єднала киян. Ми змогли відстояти архітектурну пам’ятку й досі боремося за її збереження — і, можливо, навіть відстоїмо до кінця. Людям болить паплюження міста: рекламні щити, руйнація замість реставрації. Це наш спільний біль.

Хотілось би, щоб фільм мав реальний вплив. Документальне кіно — не про заробіток, а про фіксацію історії, зміну суспільства, виховання, підтримку, відкриття правди. Я щиро вірю, що це має значення. Мрію, щоб колись майбутні покоління дивилися "Квіти України", згадували "яму" — і вже бачили на тому місці парк імені Наталії Юрченко.

Я вірю, що всі суди у "Квітах" буде виграно, і будівля стане культовим місцем, прикладом для інших. Радію, що фільм відкриває діалог, люди згадують акцію протесту — тема живе. І це головне.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter