"Ми говоримо про красу — але не як втечу, а як силу": підсумки Третього Українського бієнале

Фото: надано пресслужбою UBiennale

Експозиція Третього Українського бієнале цифрового та медіамистецтва, що тривала до 12 жовтня, досліджувала багатогранні теми: від травм війни та відродження до екологічних і політичних викликів, а також впливу штучного інтелекту на сучасне життя. 

"ТиКиїв" підготував розмову про цьогорічну тему "Поле Пам'яті. Час Відновлення" з куратором Валерієм Коршуновим, а також з українською фотографкою Оленою Гром про її проєкт "Мавки. Камуфляж".

Особливості виставки

UBiennale "Поле Пам'яті. Час Відновлення" — простір мистецької рефлексії, де сучасне мистецтво та нові технології — доповнена реальність, віртуальна реальність та штучний інтелект працюють із темами пам'яті та відродження, взаємодії людини й природи, боротьби за право бути й творити майбутнє.

UBiennale 2025 відбулося в музеї історії міста Києва та стало можливим завдяки підтримці Українського культурного фонду.

На виставці було представлено понад 20 робіт від митців із 15 країн світу. Спектр форматів охоплював увесь простір медіаарту: від відео- та саундарт-проєктів до складних AR та VR-рішень, генеративного та дата-арту, а також інтерактивних інсталяцій та перформативних практик. 

Що було на UBiennale 2025?

Окрема міжнародна секція об'єднала роботи митців з Іспанії, Португалії, Італії та Польщі.

• Hernando Urrutia — olhAR-TE interFACE / "Подивись-на-СЕБЕ інтерФЕЙС".
• Antonella Mignone & Cristiano Panepuccia — ENTELECHIA OBSCURA_APOTROPIA / "Темна ентелехія_Апатропія". 
• Ryan Cherewaty — FARMAKON / "Фармакон".
• Denica Veselinova — LUMINIA / "Люмінiя".
• Albert Merino — EL MON SUBLUNAR / "Сублунарний світ". 
• Úrsula San Cristóbal — MEMENTO MORI, MEMENTO VIVERE / "Пам’ятай про смерть, пам’ятай про життя".
• Carmen Isasi — DECONSTRUCCIÓN EN VERDE / "Деконструкція у зеленому".
• Fernando García Malmierca — LOS ÁRBOLES DE LA CREACIÓN / "Дерева творіння".
• Iury Lech — LICCA / "Лікка".
• João Pedro Oliveira — NESHAMAH / "Дихання життя".
• João Beira — BIOMEDIATION / "Біомедіація".
• Pedro Alves da Veiga — ALCHIMIA / "Алхімія".
• Rodrigo de Carvalho — SILENT INHABITANTS / "Тихі мешканці".

Фокус української програми — прем'єри: інсталяції, відео- та аудіоарт, біоарт, роботи з VR-шоломами, AR-проєкти та унікальні цифрові костюми, які можна було "приміряти" через смартфон і TikTok-маски. Серед учасників з України: 

• Вероніка Чередниченко "Поема про Море". 
• Олена Гром "Mавки. Камуфляж". 
• Олег Харч "Фейкомет" та "Ілон Маск 3". 
• Дмитро Грешко "DIVIA/Дівія".
• NeoMeta / Julia Shu з роботою NeoKin.

Паралельно, 11 та 12 жовтня, відбулася професійна програма за участі українських та міжнародних кураторів, митців, дослідників та інженерів нових медіа: відкриті лекції, дискусії, воркшопи, нетворкінг. Серед основних подій — онлайн-перформанс із Канади від Тоска Терран, де презентувалася музика, створена "грибами" за допомогою нових технологій. Також українська мисткиня Олена Гром представила свій проєкт "Мавки. Камуфляж" та провела арт майстер-клас з плетіння сіток.

Валерій Коршунов, український куратор UBiennale 2025

Що таке Українське бієнале та у чому його особливість?

UBiennale — це місце, де цифрове мистецтво стає свідченням і розмовою водночас. Від перших випусків ми тримаємо дві оптики: внутрішній погляд України та зовнішній контекст міжнародних митців і кураторів.  Мова не "про ґаджети", а про досвід: пам'ять, втрату, ніжність, солідарність, і — найголовніше — відновлення. 

Я називаю UBiennale "музеєм присутності": VR дозволяє бути "всередині історії", AR — розгортає другий шар реальності над містом і тілом, а алгоритми AI — не підмінюють автора, а підсилюють масштаб і точність висловлювання. 

Ця логіка — не теорія: вона проросла з нашої практики роботи з імерсивним кіно, зокрема у First Day, що представляв Україну у Venice Immersive й осмислював досвід 24 лютого через фотограмметрію та високодетальні середовища. Коли технологія стає інструментом емпатії, уявлення про "цифрове" зсувається: ми не тікаємо від світу — ми краще його бачимо. 

Цьогорічна тема — "Поле пам'яті. Час відновлення". Як ви поясните її простою мовою — про що вона для вас особисто?

Для мене ця тема — як дихання: на вдиху ми приймаємо пам'ять у всій її складності, на видиху — виводимо її в дію. 

"Поле пам'яті" — це ландшафт фактів, голосів, топографій болю й турботи. "Час відновлення" — момент, коли з цього поля проростають жести життя: малі й великі практики турботи, нові форми спільності, міждисциплінарні альянси культури, науки й громад. 

Для мене було важливо, щоб глядач вийшов не лише з емоціями, а з відчуттям включеності: я бачу, я розумію, значить — я здатен діяти. Саме тому ми будуємо міст між українською сценою та міжнародним контекстом — це гарантія того, що наша пам'ять резонує і з Європою, і зі світом сьогодні, а не "колись потім". 

У цій рамці навіть "парадні" факти — дати, кількість країн, статуси прем'єр — мають людський вимір: вони фіксують не лише подію, а здатність інституцій і спільнот тримати культурний фронт у час невизначеності. І так, ми говоримо про красу — але не як втечу, а як силу, що збирає розсипані сенси в нову цілісність. 

Розкажіть нам про особливості роботи з AR/VR/AI у мистецтві. Як використовували ці технології для робіт в експозиції?

Ми дивимося на технології як на "машину емпатії". VR дає ефект присутності — не ефект "вау", а чесну близькість: тут працюють і документальні підходи (фотореалістичні середовища, сканування місць пам'яті), і поетичні світи, де травма та надія артикулюються через тіло глядача у шоломі. 

AR додає до реальності шари даних і образів, прив'язуючи роботи до конкретних міських і музейних середовищ — мистецтво стає in situ і продовжує жити поза залом. AI — це наш інструмент очищення та збірки архівів, реконструкції втрачених фрагментів, роботи з мовою й звуком. 

Ми уважно відстежуємо етику й авторство, щоб алгоритм не з'їв людину, а збільшив радіус її бачення.

Усе це ми звіряємо з глобальними імерсивними практиками — від Venice Immersive до незалежних продакшенів, що працюють з екологічною уявою, як-от VR-проєкт Out of Nowhere, — щоб тримати планку й не губити власний голос. 

Зрештою, UBiennale — це не "парад технологій", а простір відповідальності. Ми зшиваємо локальне з глобальним: музей Києва став місцем зустрічі українських і міжнародних наративів, а увага світових медіа й партнерів — підтвердженням того, що українське цифрове мистецтво говорить мовою, яку світ чує. Це не футуризм задля футуризму — це майбутнє, яке вже працює тут і зараз, коли пам'ять перетворюється на маршрут відновлення. 

Олена Гром, українська мисткиня, фотографка року за версією L.A. Photo Curator

Як у вашому житті з'явилася фотографія?

Фотографія з'явилася в моєму житті ще тоді, коли я навчалася в комп'ютерній академії. Я вивчала дизайн, і спершу фотоапарат був лише інструментом. Але поступово цей процес почав мене захоплювати. Я почала більше знімати природу, людей, міські сюжети. З часом фотографія перестала бути допоміжним засобом і стала самодостатнім захопленням. 

По-справжньому я занурилася у фотографію вже в переломний момент свого життя, коли почалася війна у 2014 році, і мені довелося залишити рідний Донецьк. Тоді фотографія стала для мене не просто творчістю, а способом виживання, способом перевести фокус із власного болю на інших людей. Вона допомогла мені побачити життя навколо, почути чужі історії, знайти сенс у тому, щоб свідчити про те, що відбувається. 

З того часу фотографія стала для мене формою діалогу із собою, суспільством та часом. Вона перетворилася на мову, якою я говорю про те, що неможливо висловити словами.

На Українському бієнале можна було побачити ваш проєкт "Мавки. Камуфляж". Звідки у вас взялася ідея цього проєкту? 

Ідея народилася під час моєї поїздки до села Горенка на Київщині. Спочатку я приїхала туди, щоб фотографувати дітей і говорити з ними про те, як війна впливає на їхній емоційний стан. 

Школа, де мали відбуватися зустрічі, не працювала, діти не могли ходити на заняття, бо в будівлі не було укриття. Але саме в цій школі я вперше побачила жінок, які плели камуфляжні сітки для військових. Я попросила дозволу долучитися до них, і ми разом сплели сітку. Тоді я пообіцяла, що повернуся. Наступного разу я вже приїхала з ідеєю створити проєкт, і вони погодилися.

"Мавки. Камуфляж" — це мультимедійна робота, що поєднує фотографію та відео. Це історія про силу, жіночу солідарність і єдність у час війни. 

Камуфляж у ньому стає символом нашої сучасності, своєрідною "вишиванкою воєнного часу", що об'єднує жінок у спільній справі.

Через фото і відео я прагнула показати не лише процес, а й внутрішню гідність, ніжність і стійкість цих жінок, які продовжують життя навіть у найтемніші часи.

Що для вас означають "мавки"?

Назва "мавки" з'явилася не випадково. Ця група жінок сама називає себе "Горенські мавки". У давніх українських міфах — це духи природи, уособлення жіночої енергії, краси й зв'язку із землею. Вони охоронниці життя, світлого й природної сутності. І ці жінки з Горенки ніби продовжують цю традицію, вони теж оберігають, тільки тепер через плетіння камуфляжу, який рятує життя на фронті. 

Мені здається, що в найважчі часи народ завжди повертається до своїх коренів, до символів і образів, які формували нашу ідентичність тисячоліттями. Тому "мавки", не лише метафора жіночої сили, а й знак глибокого зв'язку українців із природою, землею й традицією, яка допомагає вижити навіть під час війни.

Цьогорічна тема Українського бієнале "Поле Пам'яті. Час Відновлення". На вашу думку, як візуальному мистецтву можна поширювати культуру пам'яті? Можливо, розкажете про конкретні кейси?

Ця тема для мене дуже близька. Ми живемо у момент, коли пам'ять формує не лише минуле, а й майбутнє. Культура пам'яті — це не про музейність, а про усвідомлення того, ким ми є і чому продовжуємо боротьбу. І саме візуальне мистецтво має силу робити цю пам'ять видимою, живою, емоційно відчутною. 

Фотографія, відео, документальні проєкти можуть не просто фіксувати події, а допомагати осмислити досвід, який переживає суспільство. Образ часто говорить глибше, ніж текст, адже він звертається безпосередньо до емоцій, тіла та пам'яті поколінь. 

Для мене таким прикладом є мій проєкт "Мавки. Камуфляж". Це не лише про війну, а про відновлення, про жінок, які, переживши руйнування, створюють життя знову. Їхні руки плетуть сітки, але водночас вони плетуть і тканину пам'яті, у якій залишаються всі історії та дотики. Через такі роботи ми не лише документуємо реальність, а й формуємо культурний код, який залишиться після нас.

Ви часто працюєте з соціальною тематикою та знімаєте людей, які постраждали під час війни. Як відбувається ця робота? Як працювати з травмою?

Так, більшість моїх проєктів пов'язані з темою війни та з людьми, які її пережили. Це складна, делікатна робота, що потребує великої емпатії та поваги. Для мене важливо не просто "зняти" людину, а створити простір, у якому вона може бути почутою. 

Під час роботи я завжди пам'ятаю: переді мною не "жертва", а людина, яка живе, бореться, намагається відновити своє життя. Мені важливо показати не тільки біль, а й гідність, силу, любов, те, що допомагає вижити. Бо навіть у найважчих історіях завжди є місце для світла. 

Фотографія для мене — це акт довіри. Людина дозволяє мені подивитися в її світ, а я несу відповідальність за те, як цей світ буде побачений іншими. Можливо, саме тому я відчуваю вдячність до тих, хто погоджується бути перед моєю камерою.

Ви стали фотографкою року за версією Los Angeles Photo Curator. Що для вас це означає? 

Для мене ця відзнака не стільки про особисте визнання, скільки про видимість української теми у світі. Бути фотографкою року за версією Los Angeles Photo Curator, це велика честь, але водночас і відповідальність. Я сприймаю цю нагороду як можливість говорити далі про війну, про людей, про Україну, яку світ не має права забути.

Коли міжнародне журі відзначає роботи, що народилися у воєнній реальності, це означає, що історії українців резонують із глобальним досвідом болю, втрати, гідності та надії. І мені важливо, щоб через мої світлини люди за кордоном не просто бачили війну, а відчували її людський вимір.

Яким своїм знімком ви пишаєтесь найбільше? Яка у нього передісторія?

У мене немає "улюбленого" знімка. Кожна робота для мене важлива, тому що всі вони прожиті мною особисто. Кожна історія, кожен кадр — це частина мого життя, мого досвіду, мого болю і співпереживання. 

Я не можу відокремити себе від цих фотографій, вони народжуються з того, що я бачу, відчуваю, чого торкаюся. Для мене важливо не лише зобразити подію, а прожити її разом із героями. Тому кожна серія — це процес, у якому я змінююся разом із тими, кого фотографую. Іноді це історії про втрату, іноді про надію, але всі вони щирі.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter