"Уявити, якими ми будемо після війни": режисер Валентин Васянович — про свій новий фільм "За Перемогу!"

Режисер фільму "За Перемогу!" Валентин Васянович на показі своєї стрічки у столичному кінотеатрі "Жовтень" у межах Київського тижня критики. Фото: Сергій Хандусенко

З 22 жовтня у прокаті йде фільм "За Перемогу!". Це нова робота режисера "Атлантиди" та "Відблиску" Валентина Васяновича. Іронічна драмедія показує повоєнне майбутнє України та розповідає про людей, які намагаються знайти своє місце в новій реальності.

З нагоди виходу стрічки ми поспілкувалися з режисером. Спеціально для "ТиКиїв" Валентин Васянович розповів, як він уявив життя після війни, а також переніс у кіно власний досвід, поєднав документальне з художнім, зняв фільм разом із друзями та зіграв самого себе.

Коли й за яких обставин у вас виникла ідея цього проєкту та якою вона була тоді?

Ідея виникла на першому році повномасштабної війни. Я спостерігав за тим, як руйнуються сім'ї моїх друзів. Моя власна родина також перебувала за кордоном, і я переживав за неї. Саме це стало першим поштовхом до роботи над фільмом.

Згодом сформулював для себе основну тему проєкту: важка демографічна ситуація, з якою Україна зіткнеться після завершення війни. Фактично це історія про депопуляцію України та її можливі наслідки для майбутнього країни.

Зрештою фільм став дуже особистим. Він побудований на моєму досвіді та досвіді моїх найближчих друзів. Водночас це не документальна історія в буквальному сенсі, а художнє осмислення реальних переживань і ситуацій, з якими стикаються люди під час війни.

Мені було важливо показати, що війна не закінчується для людини в ту мить, коли припиняються бойові дії. Її наслідки продовжують існувати всередині людей, у їхніх стосунках, родинах і спробах відновити власне життя.

Розкажіть про шлях проєкту від окресленого вище початкового задуму до фінальної реалізації. Як фільм набував змісту й форми, що змінювалось у процесі роботи та що вийшло в підсумку?

Важливим поштовхом до повноцінної роботи над сценарієм стала грантова програма Netflix спільно з Українською кіноакадемією, започаткована для підтримки написання сценаріїв. Вона окреслила часові межі й поставила конкретний дедлайн, що було особливо важливо в тих складних умовах, у яких ми всі опинилися. За порівняно короткий час мені вдалося написати перший драфт, який уже був досить близьким до фінальної версії фільму.

Сценарій писався досить швидко, оскільки від самого початку я розповідав історію про себе та своїх друзів. Мені не потрібно було проводити додаткові дослідження чи збирати матеріал — я вже мав його у власному досвіді.

Після цього ми почали збиратися разом, обговорювати історію, проводити проби й репетиції. Зрештою почали самотужки знімати, фінансуючи проєкт із власних заощаджень. Фільмування тривало приблизно рік і відбувалося дуже повільно: збиралися на знімальний майданчик орієнтовно раз на місяць, а іноді й рідше. Попри це, кожен знімальний день приносив мені задоволення та натхнення продовжувати роботу.

Згодом до проєкту долучився продюсер Володимир Яценко, і ми почали шукати міжнародне фінансування. Нам вдалося залучити підтримку кількох європейських фондів. Також приєдналася литовська копродюсерка, а литовський кінофонд частково профінансував знімання та роботу над постпродакшном.

Загалом від початку до завершення роботи над фільмом минуло приблизно два з половиною роки. Протягом цього часу змінювалися сценарій і сама історія, додавалися нові сцени, з'являлися деталі, знаходилися цікавіші режисерські рішення, а іноді змінювалися й акценти та сенси. Це природний процес для мене, коли кіно поступово формується безпосередньо під час підготовки та знімання.

У підсумку я задоволений тим, що нам вдалося зробити. Проєкт пройшов шлях від ідеї та самостійного знімання до повноцінного кіно, створеного за підтримки міжнародних партнерів. Для мене було важливо зберегти його особистий характер і водночас дати історії можливість розвиватися та набувати нових сенсів у процесі роботи.

Як ви знімали це кіно та чому вирішили залучити друзів і навіть зіграти в ньому самі? Такий підхід додавав складнощів чи, навпаки, полегшував справу?

Ми фільмували дуже камерною групою. На майданчику одночасно було приблизно шість-вісім людей включно з акторами. Оскільки самі грали й самі знімали, процес був значно простішим.

Мені подобається такий формат роботи з друзями та невеликою командою. Ми добре знали одне одного, швидко домовлялися й разом шукали рішення. Можна було легко координувати процес і зосередитися на творчості. Цей підхід допомагав зберігати атмосферу свободи й органічності, важливу для моєї історії.

Спочатку ми планували знімати з професійним актором Євгеном Черніковим, який міг часто приїжджати з війська у відпустки під час навчання. Але коли він перейшов до бойового підрозділу, такої можливості вже не стало. Тоді я вирішив спробувати себе в головній ролі. Подумав: навіщо шукати когось, хто гратиме мене, якщо я можу спробувати сам? До того ж поруч були друзі, тож не виникало напруги, яка буває з незнайомими людьми. Як на мене, результат вийшов доволі непоганим.

Як вам було втілювати себе у фільмі та наскільки ваш герой схожий на вас? Чого тут узагалі більше — художнього чи документального?

Мені було важливо показати себе максимально чесно: як я сприймаю цей світ, як поводжуся у складних ситуаціях і як рефлексую на події, що мене стосуються. Фактично хотів створити правдивий психологічний портрет самого себе.

Мені здається, це вдалося. На екрані постав живий персонаж — без пафосу й позування, з моїм гумористичним та іронічним ставленням до себе і світу. Зрозумів, що цей портрет справді вийшов чесним, зокрема під час перших переглядів фільму в залі разом із публікою. Мені було досить некомфортно, почувався ніби оголеним посеред міста. Адже в кадрі бачив себе без прикрас, таким, яким є насправді.

Щодо співвідношення документального й художнього, то у фільмі значно більше мого реального досвіду. Його можна назвати документальним матеріалом, який я використав для створення історії. Звісно, цей матеріал був опрацьований засобами ігрового кіно: формував драматургію сцен, вибудовував сюжет і враховував інші необхідні чинники. Проте більшість подій, відображених у стрічці, так чи інакше траплялися в моєму житті та стали своєрідною чернеткою сценарію. Навіть жартома сформулював для себе це як такий собі документальний фільм про мене в майбутньому.

Водночас історію не можна назвати повністю автобіографічною. Наприклад, у фіналі бачимо розлучення головного героя та його дружини. На щастя, в житті цього не сталося — в мене хепі-енд. Моя сім'я повернулася до Києва, і ми всі разом — я, дружина, донька та син.

Тож стрічка є поєднанням реального досвіду з художнім осмисленням і трансформацією. В основі лежить моя власна історія, але кіно дає змогу не просто відтворити пережите, а й уявити інший розвиток подій, дослідити можливі сценарії життя та подивитися на себе збоку.

Якою постає Україна майбутнього у стрічці?

Я, звісно, намагався відобразити проблематику й атмосферу післявоєнної України. Водночас розумів, що немає особливого сенсу зосереджуватися на зовнішніх наслідках руйнувань. Бо як показує наш досвід, інфраструктура, будинки та приміщення поступово відновлюються, а видимі сліди війни з часом зникають.

Натомість мені було набагато важливіше зосередитися на травмі, що залишається всередині людини, яка пережила війну. Адже навіть тоді, коли зовнішнє середовище відновлюється, психологічні наслідки пережитого нікуди не зникають. Саме це стало однією з головних тем фільму.

Водночас у стрічці є кілька моментів, які безпосередньо відсилають до наслідків воєнних дій. Наприклад, сцена на тлі зруйнованого логістичного комплексу, де мій батько згадує, як керувати автомобілем. А також епізод, у якому Влад розмовляє з донькою телефоном на тлі Київського водосховища й підривається на міні.

Проте цими сценами фактично й обмежуються прямі, ілюстративні зображення наслідків війни. Важливіше було показати психологічну травму, відчуття втрати, руйнування сімейних зв'язків. Тому "За Перемогу!" — це передусім історія не про зруйновані міста чи будівлі, а про людей, які намагаються жити далі у світі, що змінився, та впоратися з наслідками війни, які неможливо побачити зовні.

Ваші два попередні фільми — "Атлантиду" та "Відблиск" — можна було сприймати як певний диптих. Те саме тепер можна сказати про "Атлантиду" й "За Перемогу!". Чи це вже ціла авторська трилогія? Як визначаєте зв'язок між цими історіями?

"Атлантида", "Відблиск" і "За Перемогу!" справді складаються в певну цілісність, бо всі вони торкаються теми війни.

"Атлантида" показує можливе майбутнє, де війна вже завершилась, але залишила після себе випалену землю, екологічну катастрофу, зруйновану інфраструктуру та людей, які змушені вчитися жити заново. "Відблиск" заглядає в особисте — через досвід героя, полон, повернення та спробу відновити контакт із близькими. "За Перемогу!" фокусується на тому, як люди переживають наслідки війни у стосунках, родинах, спробах продовжувати будувати життя попри постійну внутрішню тривогу.

У всіх трьох фільмах війна — не просто тло, а точка відліку для персонажів, їхніх рішень і внутрішніх змін. Саме тому ці стрічки можна сприймати як історію про одне й те саме переживання, але з різних кутів: від загального образу майбутнього країни до конкретної сімейної історії та внутрішнього стану людини, яка намагається вистояти й не втратити себе.

Ви один із зовсім небагатьох українських кінематографістів, які зображують майбутнє у своїх роботах. Чому вам це важливо?

Розмірковувати про майбутнє потрібно, бо це дозволяє не лише фіксувати реальність, а й уявляти, що може з нами статися далі. Особливо нині, коли Україна переживає таку масштабну травму, мені здається важливим подивитися на кілька кроків уперед та уявити, якими ми будемо після війни, що вона залишить по собі та як вплине на суспільство й на кожного окремо.

У всіх своїх фільмах я говорю про актуальні нині речі. Будь-яке кіно про майбутнє все одно розповідає про теперішнє — про наші рішення, страхи, помилки й надії, якими живемо зараз. А ще такий підхід дає набагато більше творчої свободи для авторського вислову.

Чому фільм отримав саме таку назву?

"За Перемогу!" — це тост, який часто лунав на початку повномасштабної війни, коли люди зустрічалися. Це було просте й водночас сильне побажання, в якому зібрана вся наша надія на швидку перемогу та кінець війни. Але швидкої перемоги не відбулося, як і хепі-енду в моїй історії.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter