Десятки операторів, сотні історій та одна літня ніч: як створювали експериментальний фільм "Ілюзія тихої ночі"
Документальний фільм "Ілюзія тихої ночі" вийшов у прокат 15 жовтня. Фото: Костянтин Поліщук
15 жовтня у прокат вийшов документальний фільм "Ілюзія тихої ночі". Це кіноексперимент режисерки Ольги Черних, який показує одну українську ніч очима різних людей. Співтворцями стрічки стали десятки професійних кінематографістів і сотні звичайних людей.
Спеціально для "ТиКиїв" про роботу над "Ілюзією тихої ночі" розповіли продюсерка фільму Дар'я Захарова і три автори, які взяли участь у проєкті та знімали свою ніч — Вікторія Вороніна, Костянтин Поліщук та Олеся Саєнко.
Що треба знати про фільм
"Ілюзію тихої ночі" фільмували на свої камери 40 кінооператорів і 300 представників інших професій, які відгукнулися на національний опен-кол. Знімальний процес відбувався одночасно в ніч із 27 на 28 липня 2025 року в різних куточках України. Кожен учасник фіксував одну й ту саму літню ніч і власне життя всередині неї.
На основі зібраних фрагментів режисерка Ольга Черних створила фільм, який описують як колективний портрет України. Стрічка дає змогу побачити нашу сучасну реальність через особисті моменти, які складаються в єдиний образ країни, де війна стала частиною повсякденності.
За словами команди проєкту, це не хроніка бойових дій, а кіно про буденність, що перетворюється на документ часу. "Камера фіксує те, що легко залишається поза великими історіями про війну: очікування, втому, побут, тишу між тривогами та здатність продовжувати звичайне життя попри постійну небезпеку", — кажуть творці фільму.
Світова прем'єра відбулася цього квітня на кінофестивалі Visions du Réel у Швейцарії, де стрічка отримала спеціальну відзнаку в секції Burning Lights. В Україні її вперше показали в червні на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA.
Продюсерка Дар'я Захарова
Про пошук операторів
У роботі з кінооператорами в нас було кілька етапів. Ми розуміли, що шукаємо 40 операторів, які або можуть подорожувати, або вже перебувають у різних регіонах України. Оголосили опен-кол на пошуки фахівців по всій країні, створили невелику форму та попросили поділитися своїм досвідом. Відгукнулося десь 25-30 людей. Ще частину ми самостійно знайшли та запросили долучитися до проєкту.
Про координацію роботи учасників
Після того, як ми знайшли учасників проєкту, треба було розподілити наші локації та сцени між операторами. У цьому процесі зважали на те, хто де був і який досвід мав. Потім режисерка Оля Черних мала по кілька дзвінків із кожним оператором. Вона детально описувала, що хотіла б побачити і скільки матеріалу отримати. Також у нас були загальні зустрічі та зідзвони й чат з усіма для легшої координації.
Про організаційні виклики
Проєкт загалом був організаційним викликом. Ми мали два місяці на підготовку до фільмування однієї ночі. Було не просто організувати дозволи на 50 людей — 40 кінооператорів і 10 звукооператорів — для знімання під час комендантської години по всій Україні. Треба було звертатися в усі окремі регіональні державні адміністрації, а кожна з них мала свої процедури й умови погодження. Ми написали понад 70 запитів у різні інституції та локації, щоб погодити доступ. Було багато бюрократичної робити, але нам усім хотілося, щоб цей механізм запрацював, як ми запланували. Так і відбулося.
Про знімальну ніч
У знімальну ніч ми попросили всіх операторів скинути селфі або короткі відео з локацій у цей час. Для команди, яка два місяці готувалася до цієї ночі, було щемко побачити, що все реалізовується так, як задумали. Оператори також відчували відповідальність зробити все ідеально. Другого шансу перезняти не було, тож кожен прагнув принести найкращий матеріал, щоб він потрапив у монтаж.
Співавторка Вікторія Вороніна
Свідомо та підсвідомо я вже знала, що хочу зафіксувати. Нині просуваю різні пам'ятні ініціативи по своєму чоловіку, який захищав нашу країну та загинув, відстоюючи матеріальні й нематеріальні цінності України. Тож мені здалося, що це може стати одним зі способів вшанування — задокументувати його в кіно. Також це була ще одна можливість прокричати світу: ми всі втрачаємо найкращих.
Побачивши заклик у соцмережах взяти участь у створенні фільму, одразу перейшла за посиланням для заповнення анкети та надіслала свою заявку на участь. Мене зацікавило, як це все відбуватиметься — впродовж однієї ночі, але в різних куточках країни. А ще більше заінтригувало, який вигляд матиме кінцевий варіант. Адже крім бажання й телефону, який зможе записати відео навіть не в найкращій якості, не потрібно було більше нічого.
У моєму кадрі немає нічого особливого. Усе було відзнято єдиним дублем, без награності й жодного сценарію: повсякденні речі, звичайна квартира, мої звички, предмети побуту, що мене оточують, і найближча людина, яка поруч, проте більше не фізично. Але саме ці для когось непомітні речі мають велике значення для мене
Це був цікавий досвід. Спочатку ти встановлюєш "приховану" камеру, яка фіксує тебе і твій окремий всесвіт, а потім бачиш його на екрані та набуваєш ролі глядача і критика одночасно. Проте це все ще ти і твоя історія.
Під час перегляду майже не було відчуття різних сюжетних ліній. Напевно, завдяки тому, що розуміння одночасності тієї самої ночі синхронізувало всіх у зніманні "свого" фільму, який потім став набагато більшим, ніж просто епізод.
Співавтор Костянтин Поліщук
Камера допомагає відокремитися від світу, а це завжди допомагає. Навіть просто присутність камери поруч дає відірваність спостерігача.
Я вирішив зафіксувати життя командно-спостережного пункту з його мешканцями. Бо нині це фактично більша частина мого життя. Після того як мої кадри стали частиною фільму, з'явилося відчуття цих подій як частини великої історії, яку побачить світ.
Був момент, де нам вдалося успішно уразити гармату, і я подумав, що це був би чудовий фрагмент стрічки. Але підловити його вдруге все ж не вдалося. Зате є гарний момент із "гардеробом" бронежилетів. Вони там рясно навішані, отже, всі живі й нині в безпеці. Бо коли жилетів висить мало та є порожні місця, це означає, що люди більше не з нами й уже не повернуться.
Співавторка Олеся Саєнко
Взявши участь у проєкті, я вирішила зафіксувати свого брата, тому що коли ми зідзвонились у перший день після його поранення, він спитав, чи зможе стати актором. Знімала на камеру, яку брат знайшов на фронті та вручив мені для мистецьких цілей. Тож коло замкнулось.
Не всі відзняті фрагменти хотіли зберігати, та все ж зробила це. Бо очевидно, що життя складається не лише з гарного, естетичного та світлого — в ньому багато темряви. Але крізь темряву пробивається світло та гумор.
Темний гумор — це, певно, об'єднувальний фактор. Також іноземці, які дивилися стрічку, зазначали, що українці навіть у такий час не грають роль жертви й не намагаються викликати жалість.
