Перша жінка-машиністка київського метро Катерина Єсипчук: "Цю махину веду я!"
Фото: Лідія Тропман/"ТиКиїв"
Торік Київський метрополітен оголосив набір на курси машиністів електропоїздів, куди могли подаватися й жінки. 25-річна Катерина Єсипчук — перша машиністка столичного метро. В інтерв'ю "ТиКиїв" вона розповіла про свій вибір, навчання та розвіяла стереотипи щодо "чоловічої" професії.
Читай також: Перша станція київського метро в новому тисячолітті
Катю, звідки ти? Як і чому ти вирішила стати машиністкою метро?
Я родом із міста Мирнограда Донецької області. До Києва переїхала сама: вступила до Національного транспортного університету, так і залишилася в місті.
Я маю вищу освіту за спеціальністю "Автомобільний транспорт", професія "інженер-механік з ремонту, обслуговування автомобілів і двигунів". А в метро працювала з 2020 року. Спочатку була старшим касиром, потім стала інспектором загону оперативного контролю служби охорони.
Професія машиніста відгукувалася мені давно, але раніше все ніяк не складалося: я була зайнята то сімейними питаннями, то навчанням. А торік дізналася про набір на курси машиністів з дошки оголошень — ще й одразу після захисту диплома. Подумала: "Чому б не спробувати?" й зателефонувала. У відповідь мені запропонували пройти комісію — і так усе закрутилося. (Усміхається.)
Як відреагувало твоє оточення, коли дізналося про твій вибір професії?
Більшості людей я не розповідала до останнього. Лише після початку навчання поділилася цією новиною з деякими знайомими: хтось був приголомшений, а дехто й досі не сприймає мої мрії серйозно. Батьки також дізналися про все постфактум, та все ж підтримали мене.
А ось ледь не першим довідався мій чоловік. Сприйняв із захватом і сказав мені: "Спробуй! Якщо не вийде — нічого страшного, а якщо так — вперед!" Зараз ми з чоловіком бачимося, хіба коли випадають спільні вихідні — він пожежник і працює позмінно. Але я завжди відчуваю від нього шалену підтримку.
Пригадай свій перший у житті візит у метро. Як це було?
У столичне метро я вперше потрапила, мабуть, у 2018 році. Добре пам'ятаю, що вхід в метро тоді коштував 5 гривень (Усміхається.) Спустившись до станції "Позняки", я подумала: "Що тут відбувається взагалі?" Зате коли дісталася "Арсенальної", то збагнула, що метро — це цілий інший світ. Тут — унікальні люди, ритм, транспорт... До того дня я ніколи не бачила такого великого механізму, який щодня перевозить тисячі пасажирів. А найбільше вразило те, що значну відстань можна подолати всього за півтори-дві хвилини. Для мене це було справжнє "вау"!
Що тебе найбільше вразило під час навчання?
Було цікаво, коли нам уперше показали зблизька рухомий склад. Наш викладач технічної школи домовився з електриками, щоб ми ознайомилися з обладнанням. Спочатку нас повели під вагон, відкрили ящики, показали різні елементи системи. Тоді ми спустилися в канаву під вагон і там побачили велику мережу механізмів, що з’єднані між собою. Я дізналася, як усе працює, що де замикається. Тоді й назрів свідомий вибір: мені це до вподоби, хочу навчатися далі!
Водночас я зрозуміла, що професія машиніста нелегка та підходить не всім. На курсах зі мною навчалися й інші дівчата. Одна з них не склала іспити. Інша звільнилася через сімейні обставини: у неї була дитина, проблеми з житлом, і п'ятиденний робочий тиждень їй просто був не до снаги. Третя звільнилася майже перед самим етапом практики: сказала, що не бачить себе в цій професії.
Що ти відчувала, коли вперше керувала поїздом?
На перших порах я їздила з машиністом: він за мене дуже хвилювався, постійно був "на підхваті". Пам'ятаю, що в перші три-чотири зміни я рефлекторно пробувала гальмувати ногою. Це наче впертися в підлогу з думками, а чи зупинимося ми взагалі — адже кожен рухомий склад зупиняється по-своєму. Я приходила додому з мокрими руками й тремтячими ногами, хвилювалася, що поки не все розуміла.
Але з практикою ти вже осмислено сідаєш за кермо та починаєш по-справжньому відчувати поїзд. Особливо круто, коли виїжджаєш із кривої, у дзеркалі заднього виду видніється п’ятий вагон, і ти усвідомлюєш: "Цю махину веду я!"
У керуванні поїздом метро навіть є певна філософія. Ти рушаєш, машина їде, і зрештою всі кудись добираються: я — до кінцевої станції або кінця зміни; пасажири — хто на роботу, хто додому. І цей рух неспинний — як коло життя.
Які труднощі чи курйози виникали у тебе на роботі? Відомо, що машиністам потрібні сильні руки... Як тобі даються навантаження?
Нині більшість вагонів київського метро все ж доволі старі. Так, вони проходять ремонт і технічне обслуговування, але й після певних видів робіт буває так, що не з першого разу вдається відкрити крани абощо. Іноді це взагалі неможливо зробити руками — доводиться ногами. (Усміхається.)
Левова частка курйозних ситуацій пов'язана з пасажирами. Вони у нас трішки забіяки: люблять двері потримати, щось перекрити, відчинити. У годину пік, коли всі поспішають на роботу вранці, це взагалі звична справа: один тримає двері, а шестеро добігають. Вони ж не знають, що у машиніста графік, і йому треба рушати. Скупчень також багато на пересадках та під час повітряних тривог.
Напевно, ти вже неодноразово чула фразу: "Це не жіноча справа". Як ти реагуєш на такі погляди?
Спочатку я сприймала це негативно. Адже нині багато чоловіків працюють у стереотипно "жіночих" професіях (медбрат, візажист, бебісітер), і ніхто їм за це не докоряє. А ось коли жінка хоче спробувати щось нове для себе, одразу чує звідусіль: "Ні, це не твоє, не впораєшся — ти ж дівчина".
Зараз я вже на таке не зважаю. У кожного своя думка, але якщо я хочу спробувати — чому ні? Вийде? Чудово! Не вийде? Принаймні я намагалася. Зараз у моєму оточенні всі мене підтримують — і для мене це головне. А від колег-чоловіків якщо й могли проскочити смішки чи жарти, то хіба на початку — тепер усе налагодилося.
Якби ти створювала ідеальний маршрут у Києві, яким би він був?
Як на мене, кожен має власний маршрут — але для більшості він веде додому, до сім'ї. У Києві я через брак часу не так багато де була, але раніше дуже любила їздити на Арсенальну, особливо коли батьки приїздили в гості. Ми могли прогулятися Парком Вічної Слави, спуститися до Майдану Незалежності на Хрещатику.
Зараз я полюбляю їздити в парк "Феофанія", щоб відпочити та вдихнути свіжого повітря в місті. І хотілося б ще відвідати Співоче поле.
Що б ти порадила всім, хто користується метро?
Не пожалкувати часу й прочитати правила користування метрополітеном. Адже метро — це величезна структура, де важлива синергія між працівниками й пасажирами. Якщо хтось щось зламає — процес уже не йтиме як по маслу. Тому важливо зберігати пильність. Не бігти за поїздом, наражаючи себе на ризик, а почекати наступного й поїхати безпечно. І не тримати двері (Усміхається.)
Читай також: Будівництво метро на Виноградар: як тривають роботи
