Сергій Мартинюк: про новий сенс концертів гурту "Фіолет", "Культурний десант" та пропозицію, яку зробив коханій до мобілізації

Фото: пресслужба Сергія Мартинюка

Як фронтмену гурту "Фіолет", військовому Сергію Мартинюку вдається поєднувати творчість, родину та службу у лавах ЗСУ?  Поговоримо!

Сергію, нещодавно гурт презентував кліп на пісню "Обіцяю", в якому знялися ветерани та діючі військові. Пісня лірична та маніфестна одночасно. А на якій ідеї ви хотіли наголосити у відео? 

Для мене відео на пісню "Обіцяю" — збільшувальна оптика з можливістю для цивільних зазирнути в очі військовим, уловити їхні біль, виснаженість…Відео провакує  емоції… Можливо, деяке почуття провини, трохи глибшої емпатії, яка б підштовхувала до дій: активніших донатів, ініціатив, врешті-решт, рішень, на які багато хто не зважується, адже чомусь впевнений, що йому пощастить, і ця лотерея (мобілізація — Прим. ред.) випаде комусь іншому. 

Чи був кастинг для ветеранів та діючих військових? Чи це ваші друзі? 

Кастингу, звісно, не було. Менеджмент "Фіолету" звернувся до друзів — благодійної організації "Веста" і Жіночого ветеранського руху, які займаються, зокрема, підтримкою ветеранів, і вони радо поділилися контактами військових. Ми не шукали глянцевих облич, "рексів". Нам хотілося показати різних військових, реальні обличчя Сил оборони. Людей, для яких армія — вимога часу, обовʼязок честі, а не карʼєрна історія. Людей, які мали цікаві професії, власні справи, плани, до того як одягли форму. Здається, в нас вийшло. 

Чи були якісь цікаві моменти під час зйомок? 

Через службу я був на зйомках лише епізодично… Не було нагоди подякувати особисто всім, хто відгукнувся. Але нам розповідали й про сльози хлопців та дівчат, і про тремтіння рук, і про зізнання в тому, що вже багато років слухають "Фіолет" і навіть уявити собі не могли, що потраплять на знімальний майданчик нашого кліпу. 

Які відгуки ви отримуєте на цю відеороботу? 

Негативних поки не зустрічав. Люди розуміють важливість таких комунікацій. Усвідомлюють потребу в підтримці і ветеранів, і діючих військових. Сашка Положинського промурашило… Ціную відгуки колег. 

Як вдається знайти сили та час на творчість, адже в грудні буде пів року як ти в лавах ЗСУ.  

Відверто кажучи, складно. Під час відрядження на півдні, звідки дистанційно доводилося працювати з саунд-продюсером Артуром Данієляном і моїми хлопцями над "Обіцяю", для творчості лишалися пізні вечори й ночі. Після повернення з виїздів і заповнення звітів керівника нашої мобільної групи, я писав… Іноді поезію, іноді пісні, іноді прозові рефлексії. З рефлексіями вийшов окремий проєкт, який я представлю разом з Микитою Юдіним (гітарист Христини Соловій, Way Station) наприкінці листопада. 

Ти в команді "Культурного десанту", що є творчим підрозділом ЗСУ, до складу якого входять артисти, які були професійними музикантами до війни, а зараз перебувають на військовій службі. Там є вакансії? Як туди потрапляють? 

Вакансій наразі немає. У нас укомплектовані мобільні групи, які працюють на фронтових напрямках, і групи, які ведуть решту діяльності "Культурного десанту". Йдеться про десятки людей, не сотні. Потрапляли сюди по-різному… Когось переводили з бойових підрозділів, як, наприклад, поета Артема Полежаку чи талановитого музиканта Андрія Кохана, який потрапив до нас після поранення. Хтось самостійно приходив до нас, щоб допомагати морально-психологічно підтримувати військових. В умовах воєнної інтенсивності в бригадах на це не завжди вистачає ресурсів. 

Кажуть, що коли гримить зброя, музи мовчать. Тобі приходять вірші, музика? Музи не мовчать?

Напевно, це дуже індивідуально. Для мене записати кілька рядків в нотатник, навіть якщо то розбита дорога на Херсонщині, це можливість вивільнити "пару"... Плюс зафіксувати емоцію моменту. Роблю це все своє життя. Щоб не забувати дрібне, але дуже важливе. 

Як вплинула повномасштабна війна на твою творчість?

Творчість не зникла з мого життя, і це вже добре. Зʼявилося багато міркувань про доцільність тих чи інших пісень, чого не було раніше. Я навіть бив себе по руках за чергові навколовоєнні теми, якими я (добре, що здебільшого "в шухляду") грішив ще в цивільному статусі після кожної поїздки до хлопців на фронт. А, може, це і не війна, а дорослішання і націленість на максимальний результат. Не знаю. Є відчуття стану афекту, в якому живе зараз уся країна, і дати йому та і собі обʼєктивну оцінку ми зможемо тільки згодом. 

Збірку твоїх віршів недавно видали шрифтом Брайля. Розкажи, де її можна купити та хто взяв участь у цьому проєкті! 

Це був проєкт "Відчуй", реалізований нашою командою за підтримки Українського культурного фонду. Він спрямований на створення доступного мистецтва для людей з порушенням зору та слуху. Був цикл роликів, перекладених на жестову мову, в яких українські автори декламували мої вірші — Григорій Бакланов, Альбіна Перерва, Андрій Ісаєнко, Олександр Боднар, Анастасія Пустовіт, Оксана Стринадюк та інші. Був альбом аудіопоезії, записаний з талановитим піаністом Євгеном Дубовиком та збірка віршів шрифтом Брайля. Після початку війни потреба в таких проєктах зросла в рази… 

Як часто тепер буваєш вдома, і як це впливає на тебе і родину?

Від наказу до наказу. Якийсь час був на півдні, керував мобільною групою "Культурного десанту", зараз в Києві, веду низку проєктів, повʼязаних із підтримкою актуальної мілітарної культури, а також ситуативно долучаюся до роботи з військовими в реабілітаційних центрах. На сімʼю, навіть зі службою в Києві, часу дуже мало. Але всі все розуміють. Підтримують. Адже розуміють, що у будь-який день можу опинитися деінде. Попри загальну напругу навколо, стосунки між нами тільки поліпшились. 

Ви з коханою Катериною одружилися цього року, хоча давно разом та виховуєте двох дітей. Це ти дозрів на пропозицію чи війна вплинула?

Були свої бюрократичні нюанси, повʼязані з минулими досвідами шлюбів… Врешті, пропозиція прилетіла Каті задовго до того, але все сталося тоді, коли мало статися. Символічно, що напередодні моєї мобілізації. У будь-якому разі я радий, що все склалося саме так. 

Багато артистів кажуть, що вони корисніші в тилу. Чи варто, на твою думку, мобілізовувати артистів, людей з творчих сфер, і яким має бути цей процес?

У цьому питанні у мене багато внутрішніх суперечностей. З одного боку, не зберегти носіїв і творців культури, які до того ж ефективно акумулюють ресурс на сили оборони — це своїми руками закопувати цю культуру в землю. З іншого, може дійти до того, що нам взагалі нічого буде зберігати… Я схиляюся до другого варіанту. Мобілізуватися варто. На кону стоїть дуже багато, щоб перекладати відповідальність за майбутнє на нібито стратегічно "менш важливих" людей. 

Про що, на твою думку, артисти мають говорити зараз своєю творчістю?  

Це особиста справа кожного митця. Про війну співати, про любов, чи про спогади з дитинства… Головне, щоб це було щиро. Без душка спекуляцій і кон'юнктури, які ще могли працювати у 2022-му. З іншого боку, артисти мають владу, авторитет і вплив — не користуватися цими інструментами, щоб збільшувати збори на ЗСУ, займатися просвітою в якихось питаннях — гріх. А іноді й реальна інфантильність. 

На YouTube-каналі гурту багато живих виступів. Який концерт запам’ятався найбільше?

Перший тисячник в Києві, рідний "Бандерштат", виступи в Норвегії з білими ночами на бекґраунді, затишні квартирники в перші роки існування "Фіолету". Але чомусь найвиразніше пригадується фестиваль "Карпатський протяг", під час якого ми грали в електричці, що рухалася з Франика до Рахова. Щоразу як потяг влітав у тунель, вимикався струм і вирубалася апаратура. Було весело… Безтурботно. Я вже і призабув як це. 

12 грудня у гурту запланований концерт. Як вам вдається готуватися до нього, що чекає слухачів? 

Підготовка відбувається дистанційно. Хоча кілька репетицій перед концертом буде. Відповідально, адже коли гратимемо наступного разу, уявлення не маю. Ми звикли ще з часів ковіду до запису пісень і репетицій на відстані. Для мене концерти — немов машина часу та акти забуття: пробігаєшся в піснях роками, історіями, пережитим, забутим, втраченим. Хочеться 12 грудня дати можливість нашим шанувальникам, та і собі, прожити кілька годин в якомусь позачассі. 

Ти з Рівненщини, чи став для тебе Київ другим домом? Які місця тут тебе надихають?

Для мене Київ зараз єдиний дім. У місцях дитинства я вже давно почуваюся як в гостях, але це кайфово, іноді терапевтично потрібно… Щодо столиці, то мені гарно пишеться після прогулянок десь поміж Лукʼянівкою і Золотими воротами. Трапляються там красиві дворики, порослі нахабним плющем, малознані провулки й місцини. 

За чим та за ким найбільше сумуєш, коли ти не в Києві?

За рідними, мабуть. За звичкою прокидатися разом, їсти синабони з морозивом, танцювати з дочкою Євою, волоцюжитися з нею районом, дивитися з коханою Катериною серіали перед сном, їздити на репетиції… Останніми роками мені більшого й не треба. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter