Віталій Ажнов: "Про мене ходить багато пліток. Але правду про себе знаю тільки я сам"

Фото: facebook.com/p/Віталій-Ажнов

Ім'я 31-річного актора Віталія Ажнова зараз на слуху: найгучніші вистави Театру ім. І. Франка йдуть за його участі, скоро на екрани вийде стрічка "Малевич", де актор зіграв головну роль, його знімають для модних журналів... А ще в київському ресторані "Бути Sofie", що біля Софіївської площі, кілька разів на місяць проходять творчі вечори "Столик на Ажнова". Власне, там ми з Віталієм і зустрілися...

Напередодні прем'єри нової вистави Івана Уривського "Макбет", яка відбулася у театрі ім. Івана Франка 28 лютого, у Віталія був справжній цейтнот: репетиції, поетичні курси, викладання ораторської майстерності, колаборації, фешн-покази, записи аудіокнижок… Навіть на це інтерв'ю він приїхав із кінопроб. "Якщо я кудись поспішаю, беру самокат і їду. В метро не дуже люблю спускатись — з часом став інтровертом", — зізнається Ажнов.

Віталію, у нас з тобою вийшла дуже кумедна історія: напередодні інтерв'ю ти, випадково проходячи центром, раптом подарував мені квіти. Було темно, я впізнала тебе лише за голосом... Ти часто даруєш квіти перехожим?

Буває. (Сміється.) Все залежить від настрою і ситуації. Іноді дуже хочеться після вистави забрати квіти й комусь їх подарувати. Люди мене не завжди впізнають і дуже дивно на це реагують. Інколи відмовляються від квітів — думають, що це за гроші. Або, можливо, бояться прийти додому з квітами, бо треба буде виправдовуватись…

Як виник твій авторський проєкт "Столик на Ажнова" в "Бути Sofie"?

Колись до мене на курс із читання поезії прийшли власники ресторану. Ми познайомились і почали дружити, а я провів тут декілька поетичних вечорів, і з'явився формат, коли я запрошую відому людину, ми сидимо за одним столом, розмовляємо абсолютно про все, вечеряємо разом із гостями закладу — складається враження, ніби сидимо в когось вдома, це дуже прикольно. Було цікаво стерти дистанцію між актором на подіумі та глядачем. Хотілось простого людського спілкування. Атмосфера дозволяє — тут дуже затишно. А на зустрічах без відомих людей я просто читав поезію і спілкувався з гостями закладу.

Крім роботи в театрі, в тебе є курс із читання поезії, кіно, колаборації, покази, начитування книжок, ведення подій… У тебе є помічники?

У мене є лише права рука на курсі "Ажнова від Ажнова". А так всі графіки й комунікація проходять через мене. Дуже складно зібрати команду, яка б горіла твоєю справою. Але якщо створювати проєкти без мене, напевно, вони не будуть такими популярними.

Не моя проблема

Багато відомих людей не вміють себе популяризувати. Відчуваєш заздрість колег?

Відчуваю, але це не мої проблеми. Заздрість, може, проявляється в якомусь знеціненні твоїх досягнень. Але я свідомо над собою працював, це дійсно великий труд, і він продовжується — це моя свідома позиція.

Як саме?

Довгий час я працював у театрі "Золоті ворота", де дуже багато молоді. А прийшовши до театру ім. І. Франка, зрозумів, що тут можна засидітись, втратити тонус, зупинитися. А мені цікаво було себе максимально розгалужувати як творчу особистість.

Зокрема, через це я почав ходити до спортзалу. А ще я почав цікавитися світом моди, тому працюю зараз над своїм тілом, щоб більше себе розкрити. Нещодавно створив колаборацію з українським брендом одягу.

Ще я веду лекційний блог по чистомовках, швидкомовках, в Instagram виставляю короткі ролики на розвиток дикції.

А поезія в нинішніх реаліях стала терапією, яку я сам пройшов, тому створив курс із читання. Але мені не подобається, що багато подібних програм обіцяють зробити людей акторами. Як на мене — це спекуляція. Мій курс дозволяє подолати страх публічних виступів, але я нікому не обіцяю, що після нього ти станеш актором і підеш зніматися в кіно. Я за правду, мені було цікаво, щоб людина могла прийти і просто втілити свій творчий потенціал.

На YouTube з'явилося твоє "Ажнов шоу", де ти читаєш поезію…

Ми з командою розвиваємо його власними силами. З часом, сподіваюся, знайду спонсорів, але поки про монетизацію не йдеться. Насамперед це популяризація української поезії: мені хочеться зламати стереотип про те, що поезія — це щось патетичне й пафосне.

А часто рекламні бренди пропонують тобі інтеграції за гроші?

Дуже часто, але в мене принципова позиція: я не можу просто рекламувати. Мені треба самостійно перевірити те, що я рекламую.

Це має бути щось творче й мистецьке — як, наприклад, нещодавня колаборація з українським брендом одягу W8LESS, де в ролику я в одязі бренду зачитую поезію Івана Франка.

Це мистецька колаборація, а не просто реклама, де я кажу: "Вдягайте!" А звичайна комерція, коли мене запрошують лише тому, що моє прізвище — бренд, мені не цікава.

В європейському світі часто використовують акторів для реклами, а в нас звикли запрошувати моделей або блогерів. Та актор може цікаво передати концепт, тематику, задум того чи іншого бренду.

Не про гроші

Твої проєкти приносять тобі більше грошей, ніж театр?

Безумовно. Театр — це не про гроші, комерційно він себе не виправдовує.

Ти зможеш спокійно прожити без театру?

Не знаю, наскільки спокійно. Театр для мене — наркотик, певна залежність. Але якщо говорити не про ментальне здоров'я, а про душевне, то, може, якось і прожив би. Я навчився себе реалізовувати завдяки тайм-менеджменту, тому інколи працюю без вихідних, і мені це подобається. Коли трапляється вихідний, я погано почуваюсь: не знаю, куди себе подіти — мені максимально фігово.

Як проводиш вихідні?

Намагаюся просто побути вдома. Люблю готувати. В робочий день через брак часу це не завжди вдається, але у вихідний можу дуже класно приготувати сніданок, в якому обов'язково мають бути яйця. Якщо вони є, це може бути шакшука з томатами, болгарським перцем та запеченою індичкою — можна додати листя салату, буде ще смачніше! До речі, дуже люблю салат із буряка, фети, руколи та горішків.

У Києві ти вже багато років, приїхав підкорювати столицю з Калуша. Київ став для тебе рідним містом?

Так. Хоча, безумовно, Калуш для мене — місце сили, там дім, родина. Але Київ теж став для мене доволі рідним. Київ — моє місто можливостей, закоханості, близького оточення і друзів, місто прогулянок.

Дуже люблю в Києві парк "Вічної Слави" й взагалі весь той райончик від парку до Лаври та "Батьківщини-Матері". Можу ввечері після вистави туди піти, прогулятися, подумати. Влітку люблю берег Дніпра на Гідропарку, район Золотих воріт, Пейзажну алею. Страшенно люблю вулицю Рейтарську, хоча зараз вона стала попсовою. Безумовно, люблю ботсад, район Львівської площі — я багато часу проводив там студентом. Гуртожиток в мене був на Лук'янівській — не надто затишне місце, але саме там траплялися репетиції, зустрічі, гулянки. Це все рідні місця, які одразу викликають спогади.

А який район ти обрав для життя?

Я дуже люблю дорогу, що веде до парку "Вічної Слави" та вулиці Михайла Омеляновича-Павленка — якийсь час жив там, потім переселився ближче до Печерської, де зараз винаймаю житло.

Придбати своє є шанси?

Ти що? Це такий левел… Я не знаю, що треба зробити, щоб на нього заробити. Звісно, бувають роботи в кіно, але це питання репутації, іміджу. Я не продажна людина, не можу на все погоджуватись.

Нові виклики

Нещодавно всі обговорювали скандал в університеті ім. І. Карпенко-Карого, пов'язаний із харасментом викладачів. Ти — випускник Карпенка, як тобі ця історія?

Мало того: я зараз викладаю в Карпенка. Навчався я там, як мені здається, в одній із найкращих майстерень із часів існування університету — в Дмитра Богомазова. А він нікого не ламає — це просто супровід, досвід, знання, але в жодному разі не тиск.

Коли я навчався в аспірантурі й одного разу виступив на кафедрі зі сценічного мовлення з тим, що твердий звук "чи" вже неорганічно звучить у кадрі та на сцені, у вересні в університеті для мене не знайшлося годин. А потім Дмитро Богомазов запросив мене на свій курс одним із майстрів акторської майстерності.

Звісно, я чув про історію з Володимиром Талашком… Чесно кажучи, не люблю займатися плітками, занурюватись у це. Але виявляється, що це були не плітки… Напевно, десь у кулуарах такі розмови були, я не звертав увагу. Але, навіть якщо це були б плітки, чому я як свідома людина не намагався в цьому розібратися? В мене немає відповіді на це питання.

Мені здається, все тягнеться ще зі школи, від радянської освіти, залякування... Людина завершила 11-й клас, приходить до університету, бачить столицю, людей, які чогось досягнули, молиться на них, а вони собі дозволяють подібне…

А в тебе не було такого?

Такого — ні, але був психологічний тиск. Зараз у мене інші виклики: після мого відвертого образу у виставі "Калігула" мені стали надходити непристойні пропозиції в соцмережах. (Сміється.)

Наприклад?

Буває, запрошують на побачення. І не тільки дівчата, а й хлопці. Були пропозиції сексуального характеру. Пишуть: "Я б зайнявся з тобою сексом" — і це не межа пікантності. Про мене взагалі ходять різні чутки — наприклад, про те, що я — гей! Класно, коли про тебе говорять. Та правду про себе знаєш тільки ти сам, тому хай говорять. Я не ведуся на компрометування — хай воно буде. Мені здається, коли ти стаєш публічним, твоє життя має залишатися особистим. І для мене це принципово! Мій сімейний стан може когось вразити, на когось вплинути, людина перестане бути моєю прихильницею чи прихильником… Тому це просто іміджева історія.

Зараз твоє серце зайняте?

Моє серце завжди вільне. Але зараз у мене є відчуття окриленості. Як і для багатьох, закоханість для мене — джерело натхнення, особливо в нинішніх реаліях.

А як ти почуваєшся в цьому відвертому образі з "Калігули"?

Зараз вже як риба у воді. А на початку було лячно. Перший рік повномасштабного вторгнення, а тут — панчохи, підбори, мейк, сукня… Це було доволі дискомфортно, відчувалась певна небезпека.

Нещодавно в Театрі ім. Франка відбулася прем'єра нової вистави Івана Уривського "Макбет", де ти граєш Банко. Розкажи про неї!

Це новий шалений виклик Івана Уривського. Все, за що він береться, для нього насамперед — виклик, а ми разом із ним його приймаємо. А зважаючи на планку, яку має Уривський, це ще й надзвичайна відповідальність. У Івана немає застільних репетицій, він одразу будує скелет вистави — і це доволі складний період для актора, бо багато хто із нас не зовсім все до кінця розуміє. А потім на цей скелет нарощуються м'язи.

Цього разу в мене відчуття, що я нічого не граю. Але, можливо, це і не погано.

Я завжди заходжу в кожну нову роботу так, ніби нічого не знаю — тоді я більше можу на себе взяти. Якщо братися за роботу як "бувалий артист", буде складно зробити щось нове.

В інших виставах ти працюєш ще й з Давидом Петросяном. У чому для тебе різниця цих режисерів?

У підходах та методиці. Їх не можна порівнювати: це абсолютно різні люди з різним світоглядом, дитинством, життєвим шляхом.

Як на мене, Давид — геніальний актор: пластика, тіло, реакція, швидкість!.. Коли до акторів геть не доходить, як треба зіграти, Давид встає із глядацької зали й показує. Бувало, і мені показував. Але він так класно це показує, що ти думаєш: "О Господи, я так зіграти не зможу!" 

Синдром відмінника

У тебе дуже гарна дикція. Скільки часу ти витрачаєш, щоб тримати голос у формі?

У мене така діяльність, що мені не доводиться щось окремо для цього робити. Я озвучую книжки, читаю багато поезії, записую чистомовки, 50% робочого дня викладаю сценічне мовлення… Колись це була колосальна праця, бо треба було напрацювати ці навички, а зараз треба послідовно їх утримувати. Звісно, коли вранці в мене запис аудіокниги, треба голос розбудити, тому, поки приймаю душ, роблю голосову розминку, і голос вмикається.

А яка твоя улюблена скоромовка?

"Унаочнити упоруморфометра й ультрарадіомікрометра чи вакуумувати вакуумметром". Повтори!

Без шансів! Я взагалі не розумію, як це можна запам'ятати.

Прочитав тричі й запам'ятав. Це вже клініка. (Сміється.)

Мабуть, треба дуже багато читати, щоб так все запам'ятовувати…

Я читаю багато, але дуже небагато — для себе. Читаю для театру, університету, читаю те, що можу пропонувати студентам — новели, оповідання. В театрі читаю романи та п'єси. Для себе — багато поезії. Мої улюблені автори — Джек Лондон і Василь Стефаник. Стефаник — це просто любов! Люблю українську літературу. Михайла Коцюбинського люблю за володіння словом, за сюжетні речі — вважаю, в театрі треба щось поставити за Коцюбинським. 

Скоро відбудеться прем'єра фільму "Малевич", де ти граєш видатного киянина, художника Казиміра Малевича. Як оцінюєш цю картину та свою роботу в ній?

Якби на те була моя воля, я сів би за монтаж. Багато чого не увійшло в фільм. Це завжди так: ти щось граєш, втілюєш, а потім — бах! — монтаж.

Актор у театрі дуже часто — співтворець. У кіно теж співтворець, але в момент знімання — а далі кіно йде своїм шляхом монтажу, на який ти не можеш вплинути.

Мені було важко позбутися високого рівня відповідальності: "синдром відмінника". Здавалося, якщо тобі дано зіграти таку визначну постать, ти маєш зробити якісь надзусилля. Щось я собі вигадав про свого героя, але ж про нього немає ніяких документальних відеоматеріалів. Я не міг, як, наприклад, Гері Олдман, втілити Вінстона Черчилля, тому користувався фантазією. Я мав відчути, як би сам Малевич повівся в тій чи іншій ситуації, але не міг стати цією людиною. А через власний високий рівень відповідальності мозок закипав…

Трошки заспокоїтися мені допомагали команда фільму та режисерка Дарія Онищенко.

Хотів би я щось змінити у фільмі? Звісно. Я — людина, в якій весь час живе сумнів. У кожній справжній творчій особистості має жити сумнів — це шлях до розвитку. А якщо ти самовпевнений, тобі лишається лише квіти збирати в глядацькій залі. Чи будуть мене далі запрошувати в кіно? Я про це не думаю. Слава Богу, можу собі дозволити відмовлятися від кіноролей. Мені не подобаються пусті телесеріали, це не моя історія. Знятися, щоб заробити гроші? Всі все одно не заробиш.

Таргани та шкарпетки

Цікаво, а яким ти був у 18 років, коли переїхав до столиці?

(Сміється.) Я був переляканим Віталіком із провінційного містечка Калуш, що приїхав вчитися в Києві. Абсолютно зашореним, але із "синдромом відмінника" — в мені було мало хуліганства. Провінція впливає. Я був скованим у світогляді, світосприйнятті. Коли почав навчатися в Карпенка-Карого, опинився в гуртожитку, де прожив п'ять років, і в перший рік не міг звикнути до побуту. Я доволі педантичний, люблю порядок, чистоту... Я не та людина, в якої шкарпетки валяються по всій кімнаті — якщо вони десь валяються, для мене це проблема. А тут — таргани, розкидані шкарпетки: я не міг зосередитись. Потім переселився до блоку коменданта, де все замикалося на ключ, були чистота й порядок.

За які заслуги тебе переселили?

За високий рівень комунікації. (Сміється.) Там мешкало мало людей: комендант, викладач зі звукорежисером, я із сусідом-кінооператором та сусідка-акторка. З Юрою Катинським ми також жили в одній кімнаті — він дуже класний кінорежисер, а ще знімає кліпи.

У 18 років ти втратив маму. Хто підтримував тебе в той період, де ти знаходив спокій?

Спокою, напевно, й досі немає. Це були часи Майдану, 2014 рік. Коли це сталося, я думав, що не повернусь до професії, довгий час не розмовляв ні з ким. Але дуже здружився з дружиною брата. Ну, а потім одногрупниця написала, що дипломна вистава не грається без мене, а в мене головна роль. Я вирішив їхати до Києва. А тоді із Заходу України до Києва не пускали потяги, бо на Майдан їхали "бандерівці". Довелось чекати півтора тижня, щоб потрапити до столиці, і творчість потроху почала мене витягувати. Але я став геть іншою людиною.

Мама хворіла?

Ні, все сталося дуже раптово. Мама була гіпертоніком, і в 49 років у неї зупинилося серце. Коли це сталося, я був у Києві, в гуртожитку, зранку збирався на пару. Бувають моменти, коли мені дуже хочеться з мамою поспілкуватись. Вдома в мене є мамина фотокартка, інколи можу в неї щось запитати, щось їй сказати... 

А перед виходом на сцену я звертаюсь до мами, дякую їй і прошу допомоги.

Напевно, я був мамин синочок, але не такий, який не вміє ухвалювати рішень. Просто в нас з мамою була шалена любов, сильний зв'язок. Тому, коли її не стало, це був удар, який змусив мене швидко подорослішати.

Коли приїжджаю до Калуша, завжди ходжу на кладовище. За весь час мама наснилась мені лише один раз — в той день, коли я повернуся до Києва. Уві сні я йшов Прорізною, а мама стояла на другій стороні. Помахала мені, я їй кажу: "Що ти тут робиш?" А вона: "Я тепер тут буду!" Дуже короткий сон. Зазвичай я не запам'ятовую сни, а цей запам'ятав.

А з батьком спілкуєшся?

Так, у нас хороші, теплі стосунки.

Внутрішнє через зовнішнє

Через твій сценічний імідж складається враження, що в тебе залізна впевненість у собі. А чи є в тебе комплекси?

Звісно. Я часто комплексую через свою зовнішність: мені здається, що в мене косий і занадто великий ніс. Високий з гулями лоб. Мені не подобається мій торс: хотілося б якихось кубиків.

Я почав займатись спортом, щоб подолати комплекс щодо свого тіла. Зараз схуд, хочеться набрати м'язів і рельєфності. Кето-дієти вже не дотримуюсь, але майже не вживаю солодкого. Став більше дозволяти собі макаронів із твердих сортів пшениці — інші хлібобулочні продукти під забороною.

Від тортика відмовишся?

Можу з'їсти, але для цього має бути стан "Ой, як хочеться!"

Твій стиль вражає! Відчувається, що хтось допомагає тобі формувати образ…

У мене є знайомі стилісти, до яких я можу звернутись, але я й сам вмію підбирати та знаходити речі. Одяг для мене — підкреслення внутрішнього світу. Люблю одяг, який підкреслює експресивність, неординарність та непередбачуваність. Можу в секонді щось купити. Я люблю натуральні тканини, щоб тілу в них було приємно — для мене це дуже важливо. В мене багато одягу з блискітками. Найдорожчі речі в моєму гардеробі — аксесуари. Дуже люблю аксесуари: впевнений, що вони можуть підкреслити індивідуальність.

Люблю кашемір, можу придбати якийсь светрик із нього. Купити щось можу і в мас-маркеті, але більш люблю якісні мистецькі речі, щоб було видно, що це за бренд. Наприклад, зараз на мені светр Aventura з дірками: його вручну фарбували й рвали.

Або є в мене шкарпетки зі сріблястою ниткою: їх можна навиворіт носити, буде більше блискіток. Вінтажні капці Buffalo я знайшов на секонді, але якщо загуглити — вони коштують $500.

До речі, я не часто буваю в секонді, але коли розумію, що потрібен костюм для івенту, можу витратити час на пошуки. Бо у брендових маркетплейсах це буде дуже дорого.

Мрії під час війни нівелюються. Та які бажання, крім миру, ти для себе на цей рік загадав?

Може, дивно говорити в моєму соціальному статусі про такі речі, але мені хотілося б поїхати на море: черпнути іншу енергію, нові враження, емоції... Але це не мета, а бажання.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter