Чому люди по-різному переживають однакові травми: що таке резільєнтність і чи можна її натренувати
Едвард Мунк: Меланхолія, меланхолія
Крім клінічної практики, я вже 18 місяців проводжу тренінги з психологічної стійкості для вчителів та соціальних працівників в різних куточках нашої країни: в тих, що зазнали були під окупацією і в тих, що війну бачать в режимі онлайн без жодного прильоту, а іноді навіть без тривог. Те що мене дійсно вражає — це абсолютно відсутній причинно-наслідковий зв'язок між кількістю травматичних подій і життєстійкістю людей.
Приїжджаючи на тренінг у звільнений Ірпінь, заходячи у школу, яка стоїть за побитим уламками парканом, я зустрічаю людей, які сміються та радіють, хоча просиділи в підвалах понад місяць.
— Що вас тримає? — запитую я.
— Діти. Кожен день ми приходимо в школу, поринаємо у клопоти і забуваємо про все.
З нами весь час трапляються події, які психологи називають травматичними. Ви точно чули про велику і малу травму. Велика травма — це коли щось прямо загрожує вашому життю чи життю ваших близьких, мала травма — сильні стресові події.
Статистика каже, що впродовж життя 50-70% людей мають велику травму, або переживають безпосередню загрозу життю. В умовах бойових дій 95%. Проте статистика ПТСР каже, що в мирний час він розповсюджений не більш ніж у 5%, у військовий — близько 23%.Чому так відбувається? Чому немає прямого причинно-наслідкового зв'язку між травмою та розладом? Вся справа в тій самій резільєнтності.
Так що таке резільєнтність?
Дослідники цієї теми професори С. Саутвік (Медична школа Єльського університету) та Д. Чарні (Медична школа Ікан у Маунт-Синай) говорять про те, що у фізичних науках резільєнтними називають матеріали і предмети, що здатні відновити свою первинну форму після того, як на них вчинили сильний вплив. Коли ми говоримо про людей — це здатність повернутись до норми після пережитих труднощів.
Американська психологічна асоціація визначає резільєнтність як процес і результат успішної адаптації до важких або складних життєвих обставин, особливо через розумову, емоційну та поведінкову гнучкість і адаптацію до зовнішніх і внутрішніх вимог.
Чи є резільєнтність вродженою? Чи виграємо ми стійкість в генетичній лотереї чи здобуваємо специфічними практиками? Чи, можливо, здатні "натренувати" цю суперсилу? Як і завжди, в науці немає однозначної відповіді, проте зараз вже є певна кількість даних, яка може допомогти відповісти на це питання. Так що впливає на резільєнтність?
Генетика
Дослідження на 7 500 дорослих близнюків підтвердило, що приблизно половину від загальної психологічної стійкості складають генетичні фактори, проте все інше складають зовні чинники. Також є певні дані, які кажуть нам про те, що є люди в яких менш сильно активується мигдалина (центр мозку, що відповідає за включення стресових реакцій). Іншими словами, є ті, хто реагують сильніше і інтенсивніше на стресові події, і є ті, хто переживає менш інтенсивно.
Також в нас є 2 різні варіації гена ADRB2, який відповідає за те, як ми реагуємо на нещасливе дитинство та травматичні події в дорослому віці. Одна варіація підвищує ймовірність розвитку ПТСР під час травматичних подій, інша навпаки робить людей мало чутливими. Якоюсь мірою це і є відповідь, чому для когось навіть перебування під тривогами є нестерпним, а для когось життя біля установки Патріота є таким самим спокійним, як і було для війни. Ми різні, чутливість нервової системи різна. Кожен плюс-мінус знає свої особливості та навряд чи піде зараз здавати генетичні тести. 50% це генетична лотерея, але що є інші 50%?
Епігенетика: вплив середовища
Що зрозуміла наука за останні 100 років — це те, що не весь набір генів, які нам дістались при народженні, обов'язково активується і впливає на нас. Якщо ми виросли, або в дорослому віці побудували навколо себе сприятливе середовище, частина генів не включається або діє інакше, ніж у наших батьків. Якщо ми виросли в середовищі посттравми голоду, але прожили 10-20 років у світі, де їжі вдосталь — ми можемо змінювати свої харчові звички. І навпаки, — якщо середовище було чи є несприятливим — наш організм включає всі механізми, що відповідають за виживання і ми переходимо в режим максимальної мобілізації ресурсів, що направлені на виживання, але ніяк не сприяють творчості, розвитку та руху вперед.
Що дійсно впливає на те, як генетичний код проявляється — це кількість стресових подій, соціальні взаємозв'язки, вживання наркотиків та фізична активність. Чи можемо ми на це впливати? Однозначно так.
Чи можемо ми конструювати своє життя в здоровий спосіб, щоб мати достатній запас сил та ресурсів?
Так. Ми не контролюємо світ, але контролюємо своє сприйняття тих чи інших ситуацій та можемо допомагати своєму тілу справлятись зі стресовими реакціями. І тут доброю практикою є можливість тренувати свою нервову систему швидше перетравлювати стрес (всі техніки саморегуляції від дихання до білатеральної стимуляції, будуть вам помічними), навчати мозок фокусуватись на хорошому і сприймати проблеми як пригоди.
Існує великий міф, про те що наш мозок після певного віку не утворює нових нейронів і взагалі після 25 починає повільно деградувати. Але правда в тому, що кожен з нас має здатність змінювати структуру і функції свого мозку. Людина найадаптивніша істота на цій планеті. Ми створюємо дивовижні речі й точно є творцями свого життя.
Резільєнтність є в кожного з нас, так чи інакше. На нас дійсно впливає індивідуальна тонкошкірість, але стійкість кожного можна підсилити шляхом навчання та практики.
У наступних матеріалах ми розповімо про 10 стовпів психологічної стійкості та з чого починати тут і зараз.
