Психологічні аспекти мобілізації: поговоримо з військовим психологом
Фото: Getty Images
Мобілізація — неминучий етап війни. Але до неї не всі готові морально. Як дають собі раду новобранці та їхні родини? Що робити, якщо боїшся йти на фронт? Про це поговоримо з військовим психологом Андрієм Козінчуком.
Мобілізація — призов військовозобов'язаних на службу в чинну армію у зв'язку із запровадженням воєнного стану.
Чому не всі готові воювати
Мобілізація оповита страхами й упередженнями. Одні готові захищати державу, інші шукають лазівки, щоб не ставити цивільне життя "на паузу". Для людей призов на фронт — це такий самий психологічний подразник, як і війна загалом. І те, що мобілізація викликає стрес, — природна реакція.
У психології немає поняття "війна". Є психотравматична подія. Коли щось загрожує здоров'ю або життю, то психіка може дати збій, аби мозок проаналізував, що сталося. А тоді людина робить вибір за принципом "бий, біжи, завмри". Якщо вона колись вже впоралася з травматичною ситуацією, то їй легше адаптуватися до воєнних реалій. Якщо ж такого досвіду не було — тобі буде тяжко, — каже військовий психолог Андрій Козінчук.
Чи призводить психотравматична подія до ПТСР?
Не завжди. За оцінкою МОЗ України, посттравматичний стресовий розлад може розвинутися у 12–20% людей, які пережили шокову подію або стали її свідками. У такому разі ПТСР дається взнаки протягом 1–6 місяців. При цьому 20% з групи ризику має шанс на швидке видужання, якщо вчасно звернутися по допомогу.
За словами військового психолога, демонізація призову в Україні зумовлена невдалим інформуванням суспільства державою. Спочатку в інфопростір просували наратив про "недолугих чмонь", яких українці швидко переможуть. Згодом — думку про надлишок західної зброї, яка зробить усю роботу за нас. Коли ж фантазії громадян розбились об реальність, це згубно позначилося й на ставленні до мобілізації.
Нам треба навчитися говорити й визнавати правду. Чимало ЗМІ висвітлюють якусь одну сторону: у нас або одні перемоги, або багато втрат, — це розмиває потребу боронити свій край попри все. Якщо не схаменемося, суспільство згуртує хіба що спільна поразка, — наголошує Андрій Козінчук.
Не слід відкидати й стереотипи щодо ментального здоров'я. Щоденний стрес травмує людей та підвищує ризик психічних захворювань — як серед цивільних, так і на фронті. Та деякі українці досі вбачають у лікуванні душевних ран щось сороміцьке. Причина — радянське минуле: у ті часи була поширена каральна психіатрія, отож і лікарів вважали катами. Тому від попередніх поколінь культура звертання до психолога так і не передалася.
Каральною психіатрією в СРСР зловживали в 1960–1980-х роках. Її використовували як інструмент репресій проти політичних в'язнів та дисидентів. За дослідженням нідерландського радянознавця Роберта ван Ворена, до чи не найдужчих тортур вдавалися в Україні, зокрема в Дніпропетровській психлікарні. Інакодумців катували медикаментами та ментально обробляли, аби зламати волю до опору, або перетворити на "овоч".
На щастя, радянський підхід — у минулому. Нині військовий психолог — одна з найважливіших постатей на фронті. Без нього новоприбулі українці не знали б, до чого готуватися та як опанувати себе у війську.
Як психологічно готують новобранців?
У зоні бойових дій психічне здоров'я — це питання життя і смерті. Здавалося б, на фронті важливі інші речі: озброєння, одяг, провізія тощо. Але насправді про ментальну злагоду важливо дбати не менше, ніж про матеріальні потреби.
Уявіть військовослужбовця, одягнутого та озброєного за всіма стандартами НАТО: у нього класний автомат, міцне взуття, надійний шолом, "прошита" рація. А він застопорився — бо в нього нема мотивації. Ось чому важливе ментальне здоров'я: коли немає сил, а треба йти далі; коли тобі страшно, і ти не розумієш, навіщо це все. Морально-психологічне забезпечення потрібне не тільки військовим, а всім — від малого до старого, — каже Андрій Козінчук.
Усіх мобілізованих важливо підготувати до психотравматичних подій, які є звичним явищем у зоні бойових дій. Україна в цьому — не новачок: за 10 років війни важливу роль на фронті відіграла психоедукація військовозобов'язаних.
Психоедукація (психоосвіта) — це пояснення та донесення до людей нагальної інформації про ментальне здоров'я, психологічні негаразди та їхні наслідки для особистості. У контексті війни — це інструмент, який допомагає військовим та їхнім близьким усвідомити власне становище та легше його пережити. В основі методу лежить співпраця учасника бойових дій із військовим психологом.
Психоосвіта стала невіддільною частиною підготовки новоприбулих військовозобов'язаних — її, наприклад, успішно випробувала окрема механізована бригада "Холодний Яр". На заняттях військовий психолог пояснює: які саме психоемоційні стани чи захисні механізми тіла можна пережити в бою, як правильно надавати психологічну допомогу на передовій не лише собі, а й побратимам.
Ми пояснюємо особовому складу, які можуть виникати реакції в результаті психотравматичних подій як зовнішніх: обстрілів, смертей чи травм побратимів, так і внутрішніх: страху, злості, огиди, розчарування, — пояснює військовий психолог Андрій Козінчук.
За словами Андрія Козінчука, на лінії вогню ситуації, коли хтось не дає собі ради — нечасте явище. Психологічно готують усіх, проте може датися взнаки фізіологічна реакція:
- сильний тремор рук;
- переривчасте дихання;
- нестримний крик тощо.
У такому випадку про людину подбають: заберуть зброю та відведуть в окоп чи інше спокійне місце. Там нагадають, де перебуває військовий, та запитають, чи розуміє він/вона, що відбувається довкола. Якщо так — усі повертаються до бою, як ні — відводять людину на безпечні позиції.
Спланований порядок дій — це заслуга психоедукації. Утім чимало новобранців досі нехтує власною психікою через старі упередження. За словами Андрія Козінчука, на фронті по допомогу звертаються одиниці, та й ті — лише з особистими проблемами: сум за домівкою, непорозуміння з дружиною тощо. Хоча просвіта щодо війни не менш важлива і нею можуть цікавитися навіть цивільні.
Немає такого поняття як "воїн". Є кулеметник, танкіст, програміст, військовий журналіст, командир. В кожного громадянина є навички, які знадобляться в армії. Тож навіть цивільним варто поцікавитися, що таке навчальний центр, які є спеціальності. Так страх перетвориться на функціональність, — радить військовий психолог.
"Конект" із побратимами та родиною: як знайти?
Війна в Україні залучила до бою людей із різних верств населення. У кожного військовослужбовця є мала батьківщина, статус, професія, темперамент, сексуальні та релігійні вподобання... Як тоді згуртувати на фронті абсолютно несхожих один на одного новобранців? Військовий психолог заспокоює: усе простіше, ніж здається.
На фронті необхідно бути собою — навіть коли кортить здаватися кращим, ніж ти є. У нашій державі не всюди є культура підтримки, похвали, тож важливо навчитися дбати одне про одного. А головне — виконувати свої обов'язки, — каже Андрій Козінчук.
Новобранцям відразу окреслять усі табу. Найперше — це деструктивні рішення: вживати алкоголь, наркотики чи піти когось побити, щоб зігнати агресію. Новим військовозобов'язаним буває важко побороти старі звички, проте це вдала нагода позбутися психологічного баласту.
Важливо усвідомити ще одне: те, що допомагало в цивільному спілкуванні, здебільшого не працює на фронті.
Тут майже немає small talk: "привіт, як справи", тут не працюють бренди: "Вау, у тебе iPhone 15 і BMW — ти крутий", — на фронті це все до одного місця. Тут важливі гідність, честь і відповідальність. Коли ти можеш протягти руку допомоги — це круто. Тому новобранцям необхідно зосередитись на своїх обов'язках, — додає військовий психолог.
З родиною — складніше. Як пояснює Андрій Козінчук, страх за близьку людину значно сильніший, ніж за себе самого. Це пов'язано з тим, що собі можна зарадити самотужки, а вплинути на безпеку інших вдається не завжди. Від цього не застраховані навіть військові: бригада — це також певною мірою сім'я. Тому під час артобстрілів за життя побратимів військові хвилюються більше, аніж за власні — так працює психіка.
А члени родин військових у тилу непокояться ще дужче.
Найбільша помилка цивільних — це відсутність піклування про себе. Їм здається, що вони не заслужили їсти, спати, відпочивати — тому й вигорають. А коли ти не в ресурсі, то не зможеш підтримати рідну людину. Отже, вкрай важливо підтримувати саме свій ресурс, — констатує Андрій Козінчук.
Аби не травмувати людину, яку нещодавно призвали, родині слід "на березі" домовитися про комфортну систему спілкування. Потреба в сімейних розмовах може бути різною, і це нормально. Важливо прийняти й те, що військовослужбовець оточений купою факторів, на які не може вплинути. Інформація з тилу має бути обмеженою, але такою, що дасть психологічний ресурс.
Не дратуйте військового політикою — йому і так вистачає поганих новин. Краще діліться своїми буденними справами: зацвів город, купили нову сукню, відремонтували альтанку. Розповідайте кльові історії, бо інколи цього бракує. І в жодному разі не знецінюйте — "бідний-нещасний, голодний, нема боєприпасів" — це все не підтримає. Краще скажіть: "люблю тебе" чи "чекаємо". Говоріть те, що надасть ресурс, а не забере його, — радить військовий психолог.
Боятися війни в тилу — це нормально. Відчувати страх після повістки — це також природно. Але треба мати неабияку сміливість, аби визнати, що тобі страшно, та зібрати волю в кулак. Отож кроком руш — і до перемоги!
