Актриса Христина Корчинська (Федорак): "Я зацікавилась Малевичем, зігравши його дружину"
Христина Корчинська у фільмі "Малевич". Фото: компанія FILM.UA
Одну з провідних акторок Театру ім. Івана Франка Христину Корчинську (Федорак) ти маєш знати за ролями в серіалах "Спіймати Кайдаша" та "Перевізниця" і, звісно, за головною роллю у славнозвісній виставі "Конотопська відьма". А 11 вересня в прокат вийшла драма "Малевич" — про відомого художника, де Христина зіграла другу дружину митця. Ми зустрілися з акторкою, щоби поговорити про роль у "Малевичі", роботу в головному театрі країни й особисте життя.
Христино, у фільмі "Малевич" ти граєш другу дружину художника — Софію Рафалович. З нею Казимир Малевич прожив 16 років до її смерті. Як ти опинилася в цьому проєкті?
Для початку варто зазначити, що фільм почали знімати вже після повномасштабного вторгнення — восени 2022-го, а на проби мене покликали в кінці літа. Це було супер несподівано, бо в той час ми, актори, не знали, чи кіноіндустрія взагалі запрацює в умовах війни. А тут запуск повного метра, байопіка — це було приємним сюрпризом для кожного з нас.
Уявляю, як ти зраділа пропозиції, бо тоді ж всі актори сиділи без роботи...
Ну, не зовсім так. На той момент Театр ім. Івана Франка вже помаленьку почав працювати, ми навіть випускали прем'єри. Я записала проби — одну невеличку сцену. Режисерка Дар'я Онищенко надиктувала мені, якою має бути ця жінка. А далі мене запросили на парні проби з Віталієм Ажновим, який вже був затверджений на роль Казимира Малевича.
У Казимира Малевича було три дружини — тож яка вона, друга дружина генія?
Розумна, мудра жінка, яка дуже віддано любила свого чоловіка, приймала його таким, яким він був, розділяла його бачення і на щось закривала очі. Найважливіше, що Софія приймала його повну відданість мистецтву. Звичайно, як будь-яка жінка, вона воліла, щоби чоловіка було більше в її житті, але терпляче приймала те, що він їй давав. Не кожна витримає таку історію, але для неї бути поряд із генієм було своєрідною місією.
Ти ж сама торік вийшла заміж — як минув цей рік?
Прекрасно, тільки от більшість часу мене не було вдома — я постійно була на гастролях. Бувало, 20 днів на місяць була відсутня. Але, слава Богу, чоловік (Яніс Корчинський — Прим. Ред.) мене підтримує. Він же брав за дружину актрису, тож розумів, що на нього чекає. (Усміхається.) На моє щастя, Яніс любить театр, ходить до мене на вистави, дивиться всі прем'єри.
У вас було кохання з першого погляду?
Ні, але це нічого не змінює. Ми були з різних компаній, які іноді перетинались. Спочатку я закохалася в нього як в людину — дуже тішилася, що у мене з'явився такий новий друг. А потім все якось так романтично закрутилося, дуже швидко й несподівано. Але що мені насправді дуже подобається — те, що Яніс не з моєї бульбашки.
Твій чоловік — військовий журналіст і водночас засновник проєкту "Сьорб", який презентує в Україні органічні китайські чаї. Нині чайна "Сьорб" на Подолі — дуже популярне серед молоді місце.
"Сьорб" — це його натхнення, те, що він любить. Свого часу в Китаї Яніс надихнувся чайною культурою і зараз активно пропагує її в Україні. Бо вона в нас не така потужна, як культура кави — Яніс хоче це виправити.
Чоловік навчив тебе пити справжній чай?
Ну, завдяки йому я спробувала дійсно хороший чай, і виявилось, що все, що до того я пила, не було чаєм. (Усміхається.) Тож чоловік у нас вдома відповідає за чайну індустрію. Я різні чаї пробувала, але мій улюблений — китайський червоний чай Цзинь Цзюнь Мэй. Це справжній шедевр серед чаїв.
Улюблений партнер
Повернімось до "Малевича" — це ж не перший фільм, де ви з Віталієм Ажновим граєте пару і цілуєтеся на камеру...
Так, було діло — ми цілувались у фільмі-мюзиклі "Гуцулка Ксеня" 2018 року.
Для мене це був дебют у великому кіно, та і для Віталія, здається, теж. У нас із ним прекрасні стосунки: ми з Ажновим починали працювати разом ще в театрі "Золоті ворота", а потім 2018 року разом прийшли до Театру ім. І. Франка. У нас багато спільних вистав: ми граємо разом в "Украденому щасті", "Безталанній", "Буні" та "Лимерівні". З нових постановок — разом залучені в "Тартюфі".
А в повсякденному житті ми гарні друзі, тому на кіномайданчику мені з ним працювати — одне задоволення.
Ви з Ажновим з одного набору — тоді до Театру ім. І. Франка прийшли ще ваш однокурсник Іван Шаран, а ще Сашко та Марія Рудинські…
Для нас це був, вважайте, щасливий випадок, але і для театру теж. Бо, скажу вам, не часто такий вдалий набір буває — на нас зараз побудована велика частина театрального репертуару.
І не завжди він буває такий великий, бо стільки вакантних місць у театрі зазвичай не буває. Просто до того, як ми прийшли до театру, здається, нормального повноцінного конкурсу не було шість років. Зараз він у нашому театрі відбувається щороку. І охочих завжди багато — може бути сто акторів і більше.
До того, як тебе взяли до Театру ім. І. Франка, ти як запрошена актриса зіграла на його сцені у виставі "Війна", яку поставив Давид Петросян…
У лютому 2018 року Давид Петросян після постановки "Землі" взявся за п'єсу "Війна" сучасного шведського драматурга Ларса Нурена і покликав мене на роль молодшої сестри — я тоді ще працювала в театрі "Золоті ворота". Звичайно, я погодилася і паралельно пішла із "Золотих воріт". Ті пів року, поки ми репетирували "Війну" (прем'єра відбулася в липні) до вересня, коли мене зарахували до штату Театру ім. І. Франка, я була просто безробітна.
Тобто ти ризикнула? А заради чого? Заради Петросяна чи заради театру?
Все в комплексі. Але однозначно я хотіла працювати в Театрі ім. І. Франка — це був зовсім інший рівень, наступний крок для мене як для актриси. Тому навіть сумнівів не було. Ну і, однозначно, Давид зіграв свою роль: якби це були інший режисер та інша постановка, я, можливо, сумнівалася б — варто чи не варто. Але тут все зійшлося.
"Війна" зараз є в репертуарі театру?
На жаль, торік її призупинили. Здається, її навіть зняли з репертуару через те, що сплив термін авторських прав. А шкода, бо вистава була класна — важка і для нинішнього часу актуальна: вона — про душі, скалічені війною, про родину, чий плин життя зруйнувало неочікуване повернення з війни батька (Олексій Богданович — Прим. Ред.) Ця вистава із самого початку була нелегка. Ми продовжували грати її після повномасштабного вторгнення, і вона зовсім по-іншому сприймалася глядачем. Її всі актори любили, і зараз ми за нею скучаємо.
Молода бабуся
Зараз ти граєш у виставі Давида Петросяна "Буна", але мало хто знає, що в театральному ти також грала в його "Буні", яка була його дипломною роботою…
То ж була і моя дипломна вистава. Ми з Давидом познайомилися в університеті — я була на другому акторському курсі, а він на третьому режисерському.
Під час щорічного фестивалю "Тиждень актуальної п'єси" Давид познайомився з п'єсою Віри Маковій "Буна" — вона сучасна, написана 2014 року — і вирішив поставити уривок на нашому курсі. З цього все почалося. Уривок вийшов доволі успішний, і майстер нашого курсу Олег Микитович Шаварський запропонував Давиду продовжувати роботу над п'єсою, яка надалі могла б стати для кожного з нас дипломною роботою. Давид погодився, тож після другого курсу на літніх канікулах ми поїхали в експедицію і 21 день жили в глухому селі у Львівській області та спостерігали за персонажами майбутньої вистави.
Ми ходили до місцевих додому, брали інтерв'ю, вивчали їхні життя. І з цього документального матеріалу народилася вистава, яку ми граємо з третього курсу і понині. Бо після університету ми її перенесли в театр "Дах" — Влад Троїцький дозволив нам використовувати цей простір. Там ми її грали років зо два. А після того, як ми всі разом із Давидом опинилися в Театрі Франка, виникло логічне запитання: чому ми не граємо "Буну" тут?
Тобто з "Буни" все почалося, і я вважаю роль у ній своєю "візитівкою". Знаю, що для Давида це теж дуже особлива вистава.
Чому все ж таки саме тобі дісталася роль бабусі?
Це задум Давида. А я подумала: а чому б і ні? Звісно, спочатку було страшно, бо я не знала навіть, з чого починати. Просто в його задумі є моменти, коли моя героїня стає молодою, і Давиду важливо було, щоби слова, які там звучать, транслювала молода дівчина. Для мене як для актриси це справжня знахідка, прекрасна школа.
І тому навіть зараз у цій виставі для нас, вже досвідчених акторів, завжди є поле для імпровізації — Давид його нам залишив. Багато сцен ми вар'юємо на наш розсуд — скільки б ми не грали "Буну", вона постійно змінюється. Не буває двох однакових — глядачі, які її бачили декілька разів, це підтверджують.
Це майже документальний театр. Авторка п'єси, Віра Маковій, розповіла нам, що герої списані з реальних людей — її сусідів у селі.
Вона просто дофантазувала їхні образи, оформила все літературно, але сама база та персонажі взяті з життя. І актору це цікаво, бо в класиці немає такого поля для словесної імпровізації.
Культурна дипломатія
Не можу обійти виставу-хіт "Конотопська відьма", де ти граєш відьму Зубиху. Мене дуже здивувало, що в одному акторському складі вистави ця роль у тебе, а в іншому її грає набагато старша актриса Олена Хохлаткіна…
Мені самій це було цікаво, і Іван Уривський на моє питання відповів, що Явдоха Зубиха в п'єсі весь час перекидається з молодої на стару і навпаки — вдень вона така, вночі інша. Він довго думав, якою ця відьма має бути, а потім взяв на цю роль двох різновікових актрис — а ви вже собі далі "мастіть плечі", як це виконувати. (Усміхається.) У нас із партнеркою один малюнок ролі, однакові мізансцени, але зовсім дві різні відьми вийшли. І це дуже кльово, дуже цікаво.
Іноді здається, що трупа грає "Конотопську відьму" без зупину. Акторам не набридає?
Слава Богу, є два склади, інакше б не впорались. Ти дійсно втомлюєшся від того, що постійно граєш одне й те саме. Весь той сезон ми взагалі грали по дві вистави на день, і це було складно емоційно та фізично. Зараз ми цю практику припинили.
"Конотопська відьма" за кордоном — це справжня культурна дипломатія. Як іноземний глядач реагує на виставу?
Тут цікаво навіть те, що раніше за кордоном гастролювали здебільшого російські театри, а ось приїхав український театр і щось таке кльове та сучасне грає.
Звісно, переважно глядачі на наших виставах — українці: діаспора, переселенці. Але, наприклад, ми в березні возили "Відьму" на фестиваль до Штутгарта, де глядачі здебільшого — іноземці. І виставу там дуже добре сприйняли. Звичайно, там було титрування, але навіть візуально та музично матеріал їх вразив. А ще в нас цього літа відбувся короткий тур із "Конотопською відьмою" Америкою та Канадою: Чикаго — Нью-Йорк — Торонто — Монреаль. І я знаю, що на одній з вистав у Нью-Йорку були лише американці — і вони все зрозуміли та сприйняли дуже вдячно: казали, що це нічим не гірше за Бродвей, а може, і краще.
І, знову ж таки, їх дуже вразив вокал наших акторок — і взагалі вразила вся музична частина. А про візуальну вони зауважили: "Відчуття таке, наче дивишся кіно".
Комедійний потенціал
Щодо культурної дипломатії: на твою думку, чи зможе фільм "Малевич" на світовому рівні повернути цього художника Україні?
Усе залежить від дистрибуції та від подальшої міжнародної долі проєкту. Та він потрібен і нашому глядачу — далеко не всі українці знають, що Казимир Малевич народився в Києві на вулиці Жилянській, і що навіть коли чекісти його катували, він називав себе поляком та українцем.
Зізнаюсь, я теж почала цікавитись цією постаттю по-справжньому лише через фільм. І біографія Малевича мене вразила. А в червні ми були на гастролях в Нью-Йорку, і я спеціально знайшла час та пішла в The Museum of Modern Art, де є його робота White on White. Біда в тому, що більшість робіт цього художника, зокрема знаменитий "Чорний квадрат", перебувають у російських музеях. А в Україні, де Малевич народився і сформувався як митець, немає, здається, жодної. Тож мене тішить, що наш фільм приверне увагу до нього саме як до нашого земляка.
Більшість твоїх героїнь на екрані — дуже щирі та самовіддані жінки — і Софія в "Малевичі", і Ольга в серіалі "Перевізниця". А антагоністку ти зіграти могла б?
Внутрішньо я до такої ролі готова — чекаю цікавих пропозицій в кіно. Хотілося б, щоб їх було більше, та не комплексую з цього приводу, бо в мене і так багато роботи — і ролі є, і впізнаваність своя. І, якщо чесно, я не завжди хочу зніматися — іноді відмовляюсь, якщо не подобається матеріал.
А в комедії хотіла б зіграти?
Усе залежить від сценарію і від режисера. Комедійний потенціал у мене точно є. Я, до речі зіграла нещодавно в сімейної комедії "Потяг до Різдва", продовженні комедії "Потяг у 31 грудня" — у мене там маленька роль, яку, може, хтось і не помітить. Ну, яка вже є.
