Анатолій Солов'яненко: "Примусити мене прийняти когось в трупу Національної опери неможливо"

Анатолій Солов'яненко. Фото: пресслужба Національної опери України

"ТиКиїв" завітав до головного режисера й керівника оперної трупи Національної опери України Анатолія Солов'яненка (43). По-перше, щоб дізнатися. як живе Національна опера під час війни, а по-друге, Анатолій Анатолійович — син легенди української оперної сцени Анатолія Солов'яненка, який не просто не лишився в тіні знаменитого батька, а й свого часу став наймолодшим головним режисером України, сам по собі — цікава особистість. Поговоримо!

Анатолію Анатолійовичу, пригадаймо ті миті, коли почалася війна. Які думки були у вас як керівника, відповідального за великий колектив?

Напередодні вторгнення, 23 лютого 2022 року, ми завершили виставу "Наталка Полтавка" і розійшлися, щоб зібратися наступного дня на репетицію наступної вистави.

В те, що відбулося 24 лютого, попри попередні новини, було неможливо повірити, і що буде завтра, і чи буде завтра взагалі, було незрозуміло. Звісно, ми ухвалили рішення скасувати всі вистави й репетиції, співробітникам в робочих чатах написали перебувати в максимальній безпеці. Але час йшов, хтось з колег виїхав з Києва, хтось — з України. Та на початку квітня, коли було звільнено околиці Києва, ми почали думати про відновлення роботи. 28 квітня я провів зум-зустріч із колективом оперної трупи й повідомив, що ми збираємось відновлювати роботу театру. Перші вистави ми запланували на 21-22 травня 2022 року. Для відновлення сезону ми вирішили взяти оперу "Севільський цирульник", відому європейську класику як символ нашого європейського вектора, яку ми показали в День Європи. А вже наступного дня йшла наша українська класика — "Наталка Полтавка" — опера, на якій через війну обірвався наш театральний сезон. Найбільше, за що я хвилювався, — чи прийдуть люди. Весь час ставив собі питання: чи людям зараз до театру? І ми вирішили, що заплануємо суботу і неділю — 21-22 травня, і через тиждень теж суботу й неділю — 28-29 травня, а тоді подивимось, чи будуть у залі глядачі. Ми відкрили лише онлайн-продаж квитків, і на моє велике щастя і здивування, в перші кілька днів всі квитки, що ми запланували для продажу, були розкуплені. Чому я кажу "квитки, які запланували для продажу"? Бо зала театру вміщує 1304 глядачі, але зараз ми продаємо лише 459 квитків на виставу, позаяк саме таку кількість людей вміщує наше укриття. У разі повітряної тривоги ми зупиняємо виставу, і всі глядачі й наш колектив йдуть в укриття та чекають на відбій, після — продовжуємо виставу. Власне, з цим пов'язана й зміна часу початку вистав. Раніше денні спектаклі починалися о 12:00, вечірні — о 19:00. Зараз у нас вистави йдуть у четвер і п'ятницю о 17:00, а в суботу та неділю — о 15:00.

У той момент, коли за кілька днів всі квитки були продані, я для себе вирішив, що під час перерв ходитиму в залу, фоє і спілкуватимуся з глядачами, ставлячи всім одне питання: "Чому ви прийшли до театру? Чому в цей час ви тут?" І протягом перших 5-6 вистав я людей 35-40 у такий спосіб опитав. Вони відповідали різними словами, але суть була одна: театр в цей момент для них є можливістю принаймні на кілька годин поринути в ту атмосферу мирного життя, до якого вони звикли. І, напевне, в цьому і є найвища місія мистецтва взагалі й театру зокрема: можливість переноситися в інший простір і час. Власне, таким був початок нашої роботи.

Власним коштом

Чи була у вас тоді нестача солістів?

Для забезпечення репертуару їх було достатньо, хоча десь 25% солістів були за межами країни. Але протягом місяця, коли стало зрозуміло, що ми відновили роботу, що люди ходять на спектаклі, вони повернулися — крім кількох людей, які вирішили в принципі не повертатися. Після цього почалося найскладніше — робота з відновлення репертуару. А паралельно ми готували ще й прем'єру опери "Травіата" і почали працювати над постановкою опери "Кіт у чоботях" композитора Юрія Шевченка, яка за моєю ідеєю була замовлена йому ще 2019 року.

За кілька тижнів до початку повномасштабної війни Юрій Валентинович приніс мені весь нотний матеріал, ми були готові починати роботу, але наші плани було зірвано. В жовтні минулого року цей твір нарешті побачив світло сцени в постановці моєї колеги Оксани Тараненко. Зараз оперна трупа працює над новою постановкою — оперою Дж. Верді "Трубадур", яку здійснить ще один мій колега — головний режисер Київського муніципального театру опери та балету для дітей та юнацтва Віталій Пальчиков. Ну, і наступна робота, яку ми плануємо — опера "Конотопська відьма" за мотивами однойменного твору Квітки-Основ'яненка — знову ж таки, наше замовлення українському композитору Олександру Родіну. 

Намагаємось робити нашу афішу цікавою. Колектив у хорошому творчому стані, вистави — високої якості. Оперна трупа за цей час поповнилася двома чудовими солістами — Олегом Злакоманом, заслуженим артистом України, який перейшов до нас з Одеси, і Олександром Нікіфоровим — молодим тенором, який щойно закінчив Консерваторію й органічно влився в трупу театру, вже виконавши кілька головних ролей.

А якусь оптимізацію вам доводилося проводити? Скорочувати людей?

Як такої оптимізації в оперній трупі проводити не було необхідності: ми й так припинили трудові відносини з тими, хто вирішив не повертатися до України. В інших творчих колективах театру (балет, хор, оркестр) і технічних цехах ситуація різна: звісно, певна частина людей вирішила поїхати, але на мистецьку спроможність театру це серйозно не вплинуло. У таких масових колективах як хор, оркестр, кордебалет було проведено конкурси на заміщення вакантних посад.

Цікаво, торішні блекаути якось впливали на роботу театру?

Так склалося, що за часом вони не збігалися з нашими виставами, і ми лише раз, у грудні 2022-го, перенесли виставу — і те, не через проблеми з електроенергією, а через те, що було призупинено водопостачання в усьому районі, ще й метро не працювало. На минулий Новий рік відбулася лише перша дія балету "Снігова королева", а друга не змогла початися через тривалу повітряну тривогу.

Наскільки зараз Нацопера фінансується державою?

Зарплата працівникам державою завжди фінансувалася в повному обсязі, зараз, на жаль, не зовсім в повному — ми всі розуміємо, що наразі можливості держави обмежені, але все ж зарплату ми отримуємо з державного бюджету. Решта, починаючи з туалетного паперу і закінчуючи енергоносіями й новими постановками, фінансується за кошти, які театр заробляє сам. А джерел доходів в нас два — реалізація квитків і закордонні гастролі.

Тобто навіть попри те, що ви скоротили наповнюваність зали, все одно грошей на функціонування театру й нові постановки вистачає?

Впритул. Виходимо в нуль, в якісь місяці заходимо в мінус, в наступні надолужуємо. Звісно, зараз ми не можемо дозволити собі масштабні постановочні роботи, які були в нас у довоєнний час, але намагаємось робити все для того, щоб наша продукція була якісною.

Раніше ніби італійське посольство фінансувало постановки опер італійських композиторів?

Італійський інститут в Києві — вони залучали для цього італійські компанії, які працюють в Україні. Але зараз ці компанії не мають надприбутків, тому поки їхньої підтримки не отримуємо.

А як щодо іноземних глядачів? Раніше Національну оперу уявити без них було неможливо…

Звісно, такого потоку туристів, який був раніше, зі зрозумілих причин немає. Проте представники дипломатичного корпусу наш театр відвідують регулярно.

Без Чайковського

Знаю, ви ухвалили рішення вилучити з репертуару твори російських композиторів. Але ж після 2014 року вони в репертуарі театру залишалися. Зараз ваше ставлення до цього питання змінилося?

Я думаю, у всіх нас змінилося ставлення до дуже багатьох питань після всього того, що ми щодня бачимо з 24 лютого 2022 року. Тому це принципова позиція і моя, і моїх колег.

Розкажіть про гастролі театру. Вони ж, напевно, ускладнюються тим, що чоловіки мають отримувати дозвіл на виїзд?

Ми ж працюємо і на імідж держави, і на її дохід, і на збір добровільних пожертв, тому маємо підтримку Міністерства культури та інформаційної політики щодо виїздів наших артистів — вони виїжджають, повертаються — у нас з цим нормальна ситуація. Торік оперна трупа мала низку дуже важливих гастрольних подорожей: це і великі японські гастролі, і поїздка на фестиваль до Польщі з оперою "Набукко", а після цього — виконання опери "Литовці" Амількаре Понк'єллі у Вільнюсі з нагоди Дня державності Литви. І, що дуже важливо, це відбувалося напередодні саміту НАТО, де розглядались важливі для України питання.

Крім цього, деякі наші солісти постійно гастролюють окремо, збираючи кошти для ЗСУ — ця робота ведеться повсякчас. Балетна трупа гастролює ще більше, і протягом цих двох років колективом театру було зібрано на підтримку ЗСУ приблизно до $2 млн.

Як зараз за кордоном приймають наші вистави?

З величезним ентузіазмом, хоча в цьому разі ми маємо говорити передусім про якість продукту і творчу кондицію трупи. Адже всі ці гастролі були й в довоєнний час, театр є визнаним у світі. Звісно, нинішня ситуація додає певного сентименту до сприйняття наших вистав, але цей фактор не є вирішальним, і не можна сказати, що нас стали приймати краще через війну.

Враховуючи скандал із Львівською Оперою, де один танцівник не повернувся з гастролей, чи робитимете ви щось, щоб унеможливити подібні ситуації?

Таке складно передбачити, і вплинути на це можна лише до певної межі — через спілкування, роз'яснення... Але кожен артист ухвалює рішення сам, і ми в такому разі можемо лише констатувати певні факти.

Аби батько пишався

Поговорімо про вас. Ви вже давно довели свою творчу спроможність, але кожна дитина відомих батьків відчуває певний тиск через своє прізвище, ставлення до неї суспільства тощо. Як це було у вашому випадку?

Зараз, пройшовши вже не такий маленький життєвий і творчий шлях, думаю, свого часу я відокремився в самостійну творчу одиницю. Але, звісно, я завжди відчував і продовжую відчувати відповідальність за свої вчинки, передусім морально-етичну, і коли на кону якесь складне рішення, я завжди думаю, як би в такій ситуації вчинив Анатолій Борисович, що б він мені порадив, як би подивився на те, що я роблю. Батько для мене — дуже великий моральний авторитет.

У вас були колись думки піти в іншу професію, чи ваш шлях вже був передумовлений?

Ну, за першою освітою я юрист — слідчий з економічних злочинів, з червоним дипломом закінчив Київський національний університет ім. Шевченка. Але, звісно, все життя був прив'язаний думками й серцем до театру в цілому і цього театру зокрема, тому для мене велике щастя, що я вже майже 24 роки працюю в цьому колективі. Візьму на себе сміливість сказати, що в професії я відбувся. Крім режисерської роботи, з 2011 року керую оперною трупою театру, і за час мого керівництва вона зазнала серйозних перетворень. З приємністю читаю відгуки глядачів про те, що трупа за цей час підвищила творчий ґатунок, що зросла якість вистав. І це підтверджується одним із найоб'єктивніших вимірів — реалізацією квитків. Тому з великим задоволенням роблю те, що вмію.

А співати ви ніколи не хотіли?

Не тільки хотів, а майже 7 років професійно займався вокалом із чудовим педагогом Віктором Миколайовичем Куріним і його дружиною Тамарою Григорівною. Але коли батька не стало, а старший брат був далеко за межами України, я лишився з мамою і бабусею, треба було обирати якусь професію й заробляти, я прийшов до Віктора Миколайовича і чесно сказав, що ухвалив рішення залишити спів: не хочу відбирати час у нього і тих, кому він міг щось дати.

А чому ви займалися не з батьком?

Я вважаю, історія "батьки-діти" в питаннях професії взагалі неправильна: має бути більш об'єктивний погляд з боку. Та й батько ніколи не викладав вокал. Він 7 років викладав лише графіку та нарисну геометрію в Донецькому Політехнічному інституті, ще до початку співацької кар'єри.

А ви йому співали? Як він оцінював ваш спів?

Ну, я вдома займався, але батько був дуже делікатною людиною: за руку відвів мене до свого колеги Віктора Куріна, якому дуже довіряв, і більше в мої співи не втручався.

Зараз ви зовсім не співаєте?

Зовсім, бо від тієї форми 20-річної давнини, коли я займався 4-5 разів на тиждень, звісно, нічого не залишилося.

Ви слухаєте музику поза роботою?

Слухаю тишу. Бо робота з великою кількістю талановитих людей забирає багато сил і енергії — потім хочеться просто побути на самоті й відновитися.

Чи думали про те, що той факт, що ви очолили трупу, звідки колись несправедливо звільнили вашого батька, це певний реванш долі?

Я вважаю, що ця ситуація лишилася в минулому. А я просто, чесно й відповідально роблю справу, яку мені довірено.  

Є вислів, що театральна трупа — це "тераріум однодумців", тобто завжди є інтриги, заздрощі тощо…

Можу сказати однозначно, що в нашій трупі цього немає.

Бо треба подивитися на причини того, про що ви кажете. А вони — або в дуже роздутому штаті, де людям немає чим зайнятися, і вони в такий спосіб змушені боротися за вихід на сцену, або в тому, що в колективі є співробітники, яких ми між собою звикли називати "позвоночниками": тобто взяті "по дзвінку", які за своїми професійними даними, творчою кондицією не відповідають професійним вимогам. У нас таких немає.

А вам такі дзвінки надходили?

Десятки разів! Але люди вже звикли, що я кажу "ні" — і на цьому крапка. Років 5 тому телефонувати перестали.

Вам не погрожували?

Всяке було. Аж до фізичних погроз, кримінальних проваджень, викликів поліції, вмовлянь, пропозицій, просто погроз… Але за кілька років стало абсолютно зрозуміло, що це на мене не діє, і я вже забув, коли це було востаннє.

Ну, ви безстрашний!

Та ні, я не Дункан Маклауд. (Посміхається.) Але завжди пам'ятаю, що маю дивитися, по-перше, в очі колегам, а по-друге, сам на себе в дзеркало.

А є серед акторів ображені на вас?

У творчому колективі ображені завжди є. Я жартома кажу, що в нас талановитих немає — всі геніальні! І це не в образу — це абсолютно нормально, бо кожна творча людина може рухатись вперед тільки тоді, коли вважає себе кращою. А особливо це стосується солістів: це їхня природа, вони — "соло" — мають думати про себе, і це абсолютно природно. Кожен соліст має бути впевнений в тому, що він найкращий, і намагатися кожним своїм виходом на сцену це довести.  Бо якщо в нього не буде цих амбіцій, то йому не буде що показати на сцені. А керівник має ці амбіції збалансувати з реаліями.

А як щодо ваших амбіцій? Творчі люди завжди прагнуть більшого. Вам не хотілося більшого? Наприклад, поставити оперу в Італії…

Якби я був фрілансером, а не обрав шлях керівника творчого колективу в окремому театрі, можливо, міг би дивитися кудись у той бік. Але як керівник трупи я маю зранку до ночі бути тут. І я на роботі, незалежно від того моя сьогодні вистава чи не моя, є сьогодні репетиція чи немає, бо в будь-який момент може виникнути позаштатна ситуація, де я матиму ухвалити якесь рішення і взяти на себе відповідальність. Тому мої амбіції абсолютно задоволені тим місцем і тією справою, яку я роблю.

Творчі люди настільки занурені в роботу, що часто приносять в жертву особисте життя. Ваше особисте життя від роботи не страждає?

Ні. Я для себе розділяю особисте життя і роботу. Моя колишня дружина Мирослава — співачка, заслужена артистка України, але вона в театрі не працювала: ми з нею одразу це питання обговорили й порозумілися, що це могло б створювати дискомфорт і для мене, і для неї, і для колективу.

Зараз, будуючи плани, наскільки далеко в майбутнє дивитесь?

Далеко в майбутнє дивитися можна, але реальні плани ми будуємо на сезон. Думаю, в сьогоднішніх реаліях це немало.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter