Андрій Ісаєнко — про зцілення на сцені, найважчі ролі та свою нелюбов до імпровізації

Фото: facebook.com/dva.metra

Андрій Ісаєнко — зірка фільмів "Кіборги", "Козаки, абсолютно брехлива історія", "Будинок "Слово". Нескінченний роман", серіалу "Жіночий лікар" і багато чого ще — без роботи не сидить: тільки найближчим часом вийде три стрічки за його участі. Одна з них — комедія "Потяг до Різдва", продовження фільму "Потяг у 31 грудня", що з'явиться в кінотеатрах 1 грудня.

Ми поговорили з актором про цей та інші проєкти, ролі в театрі, родину й те, чому сцена лікує.

Андрію, ви в себе в Instagram "засвітили" гіпс на правиці. Що вже сталося з вашою рукою?

Та нічого видатного, просто впав на сцені в кінці вистави. На щастя, зламав лише палець, хоча могло бути гірше. Ну, і не скажу, що мені прямо сильно боліло. В моменті це було відчутно, а далі зайвих рухів не роби — і травму вже не відчуватимеш. Але я в будь-якому разі дограв би виставу.

Ви, актори, вмієте впадати в якийсь транс на сцені…

Так, насправді вміємо. От, наприклад, зубний біль я на сцені не відчуваю.

Серйозно? А що відбувається в цей момент?

Ти перемикаєшся та перестаєш думати про цей біль, бо починаєш думати про те, про що маєш думати на сцені, й тоді задані обставини тебе підтримують і забирають. У нормальному житті це неможливо, бо, коли ти наодинці з цим болем, то, може, і зможеш на хвильку якось перемкнутися, але потім він все одно повернеться.

Так хитро перемикатися й заглиблюватися акторів вчать у театральному?

Якщо ти хороший актор, то, хочеш чи ні, все одно заглибишся. Я колись так сильно підвернув ногу на гастролях, що не міг нормально ні ходити, ні присісти на неї. Але під час вистави я сів навпочіпки й від того, що мені не було боляче, трішки офігів. Але щойно я зробив крок за лаштунки, було таке "ай-ай-ай!" — біль повернувся з новою силою. Я ледь стримав крик.

У комедії "Потяг до Різдва" у вас знову камео в образі актора серіалу "Жіночий лікар. Нове життя" — як, власне, і в "Потязі у 31 грудня", де ви сіли в потяг як актор Андрій Ісаєнко, а далі вже як лікар-гінеколог прийняли пологи у вагоні. Роль у вас там невелика, але на ній тримається весь цей балаган — бо всі чекають, коли ви з'явитеся в кадрі.

Цей хитрий хід сценаристи вигадали ще тоді, коли знімався "Жіночий лікар". Тоді, сидячи з авторами сценарію в кав'ярні на студії FILM. UA, мені зателефонував режисер Олег Борщевський: "Читаємо сценарій "Потягу" — в тебе там така прикольна роль". А я про ці їхні ідеї навіть і не знав. Потім вже почитав сценарій, і це дійсно мені здалося смішним, тож я з радістю погодився зніматися.

Щодо "Потягу до Різдва", то пологів у новому фільмі точно не буде, але лікувати доведеться — цього разу алергію. Там вся ситуація побудована на тому, наскільки актори, що грають "лікарів", знаються на медичній справі. На жаль, не можу розповісти більше, бо це вже буде спойлер.

Ви краще розкажіть, як ви з двома метрами зросту у вагонах знімаєтесь?

Так, у поїздах мій зріст завжди був моїм болем. (Сміється.) Але на зніманні все простіше, бо тут вже використовується не просто купейний вагон, а спецвагон, який трансформується під процес.

У ньому всі стіни рухаються, бо так просто зайти в купе з камерою та світлом і щось зняти неможливо — потрібно дуже багато простору. І от цей вагон "живе" на залізниці у спеціальному місці. Його збирають, знімають потрібні сцени й розбирають, а на його місце заїжджає вже вагон-ресторан, і так само там все трансформується для того, щоб операторам та акторам було зручно. І в цей час атмосфера на майданчику дуже прикольна.

Комедія — це серйозно

У комедійному серіалі "Майор Сковорода", який вийшов не так давно, ваш персонаж абсолютно нестандартний — ви там так "запалюєте", що відірватися неможливо!

Такий персонаж, як майор Сковорода, — це одна з акторських мрій: ти можеш себе максимально розкрити, і тобі дозволяють відриватися по повній.

А щодо самоіронії — я ніколи не робив цього свідомо. Я дуже люблю комедії, і, коли я тільки починав зніматися, в мене було більше комедійних персонажів, якихось скетчів та всього такого. І я дуже вдячний людям, завдяки яким потрапляв до цих історій, бо на комедіях кайфово вчитися.

Щоб гарно зіграти комедію, мають бути майстерність і та ж сама іронія, а ще — абсолютна віра в обставини, без неї не буде смішно. Є багато прикладів, коли хтось думав, що варто просто пожартувати, і люди в залі будуть іржати. Ні, воно спрацює раз чи два, а на третій вже не спрацює. Справжня комедія — це дуже серйозно.

У житті ви так само легкий і самоіронічний? От, наприклад, можете на батьківських зборах у школі "запалити"?

Ну, пожартувати з вчителями можу, чому б і ні? Але на зборах я ще жодного разу не був. (Усміхається.) Жартувати — це завжди привертати людей до себе. І люди розслабляються, і тоді легше діалог вести. Ну, і взагалі я самоіронічно ставлюсь до себе як у житті, так і в професії. Ну, хіба що трагедії це не стосується. Трагедія — це трошки інший фах, і це, мабуть, вже більше про театр.

Ви починали своє акторство ще зі шкільного КВК. Тобто приколювалися ще з дитинства? Сильно це допомогло на іспитах до театрального?

Ну, це зовсім різне. Колись ми у КВК ставили мініатюру "Цирк", і я там був тюленем. А вже на першому курсі акторського факультету ми якось мали зображати тварин. Я цього тюленя з КВК "припхав" туди, і мені за нього одразу вліпили "двійку", хоча сміялися всі. Ту оцінку викладач пояснив просто: "Це тобі не КВК, тому готуйся нормально, і не треба мені тут придурюватися". А ще він сказав, що, допоки він із мене той КВК не "виб'є", актором я ніколи не стану. Я спочатку не зрозумів, що майстер мав на увазі, а з часом до мене, слава Богу, дійшло.

А що саме він мав на увазі?

Що КВК — це все ж таки не абсолютна віра в запропоновані обставини. Це так — посміятися і зробити якомога смішніше. Але один раз, двічі ти так зробиш, а потім не зможеш зробити та станеш всім нецікавим. Коротше, КВК і акторство — це реально різні світи.

Але ж тюлень — це пластичний етюд. Що там особливого — просто лежиш собі на сцені й махаєш плавцями.

У театрі ти не можеш просто зображати тюленя, ти маєш стати тюленем. І має бути низка якихось обставин, які персонажа супроводжують: ти в неволі, ти в цирку, ти маєш бути іронічним, тебе має бути шкода, і водночас всім має бути смішно. І ти маєш всі ці обставини поєднати та зробити так, щоб вони якось на тебе впливали. І от якби я так зробив, то, може, отримав би "п'ятірку" — а я зобразив просто комічного тюленя.

Це все — це система Станіславського, я так розумію?

Чесно, не знаю, Станіславського чи ні. На жаль, нас вчили на майстрах ще з царської росії, а далі — Радянського Союзу. Мені з них більше подобався той Чехов, що втік із СРСР, тобто Михайло Чехов, на техніці якого був побудований Голлівуд. Але зараз це все не на часі. Насправді той же Лесь Курбас набагато краще може актору щось запропонувати, ніж, наприклад, Мейєрхольд. Тому можна й на системах наших українських майстрів спокійно навчатися. Головне, щоб були гарні викладачі. А в мене, дяка Богові, вони були гарні.

Як ви, майстер КВК, ставитесь до такого модного нині жанру, як стендап?

Стендап зараз у нашій країні ще на стадії розвитку, бо таких професіоналів стендапу, які вже були в Америці ще років 50 тому, в нас дуже рідко можна зустріти. Є, безумовно, і в нас кльові стендапери, але вони — рідкісні діаманти. А жанр насправді дуже крутий. Мені здається, що один із ключів цього жанру — та сама самоіронія, про яку ми вище розмовляли. Правильна та чесна іронія щодо того, що відбувається навколо.

Одним із найкращих американських стендаперів, як на мене, був Робін Вільямс. От би таких талановитих майстрів миттєвої імпровізації та пародії в нашій країні трохи більше — ну, хоч двійко — тоді б уже можна було заявляти, що наш рівень стендапу кайфовий.

Ви іноді такі красномовні інтерв'ю даєте, що могли б запросто стати стендапером. Ну, от так просто закрити очі й самозабутньо нести якусь веселу нісенітницю.

Але я насправді боюся цього жанру, бо ніколи себе не відчував там у своїй тарілці. І якби мені зараз сказали: "Нумо, Андрію, вийди зі стендапом!", я б не пішов, бо не впевнений, що в мене все вийде.

Ще в університеті я дуже хвилювався, коли треба було заробляти гроші в образі Діда Мороза. Бо там багато імпровізації, і той Дід для мене завжди був пекельною працею, яка з мене вимотувала всі сили. І я тому до всього подібного ставлюся дуже своєрідно. Мені дайте текст і скажіть, що робити — тоді я почуваюся вільно й мобільно. А щось вигадувати й бути постійно в концентрації та імпровізації... Хоча, якщо це необхідно зробити, я зроблю, але, як необхідності немає, не робитиму.

То в ролі Святого Миколая ми вас не побачимо?

Насправді позаминулого року я в доньчин клас прийшов у костюмі Святого Миколая. Я тоді підготувався досить добре, хоч і приїхав зі знімання та в школу пішов буквально з поїзда. Забіг скоренько в театр, взяв там костюм і бороду, наклеїв її правильно і — бігом до дітей.

Пам'ятаю, йшов шкільним коридором до актової зали, де відбувалося свято моєї дитини, а мені назустріч чимчикував інший молодший клас. І діти мене оточили, почали питати: "Святий Миколаю, я тобі листа написав, ти мені принесеш подарунок?" І мені стало так прикольно, що діти в мене повірили! Це ж яке їм щастя було, що вони побачили Святого Миколая, здорового такого, що чомусь тинявся шкільним коридором.

І ще крутіше було, коли я побачив щасливе обличчя своєї доньки та її однокласників. Це було так приємно, хоча насправді я не дуже хотів це робити й погодився лише заради Марусі. Вже потім, розуміючи, яке щастя я приніс дітям, подумав, що не проти ще раз побути Святим Миколаєм.

Але ж це і відповідальність, бо діти ж вам листи написали, тобто з вас можуть і спитати.

А я скажу: "Йо-хо-хо, принесу всім подарунки вночі!" — а там вже батьки хай відповідають! (Сміється.)

Отелло із ПТСР

Ваші дружина, кінорежисерка Олеся Моргунець-Ісаєнко, і донька Маруся на початку повномасштабного вторгнення не виїхали з Києва. Чиє це було рішення?

Я, може, і хотів би, щоб вони виїхали, але мати моєї дружини була майже в окупації в Чернігівській області. На щастя, росіяни Козелець обійшли стороною, але місто все одно було в напівоточенні. А рідна сестра дружини на восьмому місяці вагітності із шестирічним сином опинилася в окупації в Іванкові. А її чоловік тоді був в АТО.

Тож Олеся сказала, що не виїде з країни, поки не буде розуміти, що сестра та мама в безпеці. Лише коли ми з великими труднощами вивезли сестру за сприяння військових і небайдужих людей, вона трошки видихнула й поїхала до моєї двоюрідної сестри до Польщі. Але там вони з донькою витримала два тижні й повернулися.

А як же ви своячку з окупації визволяли? Бо навесні 2022-го на Поліссі люди глухими лісами виходили. А вона ще й вагітна була…

Знайшовся чоловік, який вивів їх пішки через ліси в село, де в нього була якась хата. Але я туди дістатися не міг, бо село було на лінії бойового зіткнення. І тут вже мені допомогли військові, з якими я познайомився, коли ми знімали "Кіборгів". Пацани з Правого сектора привезли моїх на блокпост, і вже звідти я їх забрав. А в травні сестра дружини народила.

Була цікава ситуація, коли 2023 року ми всі разом випадково зустріли того військового, який був за кермом автівки, що вивезла моїх. І я йому знову подякував і сказав: "Бачиш, ми вже рік святкуємо дитинці, яку ти врятував".

До речі, ви в березні 2025 року написали, що в будинок, де ви мешкаєте на Лівому березі, влучив "шахед"?

Ми живемо у восьмому під'їзді, а прилетіло в перший. Це було дійсно страшно. На початку повномасштабного вторгнення ми всі разом під час тривог постійно ходили на паркінг до найближчого ТЦ. А зараз, якщо в небі починається "футболістика" із шахедами, а мені зранку на знімання, я відвожу своїх жінок на паркінг, а сам повертаюся й можу вмоститися спати в коридорі, щоб на ранок все ж таки бути у формі.

Де ви зараз знімаєтеся?

Поки що я в маленькій відпустці й ніде не знімаюся. У мене зараз у планах лише театр, дім і сім'я. І я в цьому прекрасно почуваюся. У грудні в мене є кілька кінопрем'єр — тут і "Потяг до Різдва", і драматичний екшн-серіал "Служба 112", де я граю рятувальника, а моя добра подруга і колега Анастасія Карпенко — поліціянтку. Ну, а в січні вже чекайте на прем'єру романтичної комедії "Випробувальний термін". Але зараз у мене тайм-аут.

Не можна ж у такому режимі весь час крутитись. Тим паче у вас у Театрі на лівому березі Дніпра дуже багато серйозних ролей. У яких виставах вас сьогодні можна побачити?

Та багато в чому: це і "Король Лір", і "Отелло", і "Самотній захід", і "Близькість", і з "Цією виставою щось не так". Нові вистави я поки не репетирую, бо мені треба теж трішки відпочити.

Я торік випустив дві вистави, одна з них "Отелло" — а це було дуже важко і швидко. "Король Лір" — теж не найлегша прем'єра. Ну, і просто не можна ж так, щоби щодня в тебе були вистави — це важко й емоційно, й фізично.

Наскільки вам складно грати Отелло? Бо це важкий персонаж, з яскраво вираженим ПТСР…

Емоційно Отелло грати дуже важко, й вистава сама по собі емоційно важка. Але, мені здається, це єдиний великий персонаж у Шекспіра, якого я міг би зіграти. Ну, бо я — не Гамлет і не Ромео. Можливо, далі я підросту до якихось королів, якихось Генріхів. А поки — Отелло.

Наскільки ваш "Отелло" відрізняється від класичного?

Це взагалі вистава про сучасність. Режисерка Оксана Дмитрієва на першій читці запропонувала нам підійти до цієї трагедії з погляду війни, в якій ми зараз перебуваємо. Ми спробували зрозуміти Отелло та Яго з погляду їхнього ПТСР. Вважаю, це чесний підхід. Там, наприклад, є слова: "Я бачив, як ядра косили стрій його солдатів, як вбили рідного брата його, і навіть там собою він володів". Тобто, людина бачила багато всього, і це не могло не залишити якийсь відбиток на її психіці.

Одним словом, складно буде, коли всі воїни повернуться з війни додому...

Це буде дуже непростий період. Наш "Отелло" якраз про це, і, мені здається, такими виставами ми намагаємось підготувати суспільство з розумінням ставитися до воїнів, що повертаються з війни з усіма своїми проблемами. Треба, щоб суспільство було до цього готове й відкрите. Бо чим закритішим буде суспільство, тим складніший супротив матимемо від поламаних війною героїв.

Фільм "Кіборги", в якому ви знялися 2017 року, свого часу зробив те саме — змусив суспільство подумати про те, що у країні з 2014 року йде жорстока війна. 

Найкращим відлунням "Кіборгів" став той факт, що багато дружин повернулися до своїх чоловіків-військових. Бо у 2016-2017 роках дуже виріс відсоток розлучень, а після виходу фільму став рости відсоток примирень. На мене ця інформація справила велике враження, і саме тоді в мене з'явилося розуміння, що ми зробили дуже важливу справу і зняли правильне та вчасне кіно.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter