Анна Різатдінова: "Ніхто зі спортсменів не розповідає, що відбувається після отримання медалей…"

Фото: пресслужба Анни Різатдінової

Ми поговорили з українською художньою гімнасткою, чемпіонкою світу та призеркою Олімпійських ігор Анною Різатдіновою (31) про те, як живуть спортсмени після завершення кар'єри у великому спорті. А що далі? Як знайти свій шлях? Тим більше у наших воєнних реаліях…

Анно, після початку повномасштабної війни ви із сином проживали на дві країни: Україну та Іспанію, але потім остаточно повернулися на батьківщину. Як тобі далося це рішення?

Я виїхала на початку повномасштабної війни, для мене найважливішою була безпека моєї дитини. Коли ти мати чотирирічного сина, то думаєш передусім, як захистити його, а не себе.

Ми провели пів року в Іспанії — для Романа це було чудове місце, але не для мене. Кажуть, що за кордоном війна відчувається ще гостріше — і це правда. В Україні, можливо, звикаєш, дієш автоматично: йдеш у бомбосховище і не реагуєш так гостро. А от там кожна повітряна тривога, яку бачиш у застосунку, здавалася кінцем світу.

До того ж мене дуже хвилювала академія. Це був постійний стрес, бо я залишилася на зв'язку онлайн. В якийсь момент мені стало дуже зле. Тоді, попри пораду батьків, я прийняла рішення повернутися додому. Так, було страшно: я боялася тривог і ракет. Однак в Україні я стала почуватися краще, а ментальне здоров'я, як не дивно, відновилося саме тут.

З чого складається твоє життя останні три роки? Як його змінила повномасштабна війна?

З подолання перешкод, адже в мене є академія, і щойно адаптуєшся до однієї проблеми — змінюєш зал, облаштовуєш укриття — відразу з'являється інша. Потрібен генератор? Добре, встановили. Але тепер треба розв'язати питання зі світлом чи опаленням. Постійно з'являються нові виклики, але ми звикаємо до всього. 

Життя складається здебільшого з роботи. Спортсмени, як правило, непублічні люди: ми більше діємо, ніж говоримо. У цей складний для країни період спортсмени показали класну згуртованість і стали справжньою силою боротьби в інформаційному полі. Олімпіада в Парижі ще раз це підтвердила. У багатьох видах спорту росіян та білорусів не було на Олімпіаді — і це велика наша перемога, тому потрібно продовжувати боротися.

Нещодавно в Києві ти брала участь у цікавій футбольній події: під час перерви в матчі між "Динамо" та "Шахтарем" тобі вдалося забити пенальті голкіперу Юрію Авраменку. Ти раніше вже мала досвід гри у футбол чи це був дебютний удар? 

Ні, мені не доводилося грати у футбол, а тим більше забивати гол на стадіоні імені Лобановського. Це велика відповідальність перед глядачами, але також доволі цікавий і веселий досвід. Я хвилювалася настільки, що навіть встигла кілька разів потренуватися вдома. Відчуття, коли стоїш на середині поля, — незабутні. Тепер я розумію, чому футбол — одна з найулюбленіших ігор для публіки. Ти відчуваєш неймовірні емоції, одна секунда може кардинально змінити результат гри та привести команду до перемоги.

Як ти вважаєш, чи допомогла тобі твоя спортивна загартованість у боротьбі з життєвими труднощами? 

Мій характер сформували батьки, особливо тато, але спорт його загартував і вдосконалив. Ця витримка й дисципліна зі мною по життю. З одного боку, це величезний плюс, а з іншого — потрібно постійно нагадувати собі про відпочинок. Я легко захоплююся, спалахую, як запальничка, й іноді мене потрібно зупиняти. Водночас змушувати мене щось робити, якщо я не хочу, — марно. Витримка і працьовитість, закладені спортом та батьками, допомагають у боротьбі з труднощами впродовж усього життя.

Академії художньої гімнастики в Києві наступного року виповнюється 5 років. Які найбільші досягнення твоїх вихованців?  

Якщо перераховувати основні досягнення моїх вихованок, можна згадати всі медалі, які ми здобули за ці 4 роки. Для мене як людини, яка розуміє, наскільки важливе ментальне здоров'я спортсмена, мета академії значно глибша. Я б переформулювала питання так: скільки дівчат у нас тренуються із задоволенням? Вони прагнуть результату, але при цьому отримують від тренувань кайф і приходять на них із посмішкою. Це важливо зараз, в умовах війни. Наша справжня перемога — це мотивація і підтримка молоді у спорті, діти продовжують ним займатися, досягати результатів і відчувати свою значущість.

В одному з інтерв'ю ти казала, що нове покоління дітей відрізняється від попередніх, тому потрібно змінювати підходи до тренувань. У чому різниця і що саме необхідно змінити? 

Коли я була малою, для того, щоб досягти успіху, стати медійним і популярним, було не так багато шляхів. Для мене, дівчинки з Криму, це були теніс, бальні танці, гімнастика… Зараз же, наприклад, у TikTok можна швидко стати популярним і заробити гроші. У спорті це займає роки, і немає гарантії успіху, тому сьогодні важливо мотивувати дітей.

Раніше було покоління, яке "працювало до знемоги", спортсмени буквально "жили" в залі. Сучасна молодь більше себе любить. Це не погано, але вони не хочуть приходити першими та йти останніми, бо бояться перепрацьовувати. Є лише кілька справжніх "пахарів", і саме у них є шанс стати видатними.

У 2020 році вийшла твоя перша книга "Мій роман зі спортом" про шлях до перемог, про злети та падіння. Яким був фідбек від читачів? Чи є тобі ще, що сказати світу через книги? 

Це була одна з найцікавіших і правильних ідей. Я пішла на це, вклала свої гроші, адже, коли я видавала книгу (а це був 2018 рік), спорт не був такою важливою темою, як зараз. Тоді батьки мене переконували, що краще купити авто… Однак я вчинила по-своєму. І не пожалкувала жодного разу про своє рішення. Є також переклад книги англійською, і вона зараз у топі за популярністю у США. Тому попит є. До того ж ми плануємо перевидавати україномовну версію через солд-аут попереднього накладу. 

Ти родом із Сімферополя. Чи привезла ти якісь "сімферопольські" звички до Києва? 

Найбільше мені бракує моря. У Сімферополі завжди була чудова погода, і саме тому я так люблю літо. Складно пригадати якісь особливі звички, але там я часто ходила пішки через парк від дому до залу. У Києві такої можливості немає. А ще мені не вистачає запаху кипариса, теплого сонця і відчуття моря, яке поруч. Сімферополь і весь Крим — це місце, яке не порівняти ні з чим.

Як Київ прийняв тебе? Чи відчуваєш ти себе у ньому своєю. Якщо так, коли це сталося? 

Авжеж, так, адже в Київ переїхала я в 16 років, коли мене запросили у збірну команду України. Я жила в гуртожитку, навчалась у спортивному інтернаті. Згодом, коли я почала завойовувати медалі та вже мала спортивні досягнення, мені вдалося заробити гроші й придбати власну квартиру. 

Для мене Київ — це неймовірний ритм та можливості, і хоч іноді ти просто нічого не встигаєш, у будь-якому разі це постійно дає великий поштовх до розвитку.

В інстаграмі ти зазначала, що поза професійним спортом є реальність, до якої не готують спортсменів. І вона або зламає спортсмена, або він через помилки подорослішає. Що у цій реальності тобі здавалося найскладнішим?

Все. Ніхто зі спортсменів не розповідає, що відбувається після отримання медалей. Найважчий період розпочався, коли я написала книгу і почала їздити з майстер-класами. Спортсмени звикають бути в центрі уваги: на них працюють спортивні федерації, збірна, словом — усі. У якийсь момент це світло софітів згасає, і про тебе забувають. Це неймовірно складний момент, коли ти не знаєш, що робити далі. Адже твоєю єдиною мрією було стати олімпійським чемпіоном, і коли мета досягнута — виникає питання: що далі? 

Знайти себе після завершення спортивної кар'єри — непросто. Поки ти ще активний як спортсмен, у тебе є контракти, реклама, все здається стабільним. Але втримати інтерес аудиторії після спорту і не загубитися — справжній виклик. 

Я пробувала себе в різних сферах: на телебаченні, працювала у збірній, отримувала пропозиції з-за кордону… Проте зараз я розвиваю свою академію в Україні та впевнено можу сказати, що знайшла свій шлях.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter