Діалоги з містом: Маргарита Завалко — про творчість, Київ і щоденні риутали стійкості

Маргарита Завалко. Усі фото: особистий архів Маргарити Завалко

Наприкінці минулого року креаторка та режисерка Маргарита Завалко презентувала дебютну короткометражну стрічку "Перехрестя" — про сльози й посмішки, минуле й майбутнє, прощання та надію на зустріч.

Насамперед хочу розпитати про сьогодення. Як ти справляєшся зі стресом? Що допомагає тобі триматися?

Чесно кажучи, я дуже стресую та гостро реагую, особливо на вибухи. З відключеннями світла трохи легше — просто відчуваю, що це період, який треба перечекати. А от обстріли переживаю справді важко, тому роблю все можливе, щоб себе вберегти.

Ми спускаємося в паркінг, часом вранці я не читаю новини, намагаюся максимально відключатися. Я глибоко чутлива людина, тому для мене це — спроба себе захистити. Не завжди виходить, але дуже допомагає триматися.

Моя сім'я — це мій осередок затишку, мій дім, а мої друзі — велика опора.

Люди — це, напевно, найбільша й найкраща підтримка, яка тільки може бути. 

Також мені дуже допомагає перегляд доброго кіно чи мультфільмів — так я себе відволікаю. Можливо, це свого роду "втеча від реальності", але, відверто кажучи, в таких умовах усі методи гарні. І я вважаю, що це нормально.

У дні відключень залишаєшся вдома чи їдеш у місто? Якщо так — куди саме?

Найчастіше я залишаюся вдома. За ці роки ми вже адаптувалися, достатньо підготовлені навіть до найжорсткішого блекауту: коли немає ні опалення, ні світла, ні води. 

Іноді все ж виїжджаю в місто. Як не дивно, можу поїхати в бізнес-центр чи коворкінг, але найчастіше — в офіс до свого чоловіка. Там комфортно, мене дуже тепло приймають, завжди є опалення та світло. І я точно знаю, що зможу ефективно працювати, не відволікаючись на відключення.

Бо інколи посеред дня накривають такі "ментал-брейкдауни" — коли хочеться все кинути, починаєш сильно хвилюватися. Тому зазвичай це або дім, або офіс. Не можу сказати, що в кав'ярні легше — ні. Для мене працює саме такий формат.

Яке місце в Києві завжди дарує тобі гарний настрій? Змушує посміхатися навіть у найгірші дні?

Я переїхала до Києва десять років тому і точно можу сказати: я пожила чи не у всіх його районах. Тож найкращі місця для мене — ті, з якими пов'язані спогади.

Коли я жила на Лук'янівці, дуже любила спускатися до КПІ та читати в парку біля університету. Коли жила на Оболоні — ходила в Парк "Наталка", просто кайфувала, каталася на самокаті.

Люблю місця в Голосіївському районі, озеро біля Теремків. Коли я працювала на телебаченні й вчилась режисури та монтажу, то підіймалась по Бульварно-Кудрявській в кав'ярню bwtc — вона для мене і досі улюблена, особливо восени. Там я почуваюся "головною героїнею", яка підкорює столицю.

А коли жила на вулиці Пирогова, неймовірним кайфом було гуляти порожнім містом у суботу зранку: з собакою пройтися вулицею Івана Франка, дійти до велотреку чи піднятися на Ярославів Вал. 

Зараз я точно можу сказати: моє місце сили — це моя машина. Коли я отримала водійське посвідчення, і в мене з'явився власний транспорт, місто для мене ніби розширилося. Я почала бачити його по-іншому, ще глибше.

І тепер найкраще, що підіймає мені настрій, — це бути у своїй машині, їхати містом і слухати улюблену музику. 

Нещодавно ти представила свій перший короткий метр "Перехрестя". Розкажеш про нього трохи більше?

Ідея зняти кіно з'явилася наприкінці літа. У мене тоді не було нічого: я просто відчувала, що хочу перейти на цей етап, що він дуже логічний у моїй професії. Мені хотілося спробувати й зрозуміти, що таке — справжнє кіно. 

І вже на початку грудня нам вдалося це реалізувати. Для мене це був дебют. Перший крок. І я дуже ним пишаюся — це мій первісток.

Якщо ж говорити про сам фільм, про історію і сценарій, то все з'явилося дуже неочікувано. Я проводжала свого чоловіка у відрядження. Зазвичай це він проводжає мене кудись у дорогу, а тут навпаки — я залишалася. І в той момент усе якось зійшлося, стало кінематографічним: захід сонця, багато людей навколо, які теж проводжали своїх рідних або самі вирушали в дорогу.

Тоді я дуже плакала. Це був неймовірно трепетний момент прощання. І я згадала цю банальну фразу про те, що вокзали й аеропорти — це місця, де оголюється душа. Місця, які збирають найбільше сліз і посмішок на планеті.

І саме тоді з'явилася іскра. Я захотіла зробити історію багатогранною — показати кілька ліній, які переплітаються. Але крізь них проходить історія однієї дівчини, яка втратила дім. Ми прямо цього не проговорюємо, але це відчувається — через ностальгійні спогади про село в Херсонській області.

На глибинному рівні для мене це історія про те, чи можна не починати життя заново, а продовжувати його попри все. 

Паралельно у фільмі розгортається кілька сюжетних ліній, але всі вони зрештою ведуть до чогось одного. І ще важливий момент. У фіналі звучить фраза про те, що вокзали змінилися разом із відчуттям війни. Я дуже хотіла оминути воєнний контекст, але це виявилося неможливим.

Бо сьогодні вокзал — це вже не просто про прибуття й відправлення. Це місце сліз і посмішок. Місце, яке більше про те, хто чекає на тебе після цього прибуття чи відправлення. І для мене саме в цьому — головний сенс. 

Ти писала, що як режисерка й креаторка любиш спостерігати за містом і його людьми, бути наодинці з думками. Де в Києві тобі спокійно й натхненно?

Мене дуже надихають люди в Києві, неймовірно. Я черпаю енергію саме від них, від тих, хто живе в цьому місті. І так само люблю віддавати цю енергію у відповідь. Але відчуття повного спокою в Києві в мене не буває майже ніколи.

Тому якщо мені потрібно заземлитися, я виїжджаю за місто. Мене заспокоює саме природа. Я дуже люблю Витачів, де є локації River Bird Nest і Bird Estate. Для мене це навіть складно назвати просто готелем чи будиночком. Це якась кінематографічна мрія: запах дерева, багато антикваріату, вид на Дніпро. Там зовсім інший стан.

Для мене найкраще натхнення — це точно люди. 

Мене може надихати й велич Києва, коли хочеться підкорювати гори, злітати, робити більше. А коли хочеться тиші та внутрішнього балансу — я обираю природу.

До речі, поділишся улюбленими місцями в столиці? Куди порадиш сходити?

Якщо говорити про улюблені заклади Києва — а я дуже люблю київські заклади, бо сервіс тут справді незрівнянний, — то перше, що спадає на думку, це Pure&Naive. Неймовірне місце з найсмачнішими сніданками на планеті.

До того ж із Pure&Naive у мене пов'язана дуже особиста історія: там у нас із чоловіком відбулося перше побачення. І згодом саме там він зробив мені пропозицію. Не в той же день, звісно (Сміється.). 

Дуже люблю "Сенс" на Хрещатику, особливо другий поверх. У мене це місце асоціюється з підготовкою до моєї короткометражки: всі розкадровки, викличні листи, усе планування ми робили саме там — за кавою, матчею та десертами. Я дійсно люблю там працювати.

Ще одне особливе місце — Good Girl. Там я часто святкую свій день народження — влаштовую святковий бранч із подругами. Ось така в мене традиція.

Насправді місць набагато більше. Київ у цьому сенсі — просто любов.

Чи є в тебе улюблений кінотеатр або схожий простір?

Чесно кажучи, не можу сказати, що в мене є один улюблений кінотеатр. Останнім часом я відкрила для себе relux у "Планеті Кіно" — і прям кайфую. Але це під настрій і під певну подію. Іноді хочеться великого залу: посидіти серед людей, почути їхню реакцію, поспостерігати. Тому якщо обирати, напевно, це все ж "Планета Кіно".

Але в мене є така, як я кажу, "мрія ідіота". Є величезна будівля кінотеатру "Київ". І мені дуже хочеться, щоб її відреставрували та зробили щось на кшталт лондонського Electric Cinema: з вінтажними кріслами, атмосферою old money, окремим шармом.

Я розумію, що це трохи різні реальності. Але мені дуже хочеться, щоб похід у кіно був подією. Щоб люди туди наряджалися, як у театр. Особливо на великі прем'єри. Ось така в мене мрія.

Наостанок: якби тобі довелося знімати фільм про Київ, яким би він був?

Чомусь перше, що спало на думку, — порівняння із рецептом чи стравою. Тобто це було б поєднання міста й кулінарії, щоб через смак можна було описати темперамент Києва. Бо він же такий: трошки пекучий, гострий, з характером. Але водночас елегантний і навіть аристократичний.

Якщо говорити серйозніше — це було б швидше ігрове кіно. Можливо, навіть екранізація роману "Місто" Валер'яна Підмогильного, чому ні? Моя мрія — зняти або короткий метр, або повнометражний фільм про щось із минулого. Я захоплююся старими реквізитами, костюмами, цією естетикою.

Я обожнюю вигадувати історії, закладати в них сенси й метафори, а потім спостерігати, як глядачі це проживають, як кожен знаходить у цьому щось своє.

Ваша пробная версия Premium закончилась Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter