Гендиректор Національного цирку України: про людей, тварин і щоденну працю під час війни
Фото: Олег Переверзев
Спочатку ми ледве не посварилися. Коли я з фотографом прийшов до генерального директора Національного цирку України Владислава Корнієнка (у нас була попередня домовленість на інтерв'ю), то він зустрів нас не просто з прохолодою, а як то кажуть, у багнети. Чесно кажучи, я спочатку не зрозумів, що взагалі відбувається. Дійшло до того, що я ледь не погарячкував: збирався повернутися і піти геть. Проте залишився, бо вирішив, що слід у всьому розібратися.
Слово за слово — розмова все ж таки почалась. І вже у процесі мені багато чого відкрилося. З'явилося розуміння, що Корнієнко — це не просто людина, яка щодня ходить собі на роботу. У кабінеті посидіти. Цирк для нього — не просто робота, а невіддільна частина життя. А для нас, журналістів, цирк — ще один репортаж з низки матеріалів. Ми випадково прибігли, щось там написали-показали (не дуже при цьому розуміючись на проблематиці) і пішли собі далі. А людей, які працюють у цирку (а там для усіх ця робота і є життя – інші у професії просто не затримуються), такий поверхневий підхід по-справжньому ранить. У людей мистецтва шкіра надтонка… І всі образи та незадоволення накопичуються роками. Звідси й непорозуміння.
Фестиваль під обстрілами
"Журналістів зазвичай що цікавить? Чи виступають у нас хижі тварини. Бо це ж тема така, хайпова. При цьому вони жодної нашої програми не проглянули. До речі, а ви дивилися? (Дізнавшись, що так, радіє і дякує. — Прим. авт.) А те, як взагалі сьогодні живе і працює цирк, це вже таке... Або той факт, що ми під час війни провели масштабний дитячий фестиваль-конкурс циркового та естрадного мистецтва "ДивоЦирк". Щоб ви розуміли, це три фестивальні дні, 416 переглянутих номерів, 510 учасників, 462 учні студій… Під обстрілами!
Знаєте, як за кордоном — коли розпочалася вся та історія з пандемією, то вони там просто позакривалися. А ми працювали. Розсаджували людей, дотримувалися соціальної дистанції. Моїх тамтешніх колег це неабияк дивувало: "Серйозно? Як це вам вдається?" Вони дійсно були вражені нами. А ми просто робили свою справу: дарували дорослим і дітям мистецтво, бо це дуже важливо. Так і під час війни.
Ми працюємо. Закриті були лише в перші місяці після повномасштабного вторгнення. І це незважаючи на те, що багато наших взяли зброю і пішли захищати країну. Нас поменшало, а робимо ми все у тому ж обсязі. І, додам, на тому ж якісному рівні.
За оцим "закриті були лише перші місяці" багато чого недомовленого. Наприклад, як після 24 лютого директор та його люди запасалися провізією для тварин. Як їздили під обстрілами за тирсою і сіном. Як на них дивилися (як на повних "крейзі") наші хлопці на блокпостах".
Нам вдалося виїхати з Ірпеня десь за годину до того, як туди вдерлися росіяни.
Щодо тварин у цирку — так, вони там є. Ну заборонять, а що далі? Може, хтось думає, що була розроблена якась механіка по їх передаванню, скажімо, у зоопарки? Ні. Вони як були, так і числяться за цирком. На балансі. Якщо з ними щось, не дай боже, трапиться — то з директора перш за все і спитають.
"Я люблю, коли все робиться розумно. А заборонити — це ж простіше за все. Заборона не потребує від тебе глибшого занурення у проблематику. Не потребує пошуків розумного виходу із ситуації. Ну хто так взагалі робить? Я знаю цей цирк, знаю, що ніхто і ніколи тут не ображав тварин. Ба більше, для тих, хто з ними працює, вони як діти.
І цих дітей рятували як могли — переносили-переводили зі звіринця у більш надійний та безпечний поверх — цокольний. Там з ними сиділи, спали, вигулювали. Про те, як з ризиком для життя тваринам шукали їжу, я вже казав.
До речі, чомусь мало хто знає, що всі циркові тварини — це звірі не з пампасів і саван. Вони народжені у неволі — у четвертому поколінні (такі циркові правила). І як тут не згадати одного мого знайомого "еколога", який пропонував… випустити циркових звірів у ліси. Мовляв, там їм буде краще.
На сьогодні у програмі "Цирковий Променад" задіяні коні, песець, собаки та два неймовірно артистичні дикобрази. От і все".
Про свій цирк Владислав Вікторович знає все — розповідати може годинами.
"Я захоплююся цією будівлею – вона дійсно унікальна. Другої такої не існує. Побудував її досвідчений український архітектор Валентин Жуков — автор цирку у Дніпрі та співавтор ансамблю Солом'янської площі. Для мене наша будівля — це такий собі місточок у минулу історію традиційних театрів.
Міркуйте самі: cцена-арена, що має традиційний діаметр у 13 метрів, — це від давньогрецького театру. Колонади по фасаду — це вже римський стиль. Купол — данина візантійській архітектурі. Тут немає місця випадковості — все надзвичайно тонко і вдало продумано. Під манежем навіть була спроєктована капсула до 5 метрів глибиною — її заливали водою, перетворюючи на гігантський басейн...
До речі, перше, що я зробив на посаді директора — почав відновлювати історичний інтер'єр. Раніше хол цирку здавали в оренду різним ярмаркам — я це все скасував. Мрію відтворити первісні задуми архітектора. З того, що вже вдалося, — сходинки-ескалатор, якими сходять у фіналі артисти на уклін".
Корнієнко знається не тільки на будівлі. Він розповідає про каналізацію під землею. Знає історію площі, де стоїть цирк та вулиць, що до неї збігають.
На запитання, чи немає в нього відчуття, що чиновники вищих рангів забули дорогу до цирку (а колись вони часто приходили на прем'єри, як і численні іноземні гості — міністри, президенти, принцеси, які мали за честь відвідати виступи київських артистів), директор лише зітхнув: "Держава нас підтримує — і ми за це вдячні. Проте ви маєте рацію — чиновники відвідують нас нечасто. Чому? Гадаю, річ у нерозумінні ними значення циркового мистецтва. Шкода… Але як казав наш вічний класик, "а нам своє робити". Тож ми тут днюємо, ночуємо, працюємо. Інакше просто не вміємо.
До того ж я оптиміст. Вірю в те, що все буде добре, якщо, звісно, до цього докласти зусиль.
