"Я досі не зрозумів Україну": режисер Річард Нельсон — про роботу над виставою "Більше краси, ніж туги"

Фото: пресслужба Театру на Подолі

У київському Театрі на Подолі 6 березня відбулася прем'єра вистави "Більше краси, ніж туги", героями якої є Леся Українка та члени її родини. Ця постановка стала вже третьою роботою в Україні американського драматурга та режисера Річарда Нельсона. 2024 року він поставив у Театрі на Подолі свою п'єсу "Тускульські бесіди" про заколот проти Юлія Цезаря, а 2025-го — "Як стихне шуру-буря зла" про режисера Леся Курбаса.

"ТиКиїв" зустрівся з Річардом Нельсоном, щоб дізнатися про те, як створювалась вистава "Більше краси, ніж туги", про роботу американця з українськими акторами й про те, чому його так тягне до України.

Пане Річарде, за останні два роки ви тричі відвідали Київ, загалом провели тут вісім місяців і поставили три вистави. Як змінилося ваше розуміння нашої країни? Чи набули ви як іноземець більше впевненості, щоб розповідати історії про Україну і для українців?

Я не став упевненішим і досі вважаю, що писати про Україну для України, бувши американцем, дуже складно з цілком очевидних причин. Після восьми місяців у Києві це стало в чомусь навіть важче, адже що довше я тут, то складнішою відкривається ваша країна. Звісно, я й сам поставив перед собою ще складніше завдання: якщо у виставі "Як стихне шуру-буря зла", присвяченій творчості Леся Курбаса, сам Курбас не з'являвся на сцені, то в "Більше краси, ніж туги" присутня значна частина родини Косачів.

Моє розуміння України, безумовно, зросло. Я набагато більше дізнався про її культуру та митців, про те, як українська історія повторювалася і повторюється сьогодні. Але ніколи не сказав би, що розумію Україну. Моя робота полягає не в тому, щоб зрозуміти — радше в тому, щоб відгукнутися на те, що я бачу й відчуваю.

Як я розумію, п'єсу "Більше краси, ніж туги" ви написали на початку минулого року в Києві, паралельно працюючи над попередньою постановкою. Адже саме тоді, почавши читати листи Лесі Українки, ви зацікавилися її постаттю…

Це не зовсім так. Я не можу одночасно режисерувати одну виставу й писати іншу — кожна з цих справ потребує повної зосередженості.

Після прем'єри "Як стихне шуру-буря зла" минулого березня я був глибоко зворушений тим, як її сприйняли. Мені знову і знову казали, що я зумів висловити щось правдиве. Це дало мені впевненість, щоб копнути глибше в українську культурну історію. 

Звісно, я вже знав про Лесю Українку, хоча майже нічого не знав про її родину. Навіть бачив виставу за її п'єсою "Камінний господар" у Театрі на Подолі. Тож, досліджуючи різні українські постаті, я почав читати все, що міг знайти про Лесю англійською мовою. Потім один мій київський друг надіслав мені PDF із її листами — приблизно три тисячі сторінок. Я переклав їх через DeepL, прочитав усі й дуже захопився.

У цих текстах були не лише роздуми Лесі, а й погляд на всю її родину, адже листування здебільшого відбувалося між нею, її сестрами та матір'ю. Завдяки цьому я відчув, що, можливо, зможу написати п'єсу, зосереджену на цих стосунках.

Леся — не ікона 

Ви поставили за мету дослідити й розкрити постаті Лесі Українки та членів її родини на тлі епохи. Що вас привабило в цих людях і що ви зрозуміли про них під час роботи над п'єсою?

Як я вже сказав, листи стали для мене входом у цю родину. Але мене також дуже цікавить сам історичний період, у якому жила Леся Українка. Що більше читаю про українську культуру, то сильніше мене захоплює час між 1905 роком (першою російською революцією, після якої цар трохи послабив обмеження щодо української мови) та 1921-1922 роками (коли радянська влада знову почала їх посилювати).

На мою думку, це був період розквіту мистецтв в Україні, особливо в Києві. Вплив цього захопливого й важливого часу виходив далеко за межі країни, але радянська влада багато в чому намагалася його знищити. Тож, принаймні для мене, це був своєрідний "загублений світ", який я хотів відкрити для себе. Курбас є частиною цього світу — як, звісно, і Леся з її родиною.

З 1991 року статус Лесі Українки в Україні надзвичайно зріс — вона стала культурною іконою, її портрет зображений на грошах. Та це не та Леся, яку я знайшов у листах, і не ті Косачі, яких я уявив, читаючи про той час. Тож вирішив написати про те, що побачив: повсякденне життя родини, переплетене з мистецтвом, страхом смерті, втратою й тугою, але водночас із радістю та красою.

Які джерела допомогли вам зануритися в тему, крім листів і творів Лесі Українки? Ви цитуєте в п'єсі щось із її листів? Чи все ж таки вкладали суто свій текст у вуста героїні, будуючи її діалоги з родичами?

Я використав інформацію з листів, але не намагався їх прямо цитувати. Адже листи — це письмовий жанр, а п'єса — це люди, які говорять. А люди, навіть видатні митці, пишуть і говорять по-різному. Тож персонажі промовляють моїми словами, але теми цих розмов, думки й переживання персонажів походять із таких джерел, як листи.

У виставі зачитують два зроблених Лесею переклади єгипетських поезій. Мати поетеси розповідає історію, яку пише (і яку справді написала та видала). Те саме робить Олександра Судовщикова-Косач — невістка Лесі Українки. Сестра Ольга з чоловіком Михайлом Кривинюком розказують про твір, який вони переклали з англійської. Леся говорить про п'єсу, яку мріє написати — майбутню "Лісову пісню". Також у постановці співають чотири народні пісні, які Леся зібрала й записала разом із чоловіком.

Між розп'яттям і воскресінням

Ви поміщаєте сюжети своїх вистав у конкретні місця й конкретний час. Чому для "Більше краси, ніж туги" обрали саме 30 квітня 1910 року?

Це був час, коли всі переживали труднощі. Батько Лесі помер роком раніше, і її мати була змушена переїхати з великої квартири до меншої на тій самій вулиці. Усі хвилювалися через гроші. Російська цензура знову почала посилюватися. За родиною Косачів стежила поліція.

Сестра Лесі Ольга була перевтомлена, працюючи лікаркою в селі. Олександра Судовщикова-Косач була пригнічена, можливо, навіть мала суїцидальні думки. Сестра Оксана жила у Швейцарії, бо її чоловік із політичних причин не міг жити в країні. П'єси Лесі ігнорували, а сама вона помирала.

Це був важкий час для всіх. Але цього вечора Косачі збираються разом на Великдень. Події вистави відбуваються у Велику суботу — час між розп'яттям і воскресінням, час глибокої невизначеності. Отже, моя п'єса — про родину, яка збирається разом у період, сповнений втрат, тривоги й невизначеності.

"Більше краси, ніж туги" має багато спільного з виставою "Як стихне шуру-буря зла": українська інтелігенція початку ХХ століття проводить один вечір за душевними розмовами в сімейному колі. Шість дійових осіб і навіть використання цитат із класичних п'єс у назвах — чи можна вважати ці дві роботи своєрідним диптихом?

Так, я певною мірою бачу їх як твори-компаньйони. Якщо дивитися їх разом, вони взаємно пояснюють одне одного — принаймні для мене. Але це різні п'єси. Герої однієї — родина театральних митців, другої —справжня біологічна родина. Обидві п'єси — про митців, але різних: акторів і письменників. В одній —– лише молоді жінки, в іншій є мати Лесі й чоловік Ольги. В одній вони готують їжу, в іншій мають постити. Це різні п'єси з різним ритмом, хоча між ними, звісно, є зв'язок — і він навмисний.

Що для вас ключове в контексті цієї п'єси — розмова про минуле чи все ж більшою мірою про сьогодення?

Я сучасний драматург, тому всі мої п'єси — про сьогодення. Навіть ті, де я "одягаю" сучасність у минуле. Я не науковець і не вчитель, не маю ані кваліфікації, ані бажання когось чогось навчати. Моє прагнення — використовуючи всі доступні мені засоби, передати світ таким, яким бачу його сьогодні. Саме це я намагався зробити й тут.

Як ви працювали над новою виставою з акторами?

Робота з акторами потребує терпіння та передусім довіри. Актори мають довіряти мені, собі та, що найважливіше, одне одному. Вони мають відмовитися від контролю над виконанням ролі й дозволити їй просто відбуватися. Вони мають намагатися справді слухати одне одного й розмовляти одне з одним, а не просто вимовляти репліки. Не знати, що скаже партнер, поки він цього не скаже, і не знати, що почують, поки не почують. Це все вимагає великої роботи. І вона однакова, незалежно від того, звідки актори — з України, Америки, Англії або Франції.

Чому вам узагалі важливо й цікаво ось уже два роки писати та ставити в Україні та про Україну? І чи плануєте продовжувати?         

Працюючи тут, я жодної миті не сумніваюся: те, що ми робимо, має цінність і сенс. Відчувати це щодня, працюючи в Україні, — безумовно, справжній подарунок. У моїй професії таке не завжди відчуваєш. І, звісно, я дуже сподіваюся, що моя робота тут триватиме.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter