Як потрапити на "Оскар" і що відбувається за кадром: досвід української журналістки в Голлівуді

Фото: Уляна Бойчук

Спеціальна кореспондентка "Новини.LIVE" Уляна Бойчук цього року стала єдиною українською журналісткою, яка отримала акредитацію на церемонію вручення премії Американської кіноакадемії та працювала безпосередньо на місці подій у Голлівуді.

98-ма церемонія відбулася 15 березня у Dolby Theatre — одному з найбільших кінотеатрів США, де щороку збираються головні дійові особи світового кіно.

В інтерв'ю для "ТиКиїв" вона розповідає, як насправді виглядає шлях до "Оскара", чому зірок майже неможливо зловити для коментаря, як працює система безпеки та що залишається за межами телевізійної картинки.

Перші кроки: від мрії до акредитації

Як у тебе взагалі з'явилась ідея потрапити на "Оскар" і який був шлях — від акредитації до самої поїздки?

Я захотіла потрапити на "Оскар", коли вперше був номінований Мстислав Чернов із фільмом "20 днів у Маріуполі".

Ми тоді познайомилися у Вашингтоні, і я ще тоді, коли про Оскар розмов навіть не було, спитала: "Ну що, буде "Оскар"?". Тоді я захотіла потрапити на церемонію особисто.

Але у той рік я не встигла — акредитація вже була закрита. І тут важливий момент, адже ти не можеш просто знайти в Google, щоб податися. Спочатку потрібно зареєструватися в системі Кіноакадемії — це їхній закритий портал для журналістів. Там ти вказуєш медіа, пояснюєш, хто ти, про що пишеш, яку тематику висвітлюєш. В американській системі журналісти дуже вузько спеціалізуються, тому для них важливо розуміти твою нішу. І важко пояснити, що українські журналісти працюють буквально з усіма темами! 

Я тоді зареєструвалася і фактично про це забула. Час від часу надходили їхні листи, новини, але не здавалося, що щось справді вийде.

Паралельно я почала більше працювати з кіно. Подалася на Sundance Film Festival, отримала акредитацію і поїхала туди. Це був переломний момент — я побачила, як працює індустрія зсередини. На фестивалі ти дивишся фільми, які ще не вийшли в прокат і, можливо, взагалі не вийдуть. Це інший рівень доступу.

Після Sundance я почала працювати й на інших фестивалях, готувала матеріали, інтерв'ю, ексклюзивні коментарі, зокрема із Мстиславом Черновим. Тобто сформувалося портфоліо — і це надзвичайно важливо. Коли ти подаєшся на "Оскар", ти фактично доводиш, що системно працюєш із кіно, даєш свої тексти, відео, показуєш, що це твоя тема.

Сама акредитація відкривається зазвичай восени — у вересні або жовтні. Є обмежений період, коли треба подати заявку. Я заповнила форму — і знову відклала це, бо було багато іншої роботи.

Потім у лютому 2026 року отримала лист, що мене акредитували. І перша реакція була: "окей, а що тепер із цим робити?".

Коли ти зрозуміла, що їдеш — з чого почала підготовку? 

Я одразу написала своїй редакторці, Олені Халік із "Новини.LIVE", і вона сказала: "Звісно, їдемо!". Далі почалась уже практична частина — організація поїздки. І тут ти фактично все робиш самостійно: купуєш квитки, шукаєш житло, плануєш логістику. 

Я часто жартую, що я — людина-продакшн. Сама собі продюсерка, журналістка, операторка і навіть водійка. У великих американських медіа цим займається окрема команда, а тут ти одна закриваєш усе.

Так я й опинилася в Голлівуді — вже як акредитована журналістка на "Оскарі".

За кадром трансляції

Наскільки церемонія відрізняється від того, що ми бачимо в трансляції?

Дуже сильно відрізняється. Ми, як люди з медіа, розуміємо, як працює монтаж і як будується "красива картинка". І тут це відчувається максимально: все, що глядач бачить в ефірі, — це дуже чітко зібрана, відпрацьована версія реальності.

У житті це значно складніша і менш "гладка" система.

Який вигляд має підготовка для журналістів перед самою церемонією?

Акредитацію потрібно забрати за кілька днів до події — у день церемонії це зробити вже неможливо. Спочатку тобі підтверджують участь, але потім є ще один етап — ти маєш додатково підтвердити свою особу, надіслати документи, і лише після цього отримуєш доступ. Коли забираєш бейдж, обов'язково показуєш паспорт або американський Real ID.

Далі нам проводили інструктаж за три дні до самої церемонії. Він тривав близько двох годин, і нам детально пояснювали, як усе працює, куди йти, де стояти, що можна і чого не можна робити.

Також усіх журналістів одразу ділять на кілька категорій: ті, хто працює з фото і відео, ті, хто бере інтерв'ю в спеціальній кімнаті після нагородження, а також ті, хто працює на червоній доріжці.

Найсмішніше було, що нас одразу попередили: "У неділю все виглядатиме не так, як ми вам зараз розповідаємо". Так і сталося.

Я спеціально за кілька днів пройшлася маршрутом, щоб зрозуміти логістику та зорієнтуватися на місці під час події. Але в день церемонії всі вулиці були перекриті на кілька кварталів навколо.

Подія проходить у Dolby Theatre, який розташований у торговому центрі. І щоб врахувати весь протокол безпеки, закривають величезну територію довкола. У якийсь момент я просто годину ходила і не могла знайти, куди мені йти.

І тут уже від мене порада: коли ти отримуєш акредитацію, то варто взятий спеціальний паркінг-пас. Потім можна просто на таксі заїхати на закриту парковку, а звідти тебе шатлом везуть до зони для журналістів. Я цього не зробила — і отримала цей квест із пошуком входу.

А що з червоним хідником? Наскільки взагалі реально туди потрапити?

Червона доріжка — це окрема історія. Вона величезна, перекривають фактично пів вулиці, і в реальності це значно масштабніше, ніж в ефірі.

Але доступ до неї дуже обмежений. Основні позиції займають великі медіакорпорації, які роками співпрацюють із партнерами церемонії, зокрема з ABC і Disney. Для міжнародних журналістів є маленький сектор — буквально на кілька людей, і потрапити туди складно.

Навіть потрапити до інтерв'ю-кімнати після церемонії — це вже хороший результат.

Я там познайомилася з журналістом з Ірландії. Він приїхав працювати, бо цього року була номінована ірландська акторка Джессі Баклі. Він три роки поспіль прилітав у Лос-Анджелес під час "Оскара" без акредитації. Просто приїжджав у місто, пробував подаватися знову і знову — і щоразу отримував відмову. Попри те, що працює в національному ірландському медіа.

І лише цього року йому дали доступ, щоправда, не до червоної доріжки, а до інтерв'ю-кімнати. І для нього це вже було величезне досягнення. Він буквально світився від радості, розповідав, що нарешті зможе поставити питання і попрацювати всередині процесу, а не просто бути поруч із подією.

Це добре показує, наскільки закритою є ця система, навіть для досвідчених журналістів це історія не одного року.

Протокол безпеки

Які перевірки треба було пройти, щоб потрапити на локацію? Який там протокол безпеки?

Протокол безпеки дуже серйозний — на рівні аеропорту. На вході проводять повний скринінг, перевіряють сумки, особисті речі, усе проходить через контроль.

У певні години працюють собаки — вони перевіряють територію і речі. Для США це звична практика, так само відбувається на подіях рівня ООН чи в Білому домі. Але тут це відчувається ще сильніше через масштаб події.

Ця система побудована так, щоб максимально обмежити будь-які несанкціоновані контакти із зірками.

Навіть пересування простором нагадує лабіринт. Складається враження, що це зроблено спеціально, щоб журналісти не могли випадково перетнутися із зірками поза офіційними зонами.

Що відбувається поза самою церемонією — до і після?

"Оскар" — це не тільки сама церемонія, а цілий тиждень подій. Перед нагородженням відбувається багато закритих вечірок. Наприклад, на Rodeo Drive світові бренди відкривають свої магазини під приватні івенти для зірок. І навіть просто стоячи на вулиці, можна побачити, як туди заходять актори.

Але потрапити всередину майже нереально — потрібні запрошення і контакти.

Після церемонії є велика afterparty, яку традиційно організовує Vanity Fair. Туди приходять усі переможці зі своїми статуетками.

Мені жартома розповіли, що є три варіанти, як туди потрапити: або отримати запрошення, або виграти "Оскар", або заплатити десятки тисяч доларів. У моєму випадку жоден із них не підходив! Тому я поїхала просто подивитися, як це виглядає зовні — з натовпом фанатів, які чекають на зірок.

Був цікавий момент із торговим центром, де розташований кінотеатр. Там на третьому поверсі відкривається панорама на знаменитий знак Hollywood. Одного вечора я вирішила піти туди, щоб зробити фото. І раптом підходять троє охоронців. Виявилось, що там проходила закрита вечірка для зірок — і мене просто вивели, бо пресу туди не допускали.

Також нам із міркувань безпеки навіть заборонили фотографувати свій акредитаційний бейдж — на ньому написано, що це не сувенір. А у мене там такий гарний портрет вийшов!

Де саме перебувають журналісти, куди пускають і куди ні?

Є чіткий поділ зон і дуже конкретні правила. Наприклад, в інтерв'ю-кімнаті, де журналісти спілкуються з переможцями, заборонено знімати фото і відео.

Для цього є окрема фотозона, де працюють офіційні фотографи й оператори кіноакадемії. Вони завантажують матеріали в закритий преспортал, і вже звідти медіа можуть брати фото і використовувати їх.

В інтерв'ю-кімнаті дозволений лише запис звуку. Ми, наприклад, записували короткі коментарі переможців і потім використовували офіційні фото для публікацій на "Новини.LIVE".

Як мені пояснили, ці обмеження — питання безпеки. У приміщенні одночасно перебуває велика кількість зірок, і будь-який неконтрольований запис — це ризик.

Чи реально познайомитися із зірками

У який момент і за яких умов журналіст узагалі може поставити запитання чи "зловити" когось із зірок?

Насправді майже ніколи не вдається просто так поговорити з кимось. Усе набагато складніше, ніж здається з боку.

Навіть на червоній доріжці доступ дуже обмежений. Простір поділений на зону для фотографів і операторів, є зона для журналістів і є окремі підвищення — умовні студії для великих мовників, зокрема ABC, які транслюють церемонію.

Журналісти, які стоять на доріжці, фактично викрикують запитання, сподіваючись, що хтось із зірок відреагує. Але вони підходять рідко.

Щоб реально поставити запитання, зазвичай потрібно домовлятися заздалегідь із командою актора чи акторки, узгоджувати, де ти будеш стояти, і чи готові вони підійти. 

Це дуже відрізняється від фестивалів на кшталт Sundance, де учасники можуть більш-менш вільно рухатися вздовж журналістів і давати коментарі.

Навіть у великих мовників це працює так само. Наприклад, інтерв'ю з Ніколь Кідман, яке я бачила, було очевидно заздалегідь сплановане. Вона підходила в конкретну точку, до конкретної зони, де її вже чекали журналісти.

Наскільки, на твою думку, цей досвід важливий для українських медіа та чи змінює він уявлення про те, як працює кіноіндустрія?

Мені здається, будь-який досвід, який ти проживаєш, у підсумку працює на тебе. Він дає розуміння, як діяти наступного разу, і додає впевненості.

Якщо говорити про практичну користь, то для українських журналістів — це насамперед базове розуміння того, як усе влаштовано. Навіть на рівні дрібниць: як працює логістика, що потрібно враховувати, які помилки не варто повторювати. Умовно, взяти той самий паркінг-пас і не витрачати годину на пошуки входу.

Це досвід, який складно уявити, поки ти там не опинишся. Я, наприклад, ніколи не думала, що працюватиму на "Оскарі" і побачу це все на власні очі. І навіть зараз, через кілька днів, я до кінця не усвідомлюю, що саме прожила.

Окремо для мене це ще й історія довіри. Я дуже вдячна своїй редакторці Олені Халік, яка підтримала цю поїздку. Ми знайомі давно, ще задовго до "Новини. LIVE", і для мене це важливо — мати людину, яка вірить у тебе як у журналіста.

І водночас це був досвід, який я зробила сама. Без команди, без продюсерів, операторів чи фотографів. Ти приходиш із маленьким штативом і бачиш навколо великі команди, де з одним журналістом працює кілька людей.

Це дуже добре показує різницю в ресурсах і водночас дає орієнтир, куди можна рости далі.

Ти хвилювалася перед роботою на церемонії? І як це відчуття змінювалося вже в процесі?

Чесно, я дуже хвилювалася. І вже потім зрозуміла, що навіть не до кінця усвідомила, наскільки це буде ментально напружено.

Було відчуття, що я не до кінця в темі, не знаю всіх акторів та режисерів, не завжди розумію, хто саме зараз вийде, як це все працює. Це додавало тривоги на старті.

Але коли почався сам процес, усе стало на свої місця. Ми працювали в інтерв'ю-кімнаті, і це виглядало так: в одному навушнику я слухаю трансляцію із зали, в іншому — мені кажуть, хто зараз вийде до журналістів. Паралельно я на комп'ютері одразу пишу і відсилаю інформацію в редакцію "Новини.LIVE", щоби вони якнайшвидше  публікували новини.

І в якийсь момент я зрозуміла, що працюю дуже швидко — іноді навіть швидше, ніж оновлюється офіційний преспортал. Ми буквально на кілька номінацій випереджали їх у новинах.

Ба більше, якщо порівнювати, то моя робота на великих політичних подіях — самітах НАТО чи подіях на рівні United Nations — набагато складніша. Там інший рівень напруги й відповідальності.

Тут теж високий темп, але він зрозуміліший. І коли ти в нього входиш, хвилювання поступово відпускає.

Мене дуже вразили й надихнули ще більше працювати слова Майкла Б. Джордана: "Мрійте масштабно, працюйте чесно і будьте добрими. Енергія, яку ви віддаєте у світ, повертається до вас".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter