Як українські режисерки створили номер для люксембурзької учасниці Євробачення-2025

Фото: надане TRI.Direction

TRI.Direction — це креативне тріо режисерок Наталії Лобасєвої, Наталії Ровенської та Марії Григоращенко, відоме своїми масштабними шоу. За їхніми плечима десятки концертів, телевізійних проєктів і музичних виступів. Талант, точність і здатність мислити глобально зробили їх одними з креаторів, що мають найбільший попит у країні, а тепер — і за її межами.

У січні 2025 року TRI.Direction створили та зрежисували національний відбір на Євробачення для Люксембургу. А тепер саме вони створили сценічний номер для Laura Thorn — переможниці люксембурзького нацвідбору, яка представить країну у фіналі Євробачення. 

Як українські режисерки змогли настільки вразити іноземних організаторів? Якою була ця співпраця? І чому їхній підхід стає все більш популярним на європейському рівні? Про це — в інтерв'ю для "ТиКиїв". 

У січні 2025 року ви створювали та режисували національний відбір Євробачення для Люксембургу. А вже сьогодні офіційно заявили, що створюєте номер для переможниці їхнього нацвідбору — Laura Thorn. Чим ви так зачепили люксембурзьких організаторів, що вони довірили таку важливу для їхньої країни місію саме вам?

Привіт усім єврофанам! У січні 2025 року ми співпрацювали з командою RTL над створенням національного відбору для Люксембургу — і це була справді крута колаборація. Це той випадок, коли нашій творчій команді повністю довіряли, і це відчувалося на всіх етапах. Така довіра справді полегшує роботу. Своєю чергою, ми також довіряли люксембурзькій стороні в організаційних питаннях.

Цей проєкт був, безперечно, складним, але водночас дуже приємним і легким у плані комунікації. Вже за день-два після відбору ми отримали запит на створення номера для фіналу Євробачення. Це теж було дуже приємно: знову повна довіра до нашої команди в усіх творчих аспектах. І це — справді надихає.

Розкажіть, з кого складається ваша команда, окрім вас?

Наша чудова команда складається з продюсера Валерія Мирочника, хореографа-постановника Дениса Стульникова, візуального артиста Матвія Величка, що відповідав за створення контенту для екранів, режисера мультикамерної зйомки Марини Шалевої, що створювала розкадрування номера, Євгена Костири — художника зі світла, який створював референсний пропис світла до номеру, та Лілії Новікової, що відповідає за зачіски й мейкап Лори й танцівників.

Костюми для всіх учасників перфомансу також були створені українськими дизайнерами: для Лори дві сукні створив Назар Дідик, а образи танцівників — Андрій Анікеєв, сукню для зіркового хідника створили разом з Іваном Фроловим. Також в тісній співпраці з авторами пісні над майстерингом треку працював Ігор Кириленко.

Зазвичай люди, переглядаючи готовий продукт, наприклад, шоу, не задумуються, наскільки велику кількість команди, людських та матеріальних ресурсів потрібно залучити, щоб отримати такий кінцевий результат. Скільки часу потрібно вам від етапу взяття проєкту до його кінцевого результату?

Це дуже цікаве питання. Мало хто насправді замислюється над тим, яким складом, яким обсягом, якими людьми, ресурсами та масштабами закриваються великі шоу. Іноді навіть продюсерські команди конкретного шоу не до кінця можуть осягнути, наскільки багато людей потрібно для реалізації. Усе залежить від складності шоу, його завдань та наповнення.

Часто в проєкті може бути дуже багато людей, але, на нашу думку, краще мати менше фахівців — відповідальних, професійних, досвідчених, які можуть швидко і якісно закривати багато питань, ніж велику кількість учасників, які лише дублюють одне одного і витрачають час на повторення. Ми стикалися з такою ситуацією і для себе зрозуміли: безпечніше й ефективніше, коли команда менша, але кожен на своєму місці, і ніхто нікому не заважає, не дублює функції й не плутає процес.

Розкажіть, як ви потрапили у креативну сферу? Який був ваш перший проєкт та чи був він настільки вдалим, як ви планували?

Це якраз питання з розряду "Нас часто питають". Ми потрапили у креативну сферу, свідомо обравши її під час вибору професії та навчання. Усі троє маємо дипломи режисерів естради та масових свят від Університету культури й мистецтв.

Ми навчалися на різних курсах. Я, Марія, навчалась в Олега Боднарчука та Дениса Сало — вони були художніми керівниками мого курсу. Відразу після університету я почала тісно співпрацювати з Олегом як помічниця. Ми реалізували багато проєктів, на яких отримала великий досвід.

Дівчата також працювали у професії — і як режисерки, і як співзасновниці театру пантоміми Happy People. Якось Марія навіть була там акторкою. Згодом ми об'єдналися й почали працювати з Олегом як тріо помічників. З часом відокремилися й стали самостійними режисерками.

Обидва проєкти стали для нас випробуванням і водночас підтвердженням: ми готові рухатися далі. Деякі речі були успішними, деякі стали важливим досвідом — і це теж результат.

І чи важлива все ж англійська у житті? Як ви комунікуєте з іноземними командами? Та чи взяли б у команду людину, яка не знає іноземних мов, особливо англійської?

Головне питання, яке потрібно собі поставити — що ти хочеш робити в житті. Якщо ти створюєш концерти чи проєкти в межах нашої країни, то знання української мови цілком достатньо, і англійська — за бажанням — для саморозвитку та доступу до більшої кількості ресурсів. Але якщо ти прагнеш працювати на міжнародному рівні, за кордоном, знання англійської є обов'язковим. Без нього ти просто не зможеш бути повноцінно включеним у процес: не зрозумієш багато важливих деталей, які матимуть значення для твоєї роботи.

До того ж потрібно вивчати не лише розмовну, а й професійну англійську. Є багато специфічних термінів — у сфері сцени, зйомок, відеоконтенту — які звучать інакше, ніж у нашому внутрішньому спілкуванні. Щоб коректно відповідати на запитання чи коментарі, потрібно володіти цією термінологією. А це означає — окремо читати, вивчати, перекладати, дивитися профільний контент.

І, звісно, ми не могли б взяти до команди для міжнародного проєкту за межами України людину, яка не знає англійської — це просто не мало б сенсу. Водночас у межах України — так, у нас є в команді люди, які працюють без знання англійської. Все залежить від того, який саме проєкт ми реалізовуємо.

Як ви вважаєте, чи всі можуть стати режисерами або загалом мати творчий потенціал, щоб працювати в креативній індустрії?

Це також досить специфічне питання. Чи можуть усі стати режисерами? Якщо говорити глобально, то, звісно, жодних обмежень немає. Не існує якоїсь комісії, яка вирішує: тобі — можна, а тобі — ні. Але режисура — це дуже комплексна професія, що поєднує не лише талант, а й цілий набір особистісних якостей, які дозволяють якісно  реалізовувати себе у професії.

Потрібні організаторські здібності, щоб мати змогу структурувати і себе, і свій креативний процес, і команду для досягнення конкретного результату. Тому тут усе не так просто.

Щодо творчого потенціалу — його, безперечно, має кожна людина. І він може проявлятися по-різному — не лише у співі, режисурі, малюванні чи танці. Адже творчість — це значно ширше поняття. Будь-який акт створення — це вже творчість. Тут немає меж і правил. І якщо людина підходить до будь-якого завдання з творчістю — це завжди йде на користь результату.

Щодо роботи в креативній сфері,  варто розуміти: це не так "класненько", як здається чи звучить. Іноді ми самі замислюємось, чи не краще було б працювати десь на постійній роботі з 9 до 17, виконувати задачі чітко, спокійно, без потреби бути оригінальним на 100%.

Тому перед тим, як іти в креатив, краще подумати разів з п'ятнадцять: чи воно тобі справді потрібно. А працювати — так, можуть усі. Головне — бути стресостійким.

Як народжувався творчий концепт номера? З чого ви почали: з музики, тексту, візуального образу?

Щодо виступу Лори Торн — глобально ми продовжили історію, яку розпочали на національному відборі в Люксембурзі. Це масштабне продовження історії ляльки, яка знаходить свій голос вже у фіналі Євробачення в Базелі. Ми не змінювали концепт повністю і не шукали альтернативних рішень, тому що — і це головне — у самій музиці вже закладено певний образ, за яким ми пішли.

Музика має характер мюзиклу, і це одразу задає тон всьому номеру: є текст, є образ, є відсилання до Франс Галль, як до ікони та переможниці від Люксембургу. Ми також доповнили сюжет новими "пасхалками" до її виступу на Євробаченні у 1965 році — вони простежуються у відеоконтенті, у рухах, у характері, у всьому. Історія ляльки відображається навіть на бірюзовому хіднику (який у них є аналогом червоної доріжки). Ми ніби продовжуємо жити у "Лориному" світі, до якого вона нас запросила. Глядач іде з нею хідником, а потім — разом із нею на сцену.

Чим відрізняється робота над номером для Євробачення від інших комерційних або творчих проєктів?

Чим відрізняється? Глобально — у креативному підході — можна сказати, що нічим. Ти так само створюєш музичний номер, розумієш, яка сцена, які технічні можливості.

Але є важливий момент: тут ти працюєш у вже заданих умовах. У сформованій сценографії. Як креативник делегації, ти не можеш вплинути, якою буде сцена, — на відміну від проєктів, де ми створюємо все "з нуля".

І друга специфіка — це дуже тісна співпраця з командою Євробачення. Вона вибудувана поетапно, з дуже чіткою структурою та дедлайнами, яких необхідно беззаперечно дотримуватись.

Якщо в наших проєктах ти спершу все придумав, порахував і далі планомірно втілюєш: ставиш хореографію, малюєш контент майже до останнього дня, прописуєш світло (щось заздалегідь, щось — на майданчику), то тут все інакше.

Євробачення — в середині травня, а вже 10 березня ми мали подати повністю розписаний номер: концепт, дизайн костюмів, розкадрування, пропис світла. Усі побажання мали бути максимально готовими. Далі — майже що два тижні — ми оновлювали і передавали контент для екранів, який буде потрібен лише за два місяці.

Це потрібно для того, щоб команда Євробачення повністю занурилася у твій номер, зрозуміла всі його особливості й змогла максимально допомогти в реалізації перформансу.

Така от специфіка — доволі цікава. Тому, можна сказати, що в цьому разі перформанс створюється в дуже-дуже чіткому розкладі. В той час, як у власних творчих проєктах ти можеш сам собі вибудувати весь таймлайн, як ти того бажаєш і як вважаєш за потрібне.

Як ви справляєтеся з тиском дедлайнів, очікувань і міжнародного масштабу події?

Насправді ми найбільше все зрозуміли вже тут, коли опинилися на арені й почалися репетиції. Найкращий антистрес — це досвід, чесно. Ми стільки всього пережили, перенервували, думали, що не витримаємо, але таки пройшли через це. І, напевно, саме це нас дуже загартувало за всі ці роки — роки складних, відповідальних проєктів: і великих, і маленьких, і різних.

Досвід дає розуміння: куди бігти, коли щось треба рятувати. Він допомагає розрізнити — де дійсно трагедія, а де просто потрібно трохи часу, щоб усе владнати. Тому це найсильніший антидепресант. Хоча й заспокійливі іноді працюють.

Після першої репетиції нас усі лякали, мовляв, це завжди так: дивишся, вносиш правки, потім ще раз. Але ми, як люди, які також створюють великі шоу, розуміємо, що на майданчику може відбуватися всяке. І це не через чиюсь непрофесійність чи небажання — просто існує людський фактор. Було у програмі — тепер вже це світло висить, вже воно працює. Камери іноді неправильно зумують тощо. Але ми все це сприймаємо спокійно, бо знаємо: це можна поправити, все нормально.

Після першої репетиції всі були в паніці: "Все, все пропало!". Але ми подивилися: репетиція триває 20 хвилин, потім 10 хвилин — перегляд відео. Ми одразу виписали всі глобальні правки — не дрібниці, а саме те, що впливає на розуміння історії, на ключові елементи. І спокійно проговорили все з неймовірно приязною командою. У кімнаті сиділи представники, що відповідають за світло, зйомку, контент — усі одразу фіксували правки.

Ми закінчили на чотири хвилини раніше запланованого часу — всі були в шоці, бо зазвичай усе навпаки: навалюють купу правок і нічого не встигають. А тут — усе в дедлайні. Ми ще три хвилини просто сиділи: "Ну що, як у вас справи? Хочете їсти? Відпочиваєте?". А вони сміялись і казали: "Боже, такого не буває, щоб усе було так чітко і зрозуміло".

Дехто з команди навіть запропонував: "Зробімо ось так". Усе відбувалося в діалозі. І знову ж таки — це про досвід. Коли бачиш продукт, ти вже знаєш, за що треба братися, на чому зосередитися.

І ще один дуже важливий момент: нас троє. Якщо хтось з нас панікує — а це буває — інші двоє тримаються, кажуть: "Все нормально, усе буде добре". Тому саме такі речі нас і рятують у складні моменти.

Як виглядає звичайний день вашої команди під час підготовки до виступу на Євробаченні?

Взагалі ми вже майже два тижні перебуваємо в режимі постійних репетицій — то на великій арені, то в танцювальному залі, де допрацьовуємо окремі моменти. Загалом наше перебування тут трохи нагадує трудовий табір: у нас є активності, пов'язані з репетиціями та вдосконаленням номерів. Але водночас Євробачення організовує для делегацій багато цікавих подій — івентів у дуже красивих локаціях, які об'єднують євровізійну спільноту. Тут ми можемо знайомитися з представниками інших країн, делегацій і надихатися разом.

Наприклад, була чудова екскурсія до музею Fondation Beyeler, де представлені роботи всесвітньо відомих митців, таких як Баскія, Пікассо, Мане, Ван Гог та інших. Дуже захопливий та гарний досвід.

Крім цього, нас активно занурюють у культурні особливості Швейцарії. Цього року для делегацій створили дуже атмосферний павільйон з мультимедійними вікнами — ніби потрапляєш у старовинний швейцарський будиночок з автентичними елементами.

Також паралельно реалізовуємо кілька власних проєктів, у перервах між репетиціями проводимо зуми та зустрічі. Тож працюємо, відпочиваємо, працюємо, відпочиваємо, працюємо, відпочиваємо… вино.

Наскільки важливо для вас залишати "український слід" у міжнародних проєктах? Чи бачите ви це як частину культурної дипломатії?

Звичайно, дуже важливо. І поки що, здається, вдається залишати гарний слід, адже нас кличуть знову і знову. З початком повномасштабного вторгнення цікавість до українського, в тому числі до українських митців, набрала нової сили та глибшого розуміння.

Якщо раніше деяким людям треба було пояснювати, де розташована Україна і чому ми не росія, то тепер глобально всі це розуміють і часто акцентують на цьому.

Для нас, як для творчих людей, на початку повномасштабного вторгнення гостро постало питання: що ти можеш зробити у своїй творчій професії, коли танки вже заїжджають до Києва? Тому ми раді, що нам вдається знову голосно заявити про Україну. І ми дуже намагаємося робити це якомога краще.

Щодо наступного питання, насправді ми ніколи не можемо сказати, що це так. Ми не лише скромні, а й дуже прискіпливі до своєї роботи. Тому ми не любимо вішати амбіційні ярлики. Якщо вийде так, що завдяки нашій максимально точній роботі та тонкій реалізації проєкту Україна прозвучить, це чудово. А якщо ні — будемо намагатися ще.

Окрім того, ми більше не маємо потреби змінювати уявлення про українську креативність в Європі. Це вже стало звичним розумінням серед багатьох європейських і світових митців та організаторів. Вони дуже цінують українських професіоналів у креативній сфері.

Євробачення — це мрія для багатьох митців. Що для вас було б наступним творчим викликом після цього досвіду?

Наступна наша мрія — це, звісно, відпочинок. Але ця мрія приходить до нас після кожного проєкту. Вона, на жаль, поки що нездійсненна. Ми дуже раді, що маємо можливість долучитися до такого великого проєкту, про який писали дипломні роботи, коли ще навчалися, і взагалі вивчали, як форму, так і саму сутність таких крутих подій в Європі. Тому зараз ми багато чого аналізуємо, зокрема як підходять до таких масштабних заходів, і цього року Швейцарія принесла чимало класних нових ідей.

Крім того, паралельно працюємо над дуже цікавими запитами, про які, на жаль, поки не можемо говорити. Якщо все вдасться, це буде для нас новий етап і новий виклик для команди, який ми із задоволенням спробуємо реалізувати. Тож не перемикайтеся!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter