Інтерв'ю із засновником видавництва "Адаптації" Дмитром Бєловим: "Наш фокус — тексти, які ризикують"

Фото: Дмитро Бєлов — засновник видавництва "Адаптації"

Дмитро Бєлов продав сценарій Netflix — і ці кошти він вклав у створення видавництва "Адаптації". Ми поспілкувалися з Дмитром і дізналися, як розвивається видавництво, як команда працює з гострими темами та чому зараз важливо говорити про війну чесно — через досвіди військових і цивільних.

Про видавництво

"Адаптації" — це українське видавництво, створене для того, щоб чути голоси, які часто залишаються поза увагою великих гравців книжкового ринку. Команда зазначає, що видавництво з'явилося у час війни, коли література перетворилася з простого культурного явища на життєво важливий інструмент: засіб збереження пам'яті, осмислення пережитого досвіду та пошуку нових смислів.

Наразі видавництво представило для продажу книжки українських військових та цивільних авторів: "Маленький диктатор" Дмитра Бєлова, "Сокіл" Луки Шеремета, "Пісня води" Соломії Карми та "Чекання" Софії Сіренко.

Розкажи трохи про себе. Знаю, що ти власник двох маркетингових агенцій та сценарист. Коли й чому вирішив заснувати власне видавництво?

Я справді прийшов у видавничу справу не з літературного, а з маркетингового середовища. Уже достатньо довго керую двома агенціями, які займаються digital-маркетингом, аналітикою трафіку та створенням медійних стратегій для брендів. Це доволі динамічний і прибутковий бізнес, який навчив мене дисципліни, ризику та того, що творчість без системи — це просто хаос.

Паралельно я писав — романи, сценарії, коротку прозу. Ідея народилася не з амбіції, а з відчуття вакууму. Я бачив, як багато важливих історій ніхто не розповідає. Люди на фронті, у волонтерських штабах, у тимчасовому житлі, — вони живуть літературою щодня, просто не знають, що це вже історія. Тому я захотів створити місце, де ці тексти могли б звучати. Не у форматі патетики, а як жива, чесна, іноді болюча мова.

Чому ти обрав головним напрямом видавництва книжки про війну?

Тому що це — наш головний сюжет. Війна — це не тільки про вибухи, це про те, як змінюється людина. Про любов на тлі руїни, про абсурд, який межує із героїзмом, про втому, яку ніхто не вимірює. І поки ми це не проговоримо, не пропишемо в культурі — ми не зможемо жити далі.

Ми видаємо не просто книжки про війну. Ми видаємо тексти про досвід, а досвід сьогоднішнього українця неминуче пов'язаний із війною.

У нас не буде післявоєнної літератури, якщо ми не переживемо воєнну.

І ці тексти потрібні не лише українцям — їх мають читати в Берліні, Парижі, Нью-Йорку. Бо жоден репортаж CNN не пояснить, який вигляд має ніч у Києві під обстрілом, якщо її не опише письменник.

На вашому сайті вказано, що фокус "Адаптацій" — це тексти, які ризикують. Що це означає?

Ми не хочемо бути "приємним видавництвом". Наш фокус — тексти, які ризикують: формою, мовою, темами. Ризикують сказати те, що зазвичай замовчується, і в такий спосіб наблизитися до правди. От як, наприклад, книжка про стосунки української дівчинки та російського хлопчика Z-патріота (не лякайся, там немає жодного хорошого слова про росію). Ми не боїмося книжок, які можуть поділити аудиторію, викликати суперечку чи навіть скандал. Бо література, яка нікого не дратує, зазвичай нікого й не зачіпає.

Коли ми кажемо ризикувати, ми маємо на увазі чесність. Це коли автор не боїться показати себе неідеальним. Коли в книзі є сумнів, безпорадність, сарказм, слабкість. І саме тому ми назвалися "Адаптації" — бо всі ми зараз адаптуємося: до нової реальності, до втрат, до болю, до того, що життя триває навіть після трагедій.

Як зараз фінансується видавництво?

Повністю за мої особисті кошти від початку. Без грантів, без донорів, без зовнішніх інвесторів. Я свідомо не хотів будувати модель, залежну від бюрократії чи спонсорів. Це дозволяє залишатися абсолютно вільними у виборі тем, авторів і способу подачі. Зараз я вже маю одного фінансового партнера, він обіймає посаду СЕО, що наразі дуже облегшує процес і знімає з мене низку процесів. 

Майже рік тому я продав свій сценарій дочірній компанії Netflix. 43 сторінки тексту, написані за тиждень влітку 2023-го, стали тим, що згодом профінансувало відкриття видавництва. Власне, видавництво "Адаптації" обійшлося мені у вартість одного проданого сценарію. Це, мабуть, найдорожчий і найважливіший мій творчий жест — інвестувати кіно в книжки.

Перші чотири книжки — наш старт. Їхня сукупна вартість виробництва — редагування, дизайн, друк, сайт, маркетинг — дорівнює сумі, яку я, власне, отримав за сценарій для Netflix. Символічно: історія, написана для екрана, дала життя історіям, надрукованим на папері. А ні, навіть менше. З тих грошей я відклав ще на купівлю 4-5 романів закордонних авторів. 

Чому, на твою думку, важливо говорити про війну через книжки?

Тому що жоден інший формат не передає тишу. Телевізор показує крики, Telegram-канали — статистику, соцмережі — емоції, а книжка залишає простір для тиші, де можна подумати. Війна — це не тільки шум, це ще й тиша. І в тиші народжується розуміння.

Книжки — це довга форма пам'яті. Через п'ятдесят років ніхто не відкриє Telegram-канали, але відкриє книжку. І якщо ми зараз не зафіксуємо власний досвід — за нас це зроблять інші, і зроблять спотворено.

Наразі видавництво відкрито продає книжки чотирьох авторів — серед них і ти. Розкажи, як відбувається добір текстів? Автори самі звертаються до вас чи ви шукаєте їх?

Ми відкрили публічну пошту для рукописів — і вже за перші два дні після запуску отримали понад 500 заявок. Це був культурний шок: виявилося, що в Україні є сотні людей, які пишуть — сильні, чесні, талановиті. Вони просто не знали, куди з цим іти.

Ми читаємо все. Вибір не завжди про літературну досконалість — іноді про відчуття, що цей текст мусить існувати. 

Тут ми зіштовхнулися з великою проблемою: ми не встигаємо не лише читати, а й відповідати людям. 

Мій принцип: ніяких синопсисів, я їх ненавиджу. Не розумію видавництва, які вимагають в авторів впихнути свою оповідь у дві сторінки. Логлайн, анотація — так. Але синопсис? У житті не читав жодного, який би мені сподобався. І я не лише про літературу. Тому дуже складно подужати весь той об'єм заявок. Читаємо самі, наймаємо рідерів і все одно не бачимо тому кінця і краю. 

Паралельно ми самі шукаємо авторів — через спільноти, соцмережі, рекомендації. Але я принципово не хочу "зіркового" добору. Принаймні сьогодні. Ми шукаємо не імена, а історії.

Про що твоя книжка?

Моя книжка називається "Маленький диктатор". Це сатира на Путіна — і ширше, на все російське суспільство, яке зручно влаштувалося під чоботом власного "царя" і згодом допомогло йому почати війну.

Я не вірю у казку про "невинний народ". У моєму розумінні — відповідальність за війну лежить не лише на одному психопаті з Кремля, а на всіх, хто йому аплодував, мовчав або вірив у "велич імперії". Безумовно, їхній цар — хворий на голову ідіот, але ж народ такий самий. І саме про це книжка.

"Маленький диктатор" — це не політична памфлетна література, а художня алегорія, написана в стилі чорної сатири. Там багато гротеску, гіперболи, абсурду — але все це насправді не так далеко від реальності.

Книжка показує, як звичайна людина, захоплена власними фобіями й страхами, поступово стає монстром, і як суспільство, з міркувань зручності, це приймає. Це історія не лише про одного диктатора, а про цілу націю, яка вирішила не думати.

Які книжки, на твою думку, ми ще не написали, але мусимо написати?

Поки війна триває, ми мусимо продовжувати писати про неї — але не лише для себе, а й для світу. Бо поки Україна воює, світ має розуміти: чому і з ким ми воюємо.

Нам потрібні книжки, які пояснюють контекст — не в термінах політики, а в термінах людяності. Книжки, що показують, який вигляд має буденність під обстрілами, як звучить дитинство у сховищі, як живе країна, яка не має права на паузу.

Я хочу, щоб українські тексти читали в Берліні, Нью-Йорку, Токіо й Дубліні — не як репортажі з війни, а як літературу, що має моральний нерв. Бо якщо ми самі не розкажемо світові, що з нами відбувається, це зробить хтось інший — і зробить неправильно.

Тому головне завдання української літератури сьогодні — свідчити, поки димиться земля. І робити це так, щоб це неможливо було забути.

Якими, на твою думку, будуть наступні кілька років для книжкової галузі? Через інфляцію, дефіцит паперу та загрозу обстрілів друкарень книжковий ринок загалом здорожчав. Які наразі є проблеми у видавничій сфері?

Проблем багато, але всі вони зводяться до однієї — виживання в умовах постійної нестабільності. Друк дорожчає, папір стрибає в ціні, логістика ускладнена, а читач стає вимогливішим і водночас біднішим. Це непроста комбінація.

Та все одно я дивлюся оптимістично. Бо зараз формується нове покоління читача — дорослого, усвідомленого, який хоче не втечі від реальності, а її розуміння.

Так, ми переживаємо кризу, але це — природна фільтрація. На ринку залишаться ті видавництва, які мислять стратегічно: не просто "надрукувати книжку", а створити подію навколо неї. Книжки тепер мають конкурувати не між собою, а з TikTok і YouTube. І це цікавий виклик.

Ти більше любиш читати паперові книжки чи електронні? Чи плануєш згодом продавати електронні версії книжок?

Я люблю папір — фізичну присутність книжки, запах друку, навіть її вагу. Це як мати фізичний доказ того, що думка стала матерією.

Але я не романтизую це до фанатизму. Світ рухається у бік діджиталізації, і ми це розуміємо. Тому плануємо запустити електронні версії, але вже після того, як книжки проживуть своє життя на полицях.

Електронна книжка — це не компроміс, а ще один спосіб дістатися до людини. Я хочу, щоб наші тексти були доступні тим, хто в окопі, хто за кордоном, хто читає в телефоні між тривогами. Головне — не формат, а сенс, який доходить до людини.

Яка стратегія "Адаптацій" на найближчі роки?

Ми будуємо не просто видавництво, а культурну лабораторію.

У найближчі роки хочемо розширити присутність у медійному полі: переклади українських авторів англійською, участь у фестивалях, документальні проєкти на основі книжок.

Плануємо створити серію текстів, що документують війну через особисті історії, а не офіційну риторику.

Наша стратегія — зберігати незалежність. Не орієнтуватися на гранти, не залежати від моди, а вибудовувати власну лінію. Українська культура сьогодні має шанс народитися наново — без копіювання, без "європейських лекал". І ми хочемо бути частиною цього нового народження.

Чи траплялися у тебе фейли чи проблеми під час запуску? 

Найбільшим факапом було те, що якраз ми плануємо виходити на міжнародний ринок і запитали про авторські права на романи лауреатів престижних світових премій. Одна наша менеджерка — молода дівчина, яка лише починає свій шлях в індустрії — почала домовлятися із Самантою Гарві щодо роману "Орбіта", в якому присутні росіяни і які там виступають за мир у всьому світі тощо. 

Вона з декількома іншими працівниками видавництва трохи недооцінила гейт української книжкової спільноти щодо цього роману, і ми мало не придбали права на його видання. Але інформація оперативно просочилася серед книжкових блогерів і нас жорстко почали кенселити. 

З одної сторони нас кенселили за те, чого ми навіть не зробили, а з іншої — врятували від того, щоб ми таки цього не зробили. Тож це така собі наука на майбутнє — ретельніше обирати, що саме ти хочеш видавати. Але водночас на нас в майбутньому чекає один проєкт, який тригерне чимало людей, але там вже я особисто буду стояти й захищати його, бо та історія повинна бути розказаною якраз на папері.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter