Іван Бліндар: "Задля ролі Кузьми я схуд на 14 кг"
Актор Іван Бліндар. Фото: Василь Демків
Актор Івано-Франківського театру ім. Івана Франка Іван Бліндар (31) в кіно знімається не вперше, але зараз увага глядачів і критиків прикута до нього через довгоочікувану стрічку за повістю Кузьми Скрябіна "Я, Побєда і Берлін", де Іван зіграв, власне, Кузьму. "ТиКиїв" зустрівся з актором, щоби поговорити про цю роботу, театр, а також про особисте...
Ну що, Іване, відчуваєш перші промені слави?
Так, є таке легке відчуття: люди впізнають, фотографуються, передають слова вдячності, діляться враженнями, спогадами про Кузьму...
Як це: бачити всюди своє фото? Є відчуття: "Чувак, ти досягнув"?
Ну, це ж не прийшло ні з того ні з сього. Я до цього готувався, і це вже не перша моя робота в кіно. Хоча, звісно, така гучна — перша.
Ти про це в дитинстві мріяв?
Наскільки я пам'ятаю — так, мріяв бути актором. Завжди було цікаве це ремесло.
Але ж перша професія в тебе технічна?
Після 9 класу я пішов у технічне училище — не заради професії, просто щоб не йти у 10-11 класи. А училище — це все ж таки інші викладачі, інші предмети, стипендія, врешті-решт. Вчився на регулювальника радіоапаратури, електромонтера станційного устаткування й телефонного зв'язку.
І як, щось вмієш відтоді?
Ну… Можу підпаяти плати, з електронікою дружу.
Двері в мистецтво
Як же ти дістався акторства?
В училищі у нас був театральний гурток, я паралельно його відвідував, і щойно закінчив другий курс, забрав документи й пішов вступати туди, куди хотів — до факультету театральної справи Прикарпатського національного університету ім. Стефаника. Потрапив до дуже крутого викладача, очільника Інституту мистецтва Анатолія Васильовича Грицана, який відчинив мені двері до цього прекрасного світу кіно й театру, подарував мені професію, бо я заскочив до останнього вагону. Одна з фраз, яку Анатолій Васильович казав нам: "Не знаю, які з вас будуть актори чи режисери, але моя місія — навчити вас бути людьми".
Пам'ятаєш свій перший вихід на професійну сцену?
Звісно! Це було у виставі нашого театру "Ніч перед Різдвом", де ми з одногрупником грали вертепників. Це була, напевно, найстрашніша мить мого життя! (Сміється.) Хвилювання було настільки сильним, що я не знав, як його вгамувати. Але потроху, потроху до цього звикаєш, і стає легше.
А коли ти вперше побачив себе на екрані?
Моя перша робота в кіно сталася в короткометражці Аркадія Непиталюка "Кров'янка", куди я потрапив завдяки Аллі Самойленко — одній із найкращих кастинг-директорок України — вона зателефонувала й запропонувала пройти кастинг. Я вперше був у кіно і вчився на ходу. А Аркадій під час знімання сказав: "Ну, Іване, добре, що ти починаєш в мене, я дуже легкий на початок. Зніматимешся багато!"
Звісно, коли дивишся на себе на екрані, це дуже змішані відчуття. Моментами думаєш: "Прикольно!", а моментами: "Ой, блін, тут я щось не те зробив, поміняти б…" Але це не театр — тут вже не поміняєш.
Стати Кузьмою
Поговорімо про те, як ти "став Кузьмою"…
Спочатку мені зателефонувала знову ж таки Алла Самойленко й повідомила, що зніматимуть таку стрічку, і я, як фанат Кузьми, дуже з того тішився. Але минуло багато часу, нічого не відбувалося… Коли процес запустили, мені було вже більше років, ніж персонажу, — бо йому в книжці років 19-20, і я вже не дуже підходив. Але я записав проби. Не пройшов, відібрали іншого. Але з ним у результаті щось не вийшло за домовленостями, і знов повернулися до мене. Я знов поїхав до Києва, знов повернувся, потім іще раз поїхав на проби… Я так довго їздив туди-сюди, що врешті подумав: "Ай, все! Буде, як буде!" А потім зателефонувала Алла: "Вітаю, тебе затвердили!" І з того часу я ствердився в думці, що випадковості не випадкові — твоє буде з тобою.
А чому ти переймався, що не схожий на Кузьму? Майже всі глядачі зійшлися на думці, що на екрані ти дуже схожий!
Для мене ж важливо було не те, чи схожий я буду візуально, мені важливо було передати сенс, бо кожен із нас завжди пам'ятатиме енергетику, доброту, теплоту Кузьми. А зовнішньо я реально не так вже схожий, і мене бентежило, що глядач сприйме "за сорочкою": "Ай, не схожий, не дивитимусь!" Але ж Кузьма був один такий, і я не претендую на ідеальне відтворення чи документальну історію — це ж не байопік.
Як ти готувався до цієї ролі?
У режисерки Ольги Ряшиної не було для мене завдання зробити Кузьму один в один: мовляв, якщо хочеш, можеш додати якихось деталей. В Ольги була повна довіра до мене. Я передивлявся інтерв'ю Кузьми: у нас і так психофізика дуже схожа, і в енергетиці ми чимось подібні. Я на додаток намагався трохи прибрати Бліндара, але додати якісь повороти плеча, розвороти, якісь мізансценові речі, жестикуляцію, знімав з інтерв'ю елементи міміки, усмішку або сміх. Усмішка в Кузьми була гірка, вона запам'ятовувалася.
А ще ти їздив до Новояворівська та навіть молився на могилі Кузьми…
Так, я поїхав туди, де Кузьма зростав, творив, просто подихати тим самим повітрям. А на могилу обов'язково мав заїхати: помолитися, вшанувати пам'ять. Це якісь сакральні речі.
Актори завжди бояться стати "акторами однієї ролі", але ця роль настільки яскрава…
Тут я завдячую своєму викладачеві Анатолію Васильовичу Грицану, який дав мені професію театрального актора. Я задоволений своєю роботою в театрі, де не обділений ролями різних жанрів: від комедій типу "В джазі тільки дівчата" до ролі Юди у виставі "На полі крові" за Лесею Українкою. Тому навіть якщо в кіно не складеться, в мене завжди є мій люблячий глядач у театрі.
У житті, як на екрані
У ролі Барбари знімалася твоя дівчина Марія Стопник, також акторка Івано-Франківського театру. Це ти її привів до фільму?
Насправді Марію затвердили у цю стрічку раніше, а я вскочив в останній потяг. І так склалося, що ми з нею зустрічалися вже давно: познайомилися на Одеському кінофестивалі…
Як це ви там познайомилися, якщо працюєте в одному театрі?
Марія працює в нашому театрі тільки з вересня, а я вже 13 років. Вона родом із Тернополя, навчалася й працювала в Києві, а після вторгнення завершила навчання на акторському факультеті (перша спеціальність в неї режисура) вже в Литві. І коли повернулася, прийшла до нашого театру, і з серпня у нас працює.
А під час знімання ми бачились не надто часто: в нас не так багато спільних сцен.
Знімання ж відбувалося під час ковіду…
Це ускладнювало все! Ми постійно поза кадром були в масках, постійно робили ПЛР-тести, аби, не дай Боже, хто захворів, це б зупинило процес. Ну і в кінці жовтня ми мали їхати до Берліна на 7 днів, але нас не пустили, і берлінську частину ми знімали аж майже за рік, в кінці липня 2021 року. Причому замість семи днів — лише три.
До того ж нашу знімальну групу зменшили до 6-7 осіб замість 30-60 на виїзді — це було просто на межі фолу. Плюс ще "Побєду" не дозволили провезти, тому багато сцен ми зняли у Львові. Деякі — в Києві, деякі в переїздах. Наприклад, сцени в Томаса зняті у внутрішньому дворику ратуші Львова. Смішно було: ми знімали у вихідні, а в понеділок люди пішли на роботу, побачили турецькі прапори і не зрозуміли: "Що за турецька революція?" (Сміється.)
"Побєда" в житті була така сама роздовбана, як на екрані?
Ну так, бувало, ламалася. Але коли треба було, вона працювала, наче якісь вищі сили допомагали. Вмикалася камера — вона їхала. А потім ламалася, щось відпадало. Але тоді не до сміху було, час підганяв, ми постійно по лезу ходили.
Як ти собі в ролі Кузьми?
Я щось дуже хвилювався перед прем'єрою. У мене ще й були проблеми з панічними атаками, тому я попросив продюсерів, щоб мені переслали фільм раніше, і я подивився його спершу вдома. Якби подивився його вперше в повній залі з глядачами, було б дуже важко впоратись із хвилюванням, тримати обличчя. Коли подивився… Двояке було відчуття. Кіно класне, смачне, пригодницьке, я робив, що міг після підготовчого процесу в місяць і тиждень. Вважаю, на такі ролі треба затверджувати хоча б за пів року, бо це ж історична постать: треба підготуватися, вжитися. А в мене банально не стало часу передивитися всі інтерв'ю Кузьми, додивлявся їх вже під час знімання. Тому вже є, як є. А далі не мені судити.
Найперспективніший і найсексуальніший
Ти якось потрапив до рейтингу найсексуальніших акторів України...
(Сміється.) Це заслуга покійного Олега Вергеліса, театрального критика, журналіста і прекрасної людини. Він створив рейтинги найсексуальніших і найперспективніших, аби популяризувати українських акторів: переймався, що в нас багато класних артистів, яких ніхто не знає.
І от я якось прокидаюся, мені кидають повідомлення про цей рейтинг, я: "Що? Чого це так?" Для мене це крінжово звучало. (Сміється.) Але це спрацювало! Мені раптом стали телефонувати кастинг-директори продакшенів, з якими я раніше не працював. Я потім питав: "А де ви мене знайшли? До Алли Самойленко зверталися?" — "Ні, ми почали гуглити, а тут рейтинг…"
Я подумав: "Друже Олеже, дякую тобі за такий хід конем!" (Сміється.) Ну, красунчик!
А що в тебе з прихильницями? Є завзяті?
У нашого театру є цілий фан-клуб "Театральні волоцюги": люди ходять на всі наші вистави, ведуть сторінки в соцмережах, знімають відео, проводять екскурсії в нас у театрі, роблять зустрічі з нами. Та й в мене є прихильники. У Львові студенти театральних вишів часто прибігають на зустрічі цілими групами, і це дуже приємно.
Ти із захопленням розповідаєш про свій театр. А були думки переїхати до Києва?
Та була перспектива, і я уже навіть намилився — не дуже хотів, але треба було. І в березні 2022-го мав переїжджати, але сталося повномасштабне і все розставило на свої місця. Я зрозумів, що Київ — не моє місто. Він дуже класний, дуже прикольний, в мене там багато друзів, але, напевно, жити там я б не зміг. Не зарікаюся, можливо, в майбутньому переїзд станеться, але не зараз. Я просто відчуваю, що моє місце зараз у Франківську, і якщо є можливість їздити, чому б ні? В Києві я просто відчуваю, як втрачаю енергію, а Франківськ для мене — місто-душа.
Жити на повну
Так, а коли весілля? Якщо ви з Марією вже кілька років разом?
(Сміється.) Ви — наче мої родичі. Теж весь час питають, а я весь час кажу: "В понеділок". Бо в нас старші люди кажуть: "В музикантів і курвій в понеділок вихідний". (Сміється.) Я не знаю, насправді як Бог дасть, бо зараз час непевний. Звісно, в планах все є, просто, напевно, не прийшов час, коли це потрібно зробити, немає потреби в цьому. Є що є, і чекаємо нагоди. А там побачимо.
Бачила, що до ролі в "Ромео і Джульєтті" ти готувався в боксерській залі. Що то було?
Це актор Юрій Вихованець, кум мій, запропонував замість бою Ромео, Тібальда і Меркуціо на шпагах боксерський поєдинок у клітках. І ми утрьох пішли до чемпіона України з тхеквондо Юрія Рудя — тренувалися, вивчали прийоми, билися. Правда недовго, але впорались.
Загалом спорту є місце у твоєму житті?
Є. Стараюся тримати себе в тонусі. Був активний період, коли я займався з тренеркою, бо для знімання в "Я, Побєда і Берлін" мав різко схуднути. В результаті скинув майже 14 кг!
Але після вторгнення спорт у мене просів, і зараз я відчуваю наслідки того: втратив нормальний сон, це потягнуло проблеми з серцево-судинною системою, і руховий апарат не дуже нормально працює. Але зараз відновлюватиму спорт, все прийде до норми.
Тобі 31 рік, самий розквіт для чоловіка. Ти задоволений зараз життям, кар'єрою?
Війна, як би страшно це не звучало, дала нам усім подорослішати. Я теж розставив пріоритети по-іншому. І зараз дуже задоволений своїм життям! Якщо раніше шукав якихось причин для невдоволення, і те було не так, і се, то зараз я більше ніж задоволений всім тим, що в мене є. Я живий — і слава Богу, я дякую Богу за те, що можу дихати одним повітрям із такими людьми, як наші воїни, Герої й Героїні ЗСУ. Нещодавно поїхав на схід, познайомився з деякими Героями — ну просто в голові не вкладаються їхні подвиги! Бачив перед собою живих "Капітана Америку" чи "Залізну людину". Тішуся, що маю можливість чимось допомогти.
Тому з впевненістю можу сказати, що задоволений своїм життям зараз і намагаюся прожити кожну хвилину на повну. Бо багато кого вже з нами немає, і я тепер маю жити за себе і за них. Я маю жити, бо вони заплатили за це!
