Кастинг-директорка Алла Самойленко — про відкриття нових зірок, кастинг до фільму "Ти — космос" і суржик у кіно
Алла Самойленко на 79-му Венеційському кінофестивалі. Фото: Getty Images
Перед тим як ти побачиш актора на екрані, він має пройти кастинг. Підбирає акторський склад майбутнього фільму чи серіалу кастинг-директор, і одним з найкращих і найвідоміших спеціалістів у цій справі в Україні є Алла Самойленко. Вона, зокрема, збирала акторські склади для фільмів "Довбуш", "Ти — космос", "Я, "Побєда" і Берлін", "Люксембург, Люксембург", "Мої думки тихі", "Медовий місяць", "Ти мене любиш?", "Сторожова застава" і ще багатьох-багатьох фільмів.
У розмові з "ТиКиїв" Алла розкрила секрети своєї професії, розказала про те, як стають кастинг-директорами та про проблеми сучасного українського кіно.
Пані Алло, розкажіть: як стають кастинг-директорами? Наче в нас такого не навчають?
Та й у світі не навчають — є тільки одна інституція десь у Луїзіані, де є піврічний курс кастинг-директора. Але по суті кастинг-директор — це професія, яка передається з рук в руки, коли ти переймаєш досвід і систему цінностей, побудовану на взаємодії з людьми.
Бо завжди є особистий фактор: мистецький і загальний світогляд, приязнь або неприязнь, здатність або нездатність працювати з кимось — і невдачі в нашій роботі бувають обумовлені саме цим.
У мене наставника не було — я починала підбирати акторів у 2002-2003 роках, коли ще була жива інституція помрежів. І застала декількох дуже відомих колег — наприклад, Надію Лагутенко, помрежа на кіностудії ім. О. Довженка. Декілька телефонів я в неї взяла — тоді акторські бази збиралися вручну, і фотографії актори довго приносили фізичні, а проби робилися тільки наживо.
Були актори, які згадували радянські традиції й частенько дорікали, що за проби не платять — а в СРСР, мовляв, платили.
Частенько зустрічалися очікування акторів, що роботи в театрі достатньо, щоб отримати запрошення у кіно — мовляв, їх і там побачать, тому нічого більше робити не треба. Проте режисери й кастери у театри здебільшого не ходять.
Утім, більшість приносили фотографії, на звороті яких від руки була написана вся необхідна інформація. У мене досі десь зберігаються теки з даними акторів.
Ви ж за фахом кінознавиця, навіть знімалися в кіно. А потім раптом стали кастинг-директоркою. Як це сталося?
Я працювала в модельному бізнесі, в комітеті конкурсу "Міс Україна", потім — скаутом у модельному агентстві.
Згодом через ухвалення самостійних рішень мене звільнили, десь тиждень я була без роботи, і тоді зустріла в підземному переході режисера Олеся Саніна. Сказала, що залишилась без роботи, і він взяв мене за руку і привів в організацію, яка якраз отримала держфінансування на цикл короткометражок "Любов це…". Там я стала помічницею режисерів із підбору акторів і почала активно збирати дані про наших артистів. Я їх трохи знала, бо в модельному агентстві ми підбирали акторів для рекламних роликів. Невдовзі після того я потрапила в компанію Pronto Films, де пропрацювала з 2004-го аж до 2022-го. А десь з 2014-го на фрілансі стала брати в роботу стрічки інших продакшенів.
Тобто професія мене вибрала, і для мене це щасливий випадок, бо тут застосовані всі мої таланти. Це професія, безумовно, творча. Якщо до неї так ставитися, то ніби "хлябі небесні відкриваються".
Рука Бога
Ви рахували, скільки вже проєктів у вашому доробку?
Вже припинила. Як рахувати, коли ти, наприклад, порадив когось кудись, і його взяли? Або є стрічка, від якої я зрештою відмовилась на фінальному етапі, бо мене не влаштовував результат — через те, що я працювала не сама.
Тобто склад акторів має подобатись не лише режисеру, а й вам?
Я завжди працюю для режисера, він має бути повністю задоволений. Якщо він не задоволений, я продовжую пошук.
Бувають складні процеси підбору акторів. Один із таких був на фільмі Тоні Ноябрьової "Ти мене любиш?". У нас були дуже специфічні, тривалі кастинги, але в підсумку мені особисто дуже сподобався результат. Ми вийшли на нього не так, як я звикла, але це Тоніне відчуття кастингу, її спосіб пізнання акторів.
Вона якось по-своєму вибудовує взаємодію з акторами, і це дає такі результати, як, наприклад, блискуча акторська робота Каріни Хімчук.
Каріну ви ж ще на "Королі репу" привели — вона розповідала, що ви їй написали у Facebook. Тобто просто побачили якусь дівчину у соцмережі та написали їй?
Я постійно моніторю соцмережі й вишукую там акторів. Можу знайти когось у телешоу — так я побачила Антона Вельбоя і привела його в "Королі репу", коли всіх акторів режисер відхилив.
З Каріною було так само: я гортала стрічку, побачила її й думаю: "Хм, така цікава дівчина, таке цікаве обличчя, вона так цікаво рухається, танцює…" І запросила її на кастинг до короткометражного фільму. Каріну тоді не затвердили, але я в процесі проб побачила все, що мені було треба — в мене свої методи визначення того, чи має людина потенціал для роботи в кадрі.
В кіно своя специфіка, і хороших акторів виділяє своєрідна виразність. У Каріни вона є. До того ж завдяки спортивному інтернату, їй притаманна ще й велика працелюбність.
Ви ж фактично дали людині путівку в майбутнє. Відчуваєте себе вершителем доль?
Ні-ні. Моє відчуття має іншу природу. Я розумію, що я хороший медіатор, провідник. І часто відчуваю себе рукою Бога, але не надягаю на себе корону. Просто отримую задоволення від того, як у мене складаються акторські ансамблі, від того, що з перших своїх короткометражних фільмів відчуваю, на який акторський типаж буде попит.
І я дуже зацікавлена в тому, щоб на екрані з'являлися нові обличчя, бо історія із запрошенням однієї-двох сотень акторів на всі фільми мене — насамперед як глядачку, а потім вже кінознавицю, спеціалістку з підбору акторів — не влаштовує. Талановитих людей, які можуть розвиватися в акторстві, дуже багато. Так склалося, що я навчилася їх знаходити й роблю це постійно. Приходжу до керівників курсів у театральних вишах і кажу: "Покажіть мені ваших дітей". Приходжу до керівників театрів і прошу, щоб мені дозволили подивитися їхніх акторів. Є ж унікальні театри, як-от Івано-Франківський.
У вас із ним склалися особливі стосунки, зважаючи на те, скільки акторів цього театру ви залучили й до "Довбуш", і до "Я, "Побєда" і Берлин"…
Я з 2012 року в дуже добрих стосунках із головним режисером Івано-Франківського драмтеатру Ростиславом Держипільським. Він не лише охоче дозволяє своїм акторам зніматися, але ще й часом підлаштовує обставини так, щоб вони це змогли — усвідомлює важливість для них цієї роботи. І в нього хороше око — чудові його курси в університеті на театральному факультеті: і перший, з якого вийшли Роман Луцький і Надя Левченко, і всі наступні.
Думаю, куди б я не приїхала, актори прийдуть на проби. І це теж неймовірно тішить, бо ще пам'ятаю ситуацію, коли людей на кастинги приходило мало: вони не вірили, що можна робити кар'єру, живучи в Сумах або Миколаєві. А зараз багато акторів перебувають у власних містах і водночас знімаються у Києві.
Щодо ситуації, коли з фільму до фільму переходять одні й ті самі актори — чому вона існує? Це режисери кажуть: "Мені тут потрібні Баклан, Жданов, Ніна Набока, Цимбалюк"?
Так. І, на жаль, у тих, хто це робить, немає відчуття того, що вони перегодовують глядача одними й тими самими обличчями — наприклад, Ніною Набокою, яку я ніжно люблю і доклалася до того, щоб вона стала тим, ким є сьогодні.
У чому проблема? По-перше, в хибному уявленні про "медійність" наших акторів і про те, що люди хочуть "їсти" тільки те, що вже бачили.
Хоча це не так. Доказ тому — фільм "10 блогерят", де використаний вже просто комбікорм для всіх груп аудиторій — там і Тарас Цимбалюк, і Оля Сумська, і Джозефіна Джексон — але люди на нього не пішли.
Водночас є, наприклад, "Я, "Побєда" і Берлін", в якому не було жодної відомої людини — але тема й музика зрозумілі великій аудиторії — і фільм зібрав касу.
По-друге, формуванню цього пулу впізнаваних облич значною мірою сприяло серіальне виробництво. Люди, які зараз знімають кіно, вийшли переважно з нього, а там існувала принесена з росії думка, що одні й ті самі медійні обличчя — це нормально. Але в рашці багато каналів, і в кожного є своє "обличчя". А в нас каналів небагато, не така велика аудиторія.
Ще один фактор — низька кваліфікація режисерів: більшість із них просто неспроможні працювати з акторами. А навіть якщо вони це вміють, у них немає на це часу. Тобто наш виробничий процес не спрямований на відкриття акторських талантів.
А ще в нас процвітає один вкрай деструктивний інститут: кастинг-директори, які водночас є й агентами акторів.
І ніхто не зацікавлений шукати когось іншого, коли треба працевлаштувати своїх. І між кастинг-директорами, вони ж агенти, існує ця тема: "Ти візьми моїх, а я візьму твоїх".
В нас щороку з різних вишів випускається приблизно 1000 людей з акторськими дипломами. І як цим людям працевлаштовуватися? Я із жахом спостерігаю, як вони розчиняються — бо за них ніхто не бореться, їх ніхто не шукає. У нас немає професійних кастингових платформ, де людина може розмістити свої матеріали й бути видимою. А іноземні, попри свою універсальність і зручність, чомусь не використовуються для внутрішнього ринку, хоч це і можливо.
Тому візьмімо на всі ролі Тараса Цимбалюка, Дар'ю Петрожицьку, Ірину Кудашову… Ніна Набокова хай грає всіх жіночок свого типажу, а Віктор Жданов — патріархів усіх родів в усіх серіалах.
Знайти Андрюху
Ви згадали "Я, "Побєда" і Берлін", де працювали кастинг-директоркою. Тобто це саме ви відкрили для нас Івана Бліндара…
Іван вперше з'явився ще в короткометражці Аркадія Непиталюка "Кров'янка", після в нього було ще кілька невеличких епізодів. А "Я, "Побєда" і Берлін" дуже довго йшла до екрана: спочатку там мав бути один режисер, потім він змінився.
Я одразу знала, що Іван — це наш Кузьма. Але Оля Ряшина, що зрештою стала режисеркою стрічки, не бачила Івана в цій ролі: вона з ним була знайома раніше і чомусь мала щодо нього упередження.
Я була змушена шукати іншого актора. Пошуки були тривалі, був оголошений публічний кастинг. І хлопець, якого ми вибрали, візуально був просто неймовірно подібний до Кузьми! Він був його фанатом, співав весь його репертуар і, ймовірніше, гарно впорався б з цією роллю. Але вперся: сказав, що не буде цілуватися в кадрі. Ще й вимагав, щоб разом із ним знімалася його дружина. На цьому ми й розійшлися, і Кузьмою став Іван.
Ви були кастинг-директоркою і на кінохіті цього року "Ти — космос". Павло Остріков нам казав, що поки ви не долучилися до кастинг-процесу, він ніяк не міг знайти Андрюху…
Володя Кравчук — дійсно відкриття сезону, відкриття для всіх. Я не знаю, як довго актора на роль Андрюхи шукали до мене. Мені поставили завдання знайти актора, який витримає фізичне навантаження і зможе поєднати драматичне з комедійним.
Ми тоді передивилися масу артистів, зокрема з інших міст. І хоча Павло каже, що побачив усіх акторів країни, це не так: є ще багато акторів, проте без жодного досвіду перебування в кадрі. Якісь претенденти в нас були, але не було вау-ефекту. А з такими режисерами, як Павло, вау-ефект просто необхідний.
Володимира Кравчука я попросила записати пробу від відчаю. Хоча це один з моїх принципів роботи: спробувати подивитися на акторське виконання парадоксально. І коли ти дієш не за принципом "цей актор грав це, візьмімо його знову на таку ж роль", можна робити цікаві відкриття.
Володимира Кравчука я не знала як актора. Читала про якісь його вистави, але навіть їх не бачила — просто здогадалася, що він може бути нашим героєм завдяки своєму комедійному началу. Виявилося, що Павло і Володя тісно товаришують. Однак те, що Володя може зіграти роль Андрія Мельника в "Ти — космос", просто не спадало йому на думку. Зрештою, виходить, я допомогла двом друзям зрозуміти, що вони мають працювати в цій картині.
На "Ти — космос" я взагалі довго і вперто шукала всі складники кастингу.
Найтяжче шукалися голоси. Голос робота Максима, якого, зрештою, блискуче втілив Леонід Попадько. І голоси, які не знадобилися, й акторок, які теж не знадобилися — бо я шукала Катрін із французькою мовою в момент, коли режисер і продюсери, змінивши концепцію, вже вирішили, що гратиме Даша Плахтій.
Суржик — не хвороба
Коли з початком війни всі наші актори перейшли на українську, виникла проблема з акторською вимовою: багато по кому було чутно, що людина в житті спілкувалася російською…
Ця проблема залишається досі. І таких явищ багато: наприклад, сценаристи, які часто пишуть сценарії російською і перекладають їх через Google Translate. У них немає редакторів, і їхні діалоги часто кальковані з російської. А за контрактом часто актори не мають права змінювати жодного слова в сценарії.
Актори, наприклад, з Івано-Франківська відстоюють право на зміну діалогів. А люди, які виросли в російськомовному середовищі, можуть не відчувати, що щось не так — і таких значна кількість.
У тих, хто молодший за 25 років, відчуття мови вже, здається, є. А от актори 40+ здебільшого будуть ставити неправильні наголоси, робити неправильні закінчення слів.
Ще одна велика проблема — ставлення до мовного різноманіття. Ми на вулиці чуємо суржик, діалектизми, вживання вставних слів, які пом'якшують нашу повсякденну вимову — наприклад, таке характерне київське "да". Але за це все в нас заведено шпетити: не дай Боже вивести це на екран!
Як було з "Ти — космос": хтось кричав, що це геніальне кіно, а хтось вважав, що це меншовартісне зображення українця як малороса, що говорить суржиком.
Вже після початку повномасштабного вторгнення я знайшла чудове відео Остапа Українця про суржик, де науковою мовою пояснюється: іноді те, що ми вважаємо російськими словами або суржикізмами, — слова питомо українські, характерні для певних діалектів.
Я перебуваю в публічній опозиції до викладачів сценмови, які насаджують акторам як єдину можливу вичищену, вихолощену сценмову із затвердженими шиплячими приголосними, з якими ми в кіно страшенно боремося — бо це неприродне звучання. Для акторів важливо опанувати академічну сценмову. Але так само важливо навчитися максимальної кількості живих варіацій мови, щоб екранні діалоги "ожили".
Я завжди акторам на всіх майстер-класах кажу: "Не вбивайте в собі суржик. Бережіть його". Бо якось поїхала в Полтаву писати кастинг для "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча і стикнулася з тим, що людина каже: "Я — суржикомовний". Кажу: "Ну, скажіть щось суржиком" — і людина раптом не може. Бо їй стільки разів казали, що суржиком говорити непристойно, що в обставинах кастингу вона не може його відтворити.
Ви казали, що для "Люксембург, Люксембург" шукали спеціальний суржик у Харкові й Полтаві. А чому? Здавалося б, написати текст суржиком — і хай актор каже його в кадрі?
Ні-ні, є ж багато нюансів вимови. Мій досвід показує, що, якщо людина не володіє суржиком, навчити її неможливо — там пів слова вилазять не такі, там закінчення не таке, там наголос не такий — картина розвалюється.
Зараз в Європі, збираючи міжнародні касти, апріорі погоджуються з тим, що люди можуть звучати різною англійською. В них концепція різноманіття. Але вони дуже ретельно над цим працюють: актори шліфують володіння, наприклад, західноамериканським чи східноамериканським діалектом. У Великій Британії кожне місто має свою особливу вимову. І актори все це досліджують, вивчають, записують ці навички собі в анкету.
Треба постійно пояснювати людям, що суржик — це не "хвороба української мови" — це одна з форм її існування. І як один із художніх засобів у кіно має право на екранну присутність, слугуючи характеризацією персонажа. Так само як діалекти й діалектизми, які роблять мову живою. Мова не може вічно залишатися такою, якою нам її передали Іван Франко чи Ольга Кобилянська. І навпаки — людям, які кричать про те, що мова має бути чиста, треба почитати Ольгу Кобилянську чи Олену Пчілку — дуже проясниться в голові.
Зараз все частіше наші актори знімаються за кордоном — такі кастинги теж проходять через вас?
Та ні. Є багато шляхів. З початком повномасштабного вторгнення ніби впала невидима стіна, що стримувала можливості для творчих людей. Ставлення до нас змінилося, цікавість з'явилася. Акторів для міжнародних проєктів шукають кастери і з інших країн, і з України. Артисти, які потрапляють на знімання за кордон, дуже швидко орієнтуються — там ринок добре організований під потреби акторів.
Так, він складний, дуже конкурентний, більш ієрархізований. В Україні стрибнути з нікому не відомого студента чи актора регіонального театру на головну роль у хорошій продукції дуже легко. За кордоном це складно — особливо на таких розвинених ринках, як британський або американський. Там акторська кар'єра вимагає великого терпіння і готовності часом працювати барменом, прибиральником чи кур'єром.
У нас набагато простіше. І я за те, щоб таких можливостей було більше.
