Катерина Кухар: "Я планую повернення на сцену"

Фото: пресслужба Катерини Кухар

З початком повномасштабного вторгнення прима-балерина Національної опери України й суддя шоу "Танці з зірками" Катерина Кухар трошки зникла з публічного поля. Відомо, що якийсь час Кухар гастролювала за кордоном, проте останнім часом зосередилася на керуванні Київським державним  хореографічним коледжем ім. Тетяни Таякіної.

Ми зустрілися з балериною, щоб з'ясувати, чим вона живе сьогодні та чи планує повертатися на сцену.

Катю, раді були новорічної ночі знову побачити вас у журі "Танців з зірками". Розкажіть: де ви зараз, що сьогодні з вашою кар'єрою?

Дякую, я теж була рада поверненню шоу "Танці з зірками" — тим паче, що місія його була благодійна.

Моє життя, як і в багатьох українців, кардинально змінилося з початком повномасштабної війни. Але танець і мистецтво залишаються моєю опорою. Моя кар'єра сьогодні — не лише сцена, а й місія: бути голосом українського мистецтва у світі.

Нещодавно з учнями та студентами хореографічного коледжу, яким нині керую, я повернулася з Берліна, з міжнародного конкурсу TANZOLYMP. Ми з командою привезли перше місце, три других та три третіх. Наші діти танцювали на одній сцені з балетною примою Лучією Лакара. У журі були прима-балерина Монакського театру, прима-балерина з паризької Гранд-Опери, директор Національної берлінської школи, директор королівської школи Швеції…

І я рада, що людям, які впливають на світове мистецтво, ми представили хореографію з балету "Лісова пісня" у виконанні Ольги Гріцишиної та Валерія Хованова — вони привезли в Україну "срібло". 

Це для мене важливий знак: українська балетна школа сьогодні — рівний партнер із найсильнішими балетними інституціями світу. Я також була в складі журі цього конкурсу. Давно не бачилась із добрими знайомими, з якими раніше танцювала на міжнародних Гала, тож була щаслива всіх обійняти знову — вже в кріслах суддів.

Сьогодні я дедалі більше виконую адміністративну роботу, керуючи хореографічним коледжем. Для мене це — не про посаду, а про реальний вплив на процеси, постійну роботу з людьми, вибір стратегій розвитку коледжу, в якому народжуються майбутні артисти. Я проводжу майстер-класи, утеплюю стіни гуртожитку, беру участь у міжнародних проєктах, працюю зі студентами перед відповідальними прем'єрами. Це інша ніша — відповідальніша, але не менш творча, хоча й більше за лаштунками.

Чи можна сказати, що ваша кар'єра як балерини завершена, чи ми ще побачимо вас на сцені?

Кар'єра балетного танцівника не має фінальних крапок: вона трансформується. Хтось стає хореографом, педагогом, продюсером, керівником театру або навчального закладу.

Через травму в моїй кар'єрі була пауза, але сцена ніколи з мого життя не зникала. Сьогодні я планую повернення на сцену, бо мій глядач цього потребує. Тож попереду є кілька сюрпризів. І в правильний момент я обов'язково про них розповім.

До речі, про "Танці з зірками": кажуть, цього року буде новий сезон — вас уже запросили?

Ви самі скоро все побачите (Усміхається.).

На новорічному ефірі ви заявили, що тепер будете "екологічнішою" — що ви мали на увазі?

Ви знаєте, я по життю більше слухаю, ніж говорю, намагаюсь відчути потреби людини, дати їй підтримку. Однак у шоу гострі кути треба не згладжувати, а загострювати, похвала або критика мають бути об'ємними. Та війна, постійні тривоги, боротьба, втрати, виснаження змінили всіх нас. І сьогодні люди не потребують жорстких оцінок у танцях. Українцям потрібні підтримка, людяність і відчуття, що вони не самі. І якщо мої слово чи погляд можуть додати комусь сили — значить, я на своєму місці.

Передати традицію

Останні декілька років ви очолюєте Київський державний хореографічний коледж ім. Тетяни Таякіної. Чи були у вас певні "очікування-реальність", пов'язані з цією посадою?

Реальність, звісно, виявилася значно складнішою. Війна, безумовно, впливає абсолютно на всі процеси. Але, мабуть, найважче сьогодні — переконувати, що ми не маємо права відкладати розвиток, адже саме сьогодні ми його формуємо своїми діями та рішеннями.

Діти цього покоління вже зовсім скоро будуть відбудовувати країну, представляти її у світі, формувати її культурну еліту. Ці процеси неможливо "поставити на паузу" або заморозити до кращих часів — бо кращі часи не настануть самі собою.

Інколи мені здається, що я відстоюю єдиний державний балетний коледж так, ніби це мій особистий проєкт, а не національна спадщина й стратегічна цінність держави. Але для мене це питання принципу. Культура й освіта — це не додаток, це фундамент. І саме зараз за нього потрібно боротися найбільше.

Що вважаєте своїм найбільшим досягненням на посаді за цей час?

Те, що на четвертому році війни коледж зберіг професійний рівень і майбутнє української школи. В нас були прем'єри в Національній опері України — "Коппелія", "Лісова пісня" та "Клас концерт", на які продавались квитки й були аншлаги.

Нам вдалося зберегти головне — систему професійної підготовки, педагогічну спадковість і віру дітей у те, що їхній шлях має сенс навіть під час війни. Коледж продовжує готувати кадри для національних театрів і представляти Україну на міжнародному рівні. 

Вперше в історії нашого навчального закладу під час війни ми зробили безплатний літній табір у Словаччині, де 80 студентів могли перепочити від війни, відвідати балетні майстер-класи, підтримати форму.

Коли в Україні почалась інфраструктурна війна, — з блекаутами, холодом — у стінах кампусу гуртожитку були дірки, які діти закривали подушками. Тоді я розуміла, що необхідно терміново діяти й без жодної державної копійки утеплила кампус: зверталась за допомогою до друзів, меценатів і небайдужих людей.

Також ми з командою організовували благодійні майстер-класи.   

А ще знайшли меценатів — благодійний фонд "Даян Фемелі Фундейшн", що з 2023 року допомагає виплачувати спеціальні стипендії: цьогоріч її щомісяця отримують 22 учні. А учні та студенти коледжу, що показують найкращі результати, мають можливість безоплатно відвідувати міжнародні конкурси, як-от, наприклад, зараз у Берліні.

Дуже багато невидимої роботи йде щодня: то треба зробити ремонт у туалетних кімнатах, то покращити умови в бомбосховищі. Команда постійно працює над тим, щоб завершити ремонт, розпочатий перед повномасштабним вторгненням. Ми чотири роки чекали, щоб коледжу виділили кошти на завершення робіт в гуртожитку й на третьому поверсі.

Коли ж зараз їх виділили, інформаційний простір буквально закипів заголовками на кшталт: "225 млн для Київського державного фахового хореографічного коледжу ім. Тетяни Таякіної"! Позитив у тому, що кошти нарешті дійсно виділили. Негатив — їх приблизно вшестеро менше, ніж заявляють деякі журналісти. І йдеться не про вишуканий ремонт, а про базовий, щоб наші діти мали нормальні умови для життя й навчалися у корпусі площею 10 тисяч кв. м.

Деякі "добрі люди" сумніваються: чи на часі закінчувати ремонт для дітей? Таких людей я запрошую на екскурсію до гуртожитку. Тим паче, що там з'явились нові вікна, утеплили стіни.

Для мене принципово важливо було не допустити спрощення стандартів у професії чи знецінення балетної освіти під приводом "складних часів". Я пишаюся тим, що сьогодні коледж — не музей минулого, а жива інституція з чітким розумінням своєї ролі: формування культурної еліти країни.

Ви сама навчаєте дітей чи здійснюєте загальне керування?

Я точно не працюю сама. Основна, щоденна робота лежить на плечах професійних викладачів, художнього керівника, балетмейстерів-постановників. Це сильна команда, без якої неможлива жодна серйозна школа.

Я задаю напрям розвитку, домовляюсь про реалізації прем'єр, налаштовую всі процеси, приводжу в дію механізм. А потім вже долучаюсь на фінішній прямій, коли треба поправити нюанси, неточності, домальовую деталі з висоти власного сценічного досвіду. І цей процес неймовірно мене захоплює.

Особливо коли я працюю зі студентами над партіями, які колись танцювала сама. У такі моменти я ніби знову повертаюся на сцену й проживаю ці ролі разом із ними. Для мене принципово важливо передавати не лише техніку, а й сенси: пояснювати кожен жест, погляд, кожну мізансцену, те, що і навіщо в ній закладено.

Це жива традиція, яку можна передати лише від людини до людини, від покоління до покоління. І в цьому — наша найбільша цінність.

Ви сувора керівниця?

Не знаю, про це краще запитати в студентів. З ними я, напевно, справді буваю суворою. Але не щоб образити, а щоб мотивувати, сказати правду для їхнього росту, допомогти знайти своє місце під сонцем.

Світ балету дуже вимогливий, інколи жорсткий. У ньому виживають найсильніші. І якщо моя суворість допоможе їм вистояти — значить, я роблю свою роботу правильно.

Нещодавно з'явилася інформація, що через ремонт коледжу під загрозою опинилася мозаїка за ескізом Тетяни Яблонської. Що це за історія?

Це справді дуже дивна історія від недосвідчених людей, які, здається, загубилися в часі й контексті. Кампус вже давно утеплений. Паралельно, ціною неймовірних зусиль, ми зберегли мозаїку за ескізом Тетяни Яблонської "Хлопчик із сопілкою" — твір, який має реальну історичну й культурну цінність. Її не "поставили під загрозу", а навпаки — захистили. Людині, яка це написала, треба було хоча б не полінуватись і прийти подивитись на кампус.

Мені дивно, що ще чотири роки тому, коли ми через соцмережі та ЗМІ просили допомогти нам утеплити кампус, про мозаїку ніхто не написав. А коли кампус вже понад рік як утеплили, людина про неї згадала.

Тіло — це відповідальність

На "Танцях з зірками" ми помітили, що ви дещо змінили імідж — волосся стало світлішим, і вам так дуже гарно. Якісь ще зміни іміджу плануються?

Дякую. Мені цікаві не різкі зміни, а трансформації, які визрівають природно. Решта — питання правильного моменту.

Коли балерина активно танцює, вона активно слідкує за харчуванням, та й, напевно, постійні навантаження допомагають триматися у формі. А коли регулярних виступів немає, триматися у формі складніше?

Це, знову ж таки, питання дисципліни й культури — передусім культури харчування і ставлення до свого тіла. Форма не тримається сама незалежно від того, є регулярні виступи чи ні. Все потребує зусиль.

У моєму випадку це майже щоденні тренування, чіткий режим, вимушене інтервальне голодування, дуже просте харчування — айран, йогурт чи кефір у проміжках. І, звісно, нерви, як би банально це не звучало. Але балет навчив мене головного: тіло — це відповідальність. І якщо з ним домовлятися чесно, воно відповідає взаємністю. Однозначно ніколи не п'ю газовану солодку воду, майонез для мене теж табу.

А в іншому, що допомагає мати вигляд на всі 100?

Основа — це дуже прості речі: сон, якісне харчування, щоденні прогулянки. Sound healing, сонце, аромотерапія, масажі, розвиток у різних напрямах. Щоденні ритуали краси — наприклад, кубики льоду для обличчя. Хороші друзі та закоханість дарують позитивні емоції. Іноді — келих червоного вина — там, до речі, достатньо антиоксидантів. У підсумку все зводиться до одного: внутрішній баланс завжди видно зовні.

18 січня ви відсвяткували 44 роки — як у вас складаються стосунки зі своїм віком? Чи вас бентежать цифри, які щороку збільшуються, чи сприймаєте це спокійно?

До віку я ставлюся з іронією і здоровим гумором. Цифри, звісно, ростуть — але разом із ними росте й смак до життя. Якщо ти із собою товаришуєш і не робиш дурниць проти власних тіла й душі, кожен новий етап дає свої бонуси. Тож так — мені 44. І, здається, це саме той вік, коли ти вже все розумієш, але ще все можеш.

Ви періодично показуєте у своєму Instagram дітей. Тимур дуже подорослішав! Чим він зараз займається, ким планує стати?

Зараз я в ролі спостерігача, який виростив в неволі хижака, а потім випустив його на свободу й уважно дивиться, як він освоює світ. Думаю, всі батьки підлітків мене зрозуміють.

Я свідомо не поспішаю навішувати сину ярлики чи плани на майбутнє. Моє завдання — почути, спробувати зрозуміти й прийняти. Бути поруч, коли це потрібно, підтримувати й дати йому простір, щоб стати собою. Я пробувала інші варіанти, але з ним вони не працюють.

А як щодо Насті? Вона не надумала піти маминим шляхом?

На жаль — чи, можливо, на щастя, — балетної династії в нашій родині не буде. І я ставлюся до цього абсолютно спокійно. Для мене набагато важливіше, щоб Настя обрала свій шлях.

Радощі життя

Періодично ходять чутки про те, що ви з Олександром Стояновим розлучилися. Проте ви їх ніяк не коментуєте. Не хочете зробити це зараз?

Усе своє життя я жила для глядача — на сцені, під сяйвом софітів. Кохала, страждала, вмирала разом зі своїми ролями. Сьогодні ж я дуже чітко відрізняю особисті межі. Тож ні — не хочу (Усміхається.).

Ми вже скоро чотири роки як переживаємо страшні часи. Що вам допомагає триматися?

Бувають складні періоди, втома і внутрішні провали. Але я навчилася не тікати від цих станів, а проживати їх і повертатися до життя крок за кроком. Мій головний антистрес — моя сім'я і мої друзі. Люди, з якими не потрібно тримати форму і грати ролі. Допомагають прості, але стабільні речі: ті самі щоденні ритуали — сон, рух, рефлексія, турбота про тіло і нервову систему, вміння опановувати власні страхи.

Як ви себе розраджуєте, що здатне підняти вам настрій?

Мене дуже швидко приводять до тями радощі життя, про які не заведено говорити вголос, але які всі прекрасно розуміють. Я давно зрозуміла: для гарного настрою важливі не події, а відчуття. Тепло, увага, трохи радості для тіла — й іноді цього більш ніж достатньо.

Багато хто сьогодні не складає ніяких планів — мовляв, немає сенсу. А як із цим у вас?

Я не можу дозволити собі розкіш не планувати: надто багато відповідальності — перед людьми, дітьми, справою, яку роблю. Але водночас я завжди залишаю собі право мріяти й вірити. У наших людей. У Бога. І в те, що здоровий глузд і адекватність усе ж таки переможуть маразм. Саме з цієї віри й народжуються плани навіть у найскладніші часи.

Якою є ваша найбільша мрія сьогодні, окрім нашої спільної?

Щоб ми не втратили себе після цієї перемоги. Щоб зберегли людей, культуру, гідність і здатність мислити тверезо. Мрію про країну, в якій діти навчаються без сирен, мистецтво не виживає, а розвивається, і в якій відповідальність, адекватність і людяність стають нормою, а не винятком.

Ваша пробная версия Premium закончилась Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter