"Херсон — це справжня фортеця. Тут кожен — боєць": американська журналістка в Україні Заріна Забріскі

Американська журналістка й режисерка Заріна Забріскі, яка живе та працює в Херсоні. Фото: Олександр Корняков

Американська журналістка, режисерка та письменниця Заріна Забріскі ось уже майже три роки живе та працює в Херсоні. Як воєнна кореспондентка вона активно фіксує російські злочини та події війни, регулярно робить репортажі та пише статті про місто для закордонних медіа, а також зняла документальний фільм "Херсон: Сафарі на людей". У червні цього року її нагородили орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.

Ми поспілкувалися із Заріною про її перший день у Херсоні та рішення переїхати до України, про журналістську роботу під обстрілами та мотивацію працювати попри складнощі й небезпеки, про враження від міста та його жителів і важливу стрічку, яку показали в багатьох країнах світу, а також про критичну ситуацію в Херсоні сьогодні.

Пані Заріно, насамперед розкажіть, будь ласка, нашим читачам, чому ви приїхали 2022 року в Херсон, а згодом вирішили залишитися там жити та працювати?

Я приїхала до Херсона 14 листопада 2022 року з першим престуром після визволення міста. Це був відомий тур, адже всі журналісти в Україні хотіли там бути, а в нас було лише три автобуси.

Цей день закарбувався в моїй пам'яті. Я провела його, бігаючи Площею Свободи та околицями, спілкуючись із людьми, беручи інтерв'ю та знімаючи, плачучи та сміючись разом з усіма. Це був день, не схожий на жоден інший у моєму житті, й певною мірою — кохання з першого погляду.

Я хотіла написати про Херсон книжку (і досі цього хочу, та, власне, пишу її), але згодом зрозуміла, що місту потрібне документальне кіно. Я переїхала до Херсона у вересні 2023-го, щоб його знімати, й відтоді базуюся там, час від часу виїжджаючи, знімаючи фільми та працюючи як репортерка.

Що вас пов'язувало з Україною та безпосередньо з Херсоном?

Коріння моєї родини з України: предки були з Одеси, Умані та Прилук на Чернігівщині (маю єврейське та українське походження). Вони розмовляли лише українською та їдишем, не російською — у мене навіть збереглися деякі листи.

Безпосереднього сімейного зв'язку з Херсоном у мене немає, але я побудувала тут своє власне життя.

Ви вже майже три роки в Херсоні. Які у вас враження та відчуття від самого міста і його мешканців?

Херсон — дуже горде місто. Воно живе навіть попри те, що росіяни знищують його роями дронів і пожежами, руйнують старі історичні будівлі артилерією та щодня вбивають людей. Літні пари прогулюються головною вулицею під тінню дерев, тримаючись за руки та інколи ховаючись від дронів. Родини з доглянутими пуделями та чихуахуа проходять під антидроновими тунелями. Хтось вчиться грати на скрипці, й мелодія лунає з відчиненого вікна над порожньою вулицею, вздовж якої стоять обвуглені скелети машин.

Херсон — це справжня фортеця: піщаникові ворота в парку, вкриті оптоволокном, міни на стежках, що заросли високою травою. Тут кожен — боєць. Наприклад, тітка Саша, яка продає батарейки та мило на ринку й курить на своєму стільці, поки свистять снаряди. Або водій таксі, який приїжджає на Tesla й на запитання "Чому?" відповідає, що не має значення, помреш ти в Mazda чи Tesla. І він має рацію.

Інші таксисти мчать до мене — хтось у бронежилетах, а хтось із величезними рожевими зайцями, прикріпленими до розбитого лобового скла як "захист від дронів". Мої друзі з йога-студії медитують під звуки артилерії та їдять шовковицю просто з дерева, сміючись, дорогою додому ховаючись від дронів. Мої друзі доставляють ліки в "червону зону" біля річки, куди не доходять комунальні служби. Мої друзі — фотографи та журналісти, які щодня працюють із камерами, попри атаки.

Саме місто має давню історію, скіфські й сарматські легенди, кургани, степи навколо, вкриті криваво-червоними маками наприкінці весни та сліпучо-білим снігом узимку — принаймні тієї зими, коли було особливо холодно. Коли вперше випав сніг, я не могла припинити знімати й бігала містом, як цуценя, до сутінків — а це небезпечно, бо зграї собак нападають на людей. Не кажучи вже про дрони.

Як бачите, можу говорити про це дуже довго. Саме тому знімаю другий фільм про Херсон і пишу книжку.

Чим Херсон є для вас сьогодні?

Херсон для мене — як людина, яку я люблю і добре знаю. Нині він хворий. Знаю, що відновиться і знову буде в порядку, але зараз йому потрібні моя допомога, турбота, присутність і час.

Я також є містком, що з'єднує Херсон з англомовним світом: оперативно передаю новини про атаки, відстежую нові тактики росіян і доношу їх до міжнародної аудиторії. Нині це стратегія випаленої землі — вони буквально спалюють житлові квартали. Те саме відбувається і в області, де пшеничні та ячмінні поля охоплені вогнем. Усе це — через дрони, шляхом скидання запалювальних пристроїв.

Минулого року ви зняли та випустили фільм "Херсон: Сафарі на людей". Чому взялися за цю стрічку, як працювали над нею та як оцінюєте результат?

Я хотіла розповісти світові історію Херсона, адже вона була ще недостатньо відома. Перша мета — репутаційна безпека: якщо глобальна спільнота знає місце, яке знищують, вона реагує. Люди масово виходять на вулиці, політики починають слухати й діяти.

Історія Херсона — це історія України: вторгнення, спротив, окупація, визволення та подальші безперервні атаки. Додайте повінь та екоцид, "сафарі на людей" як новий воєнний злочин та останній етап — дронову облогу, коли дрони контролюють під'їзні шляхи й ріжуть логістику. А ще ж є унікальна географія, де регіон розділений річкою. Це дуже сильна історія. І кіно — найкращий медіум для війни, ніж книжки. Через свою безпосередність і здатність глядача занурюватися в досвід.

Я працювала над фільмом майже два роки: змінювала команди, стежила за подіями, слухала Херсон і херсонців. Вони розповідають свої історії, а я лише передаю їх глядачам. Часто доводилося знімати під обстрілами й адаптуватися до фронтових умов, але тепер це вже стало звичним.

Ми обрали альтернативний шлях релізу: замість фестивалів та агентів просто виклали фільм безоплатно онлайн, щоб його міг побачити кожен. Згодом до нас звернулися телеканали, стримінги та великі організатори подій, і тепер кіно доступне на MEGOGO, "Дім", Freedom та інших українських платформах, а також на нашому сайті www.khersonhumansafari.com. Волонтери переклали його десятьма мовами та продовжують організовувати покази в усьому світі.

Я дуже вдячна за реакцію. Нині фільм показували в більшості країн Європи, в Капітолії США, на Мюнхенській безпековій конференції 2026 року та інших майданчиках. Він отримав високі оцінки та підтримку Збройних Сил України, Херсонської обласної державної адміністрації та United24. Найважливіше — сотні тисяч людей у світі дізналися про Херсон і про його боротьбу з голосу самих херсонців.

Як зазвичай проходить ваш робочий день як журналістки?

Я зазвичай прокидаюся від вибуху або від того, що поблизу мобільний підрозділ збиває дрон. Від гулу дронів не прокидаюся — вони літають постійно. Вікна (вже не скло, а фанера) завжди мають бути трохи відчинені, щоб ударна хвиля не вибила їх повністю.

Потім я дивлюся повідомлення й Telegram-канали, щоб зрозуміти, якої шкоди росіяни завдали вночі, та їду на місце знімання. Якщо добираюся машиною — на таксі або з другом — ми швидко рухаємося, щоб уникати дронів, і намагаємося їхати під антидроновими тунелями. Іноді складно знайти місце в міському середовищі: доводиться орієнтуватися за запахом гару або зв'язуватися з усіма, щоб зрозуміти, де саме сталося влучання.

У другій половині дня повертаюся, монтую матеріал і пишу тексти. Якщо пощастить — іду на йогу. Після настання темряви ніхто не виходить.

На вихідних відбуваються культурні події — театральні вистави, презентації книжок, дитячі танцювальні виступи — усе в безпечних підземних просторах.

Чи погоджуєте ви з кимось свої знімання, чи все дозволяється фіксувати на камеру та як на вас зазвичай реагують цивільні й військові?

Херсон — прифронтове місто, тому діють суворі правила. Щоб потрапити до міста, журналісту потрібен спеціальний дозвіл додатково до акредитації. Треба звітувати пресофіцерам, а в "червоній зоні" працювати лише у супроводі пресофіцера. Усі фото й відео мають погоджуватися з ним, адже є речі, які не можна одразу публікувати з міркувань безпеки. Росіяни постійно шукають такі матеріали.

Військові завжди поводяться професійно, інформативно та коректно. Цивільні іноді переходять у режим "ловимо шпигуна", але я завжди ношу прескарту на шиї, й більшість людей мене впізнає. Херсон нині — маленьке місто, де залишилося приблизно 60 тисяч людей, а я вже давно тут працюю.

З ким найбільше співпрацюєте в Херсоні? Чи є у вас якась команда?

Я працюю самостійно, але в нас є спільнота місцевих журналістів. Ми допомагаємо одне одному з локаціями, інтерв'ю тощо. Дуже поважаю професійні та людські якості своїх колег.

Для фільмів я працюю з оператором Олександром Андрющенком, який добре відомий у місті своєю фото- й відеороботою. Наш монтажер Артем Цинський — з Одеси.

У чому вбачаєте свої щоденні цілі, а в чому — глобальну місію?

Щодня я прагну фіксувати, знімати й документувати воєнні злочини та злочини проти людяності, які здійснюють російські військові в Херсоні та області. Це не завжди можливо через постійні атаки — іноді щогодини, іноді кожні кілька хвилин, а також через обмеження доступу, зокрема до прибережних зон, які є "нульовою лінією".

Моя глобальна місія — формувати репутаційну безпеку Херсона та вести адвокацію на основі репортажів моїх і колег, щоб місто та область були врятовані. Нині також працюю над тим, щоб привернути увагу до приблизно 6 тисяч українських цивільних з Олешок, Голої Пристані та навколишніх територій, яких утримують як "живий щит" на лівому березі Дніпра.

Ви виконуєте важливу, а водночас важку та небезпечну роботу. Як вдається продовжувати це попри все та в чому знаходите мотивацію?

Хтось мусить це робити. Я добре підходжу для цієї роботи: маю необхідні мовні навички, журналістський і кінематографічний досвід, сильну команду, знання регіону та доступ до міжнародної спільноти.

Моєю головною мотивацією є сам Херсон — люди й місто. Я знаходжу опору в роботі, друзях, заняттях йогою та іноді у віскі.

Як оцінюєте ситуацію в Херсоні нині та над чим працюєте просто зараз?

Ситуація критична. Росіяни застосовують тактику випаленої землі разом із "сафарі на людей". Вони скидають запалювальні пристрої на житлові будинки, інфраструктуру та поля. Через постійні повторні удари, дрони й артилерію пожежники не можуть дістатися до місць ураження.

Росіяни використовують рої дронів проти однієї будівлі, AI-дрони, що "чекають" на узбіччях, безпілотники типу "Молнія", дистанційне мінування протипіхотними мінами, які неможливо побачити. Детектори дронів майже не працюють через оптоволоконні дрони, які не випромінюють сигналу. Також щодня застосовуються артилерія, "шахеди", танки, міномети та керовані авіабомби.

Історична частина міста зруйнована. "Червона зона" рухається на північ. Приміські райони та села, такі як Дар'ївка та Білозерка, обстрілюються дронами й артилерiєю та вигорають. Сьогодні дрон влучив в автобус — загинула дівчина-підліток на очах у матері, ще одна жінка загинула, 45 поранені. Учора дрон атакував житловий будинок — загинула жінка.

Нині я зосереджена на адвокації створення "зеленого коридору" для цивільних на окупованому лівому березі, де рф людей утримують як живий щит. Якщо міжнародна спільнота зможе домовитися про їхній вихід (можливо, через обмін), це дозволить ліквідувати російські позиції, які обстрілюють Херсон, і врятує приблизно 60 тисяч мешканців міста і 6 тисяч людей на окупованих територіях.

Наша команда зараз на етапі постпродакшну другого фільму, і ми одразу почнемо третій, оскільки це трилогія. Також сподіваюся завершити книжку, але часу критично бракує.

Наостанок поцікавлюся, як часто буваєте в Києві та які у вас враження від столиці?

Я буваю в Києві два-три рази на рік, останнім часом переважно для адвокаційної роботи. Київ — дуже красивий, особливо влітку, зелений і насичений. Люблю Андріївський узвіз і Поділ. Але мені складно переключатися з реальності Херсона на інший світ: велика кількість людей, машин і міський шум можуть бути різкими після Херсона.

Важко говорити про Київ після наймасованіших атак за всю війну. Фотографії мають такий вигляд, ніби це Херсон, і це жахливе відчуття. Коли бачиш, що шалений божевільний робить із країною, яка колись розквітала, досі живе й залишається незламною, — це викликає лють. Коли бачиш, що решта світу займається розмовами та грошовими угодами замість того, щоб об'єднатися й зупинити цю незаконну агресивну війну, — це розриває душу. Але це лють змушує мене продовжувати боротися з російською пропагандою та фейками — фактами про Херсон, Київ, Одесу та всю Україну.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter