"Київ, що тримається", Назар Грабар: Кар'єра - це останнє, про що я думаю під час війни

"Київ, що тримається", Назар Грабар: Кар'єра - це останнє, про що я думаю під час війни Назар Грабар і Нікіта Добринін

"Київ, що тримається" — відкриті інтерв'ю про важливих для Києва людей, які розповідають про свої правила збереження сил та віри у важкі для українців часи, та допомагають іншим. Назар Грабар — танцюрист, актор і модель, який з початком повномасштабної війни вступив до лав ЗСУ разом із братом, а свою популярність у соцмережах конвертує у благодійні донати для військових. Назару - 31 рік, він є ветераном війни, має Сталевий Хрест - нагороду від Залужного, зараз він у відпустці (єдиний годувальник у сім'ї), але готовий за потреби повернутись на фронт. 

У третьому випуску ведучий "ТиКиїв" Нікіта Добринін зустрівся з Назаром і поговорив про переїзд з Нікополя у Нью-Йорк, навчання у Штатах, 24 лютого 2022, побудову дитячого майданчика у Бородянці, хейт за блогерство та загибель брата. 

Подивитись повний випуск можна тут, а для тих, хто краще сприймає текстовий контент, ми публікуємо розмову окремо.

 

Нікіта: Я радий, що ми нарешті з тобою зустрілися, бо тебе вичепити у Києві, мені здається, можна, але складно. 

Назар: Зараз так, зараз дуже багато працюю. Завалюю себе роботою.

Нікіта: Це переважно яка робота? Над чим ти зараз працюєш?

Назар: Це все: і зйомки, і фото, і відео, кіно англійською. І ще у мене є [благодійний] фонд. Це все потрібно "петляти", робити, організовувати. До речі, ми вже добудовуємо баскетбольний майданчик у Бородянці. Завтра там буде відкриття баскетбольного майданчика імені мого брата. 

Нікіта: Робота твого фонду, імені твого брата — це такий масштабний проєкт. І мені здається, скільки ти про нього говориш, все одно мало хто про нього знає. 

Назар: Ну, так.

Нікіта: Ми з тобою говорили про це, що дехто закидає тобі (ми про це сьогодні теж поговоримо, особливо про хейт до військових, що мене вражає, особливо зараз). Але мало хто знає, що ти займаєшся благодійністю. Не просто донатами, а в тебе є свій масштабний фонд, який допомагає. Може зараз про нього розповісти? Чим займається твій фонд і кому встигли допомогти?

Назар: Фонд займається допомогою дітям, тому що від самого початку ідея була в тому, що Ілля дуже любив дітей, але власних завести не встиг. Тому я, Марія (дружина брата) і мама, ми вирішили, що Ілля буде янголом-охоронцем для всіх дітей. Ми стабільно допомагаємо дитячому будинку у Бородянці, робимо благодійні заходи для дітей: спорт, змагання, декілька разів проводили області чемпіонати з шахів, з баскетболу. Ще Марія розказувала, що хоче організувати благодійний концерт 14 грудня, на день народження мого брата. Тому зараз шукаю артистів, які могли б виступити.

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: Мені хотілося б ще поговорити про твій фонд, але хочеться згадати, з чого розпочиналась твоя історія. Історія твоєї сім’ї, твого брата. Ти народився у Дніпропетровській області?

Назар: В селі Капулівка, так.

Нікіта: Потім в тебе був Харків?

Назар: Потім Нікополь, а вже потім Харків. Потім Київ. Потім п’ять років по всьому світу: пів року у Стамбулі, рік у Лос-Анджелесі, майже пів року у Нью-Йорку, потім знову Київ. Я ніколи не сидів на одному місці.

Нікіта: Ти пам’ятаєш той день, коли ти вперше приїхав у Київ, і свої відчуття? Як проходив твій день, і що ти робив, коли вперше сюди приїхав?

Назар: Масштаби. Навіть після Харкова. Харків дуже класне місто, і також велике, але все одно більше домашнє. А Київ для мене був просто як якийсь Нью-Йорк, мегаполіс. 

Нікіта: А це після Нью-Йорку чи до?

Назар: Ні, до. Я пам’ятаю, коли я вперше повернувся після Нью-Йорку, це було взимку. І я виходжу на Хрещатику з метро, дивлюсь навколо і думаю: "Село". У Нью-Йорку, щоб побачити небо, ти отак (показує перед собою) його не побачиш. В тебе всюди хмарочоси. Тільки отак (задирає голову вгору). 

Нікіта: Я тобі скажу свої враження. Пам’ятаю теж після візиту у Нью-Йорк (там же постійно поліцейські машини, "швидкі", постійний гул, шум) я приїздив після цієї подорожі до батьків у Чернівці. І я йду по Чернівцях, і розумію, що зранку там така тиша, наче заклало вуха. Тож я тебе розумію.

Ти тут, у Києві, бачив гроші чи якусь реалізацію?

Назар: Реалізацію.

Нікіта: І як ти хотів реалізувати себе у Києві?

Назар: Я ніколи ставив гроші як ціль. Ніколи. 

Нікіта: А за що винаймати квартиру, розважатися, купляти одяг?

Назар: Мені здається, що коли ти робиш ту справу, яка тобі подобається, яка приносить тобі задоволення, то ти будеш у ньому одним з найкращих. А коли ти найкращий, коли ти є брендом, коли тебе впізнають, то також йдуть і гроші. Але не гроші ціль. В будь-якому ділі потрібно бути брендом.

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: За що ти отримав перші гроші у Києві? 

Назар: Після навчання я працював офіціантом у ресторані L'entrecote на Басейній. Там, де зараз... 

Нікіта: Ми пройдемо повз нього, так? 

Назар: Так, так, так. От там, де зараз Fish&Pussycat, там був L'entrecote.

Нікіта: Це була перша твоя робота в Києві? 

Назар: Так, так. Офіціантом. 

Нікіта: І як тобі було? 

Назар: Та класно. Цікаво. 

Нікіта: Ти відчував, що це так: "Я більше, ніж це, я можу більше"? Чи в принципі, тоді це тебе влаштовувало? 

Назар: Тоді це мене влаштовувало. Я почав відчувати масштаби. Саме, що нічого мене не може зупинити. І ти можеш бути ким завгодно. Після Нью-Йорку. Тому що після Нью-Йорку, потрапивши знову у Київ, і я думаю "Боже, яке маленьке місто". І коли зараз деякі… не фанати, але люди, які за мною спостерігають, інколи пишуть: "Мені там 22 роки, я не знаю, що мені робити. Я хочу у Київ, але я боюся починати заново. Тут у мене стабільна робота…" 

Нікіта: А що ти відповідаєш? 

Назар: Я ніколи не даю поради. Тому що не беру на себе таку відповідальність. Але я можу поділитися своїм шляхом. Я тисячу разів вже починав з початку. І я, навпаки, люблю починати з початку, тому що ти можеш бути ким завгодно. Потрапивши у Лос-Анджелес, я взагалі забув, хто я, що я. З нуля заново, я навчаюсь. Тепер я граю у театрі вперше в житті. Я граю у театрі й одразу в Лос-Анджелесі. Ніхто не знає, хто я є, ким я був. Я прийшов і почав. Я актор. І всі тебе сприймають так. Обожнюю починати з початку. Обожнюю. 

Нікіта: Хочу підкреслити, що і військовим ти теж… це якийсь своєрідний етап, коли ти просто почав з початку. Цього ніколи не було у твоєму житті. Ти це взяв і зробив.

Назар: Насправді так дивно, коли мене запитували: "А ти коли пішов (у ЗСУ — ред.), ти не думав за свою кар'єру акторську або модельну?" Чуваки, ви серйозно думаєте, що тоді взагалі на початку війни хтось думав за кар'єру? Тоді люди розділились на як вижити, куди себе діти й що буде далі. Тому це останнє, за що я думаю. 

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: Назар, 24 лютого 2022 року. Всі ми по-різному згадуємо цей день. Чи пам'ятаєш ти свій ранок? І що відбувалося у тебе? 

Назар: Я настільки все це не вірив, взагалі. Хтось готувався вже, що щось буде. А я взагалі… І я був вже вдома, втомлений, вже думав зараз лягати спати. Випив пляшку пива, ну все, все вже "чіл". І набирає мене об 11 вечора Ілля, брат. І каже: "У нас є інформація від якихось там, через когось там, що атака буде сьогодні." Я кажу: "Та ну, з 16-го обіцяють це, нічого не буде". Він каже: "Ні, у нас є прям інформація. Тому давай збирай речі". А я психую, тому що у мене на восьму ранку репетиція і потім репетиція зі зйомки на каналі. Кажу: "Я не можу, у мене справи, камон". І Ілля каже: "Довірся мені зараз, а я тобі довірюсь наступного разу". Я пам'ятаю це і дотепер. Я такий психую, типу, ну добре. Але ми домовились від'їхати від Києва буквально десь до Житомира. Про всяк випадок. 

Але якраз перші ракети були по Житомиру. По розташуванню військових. І я пам'ятаю, приїхав Ілля, я взяв якісь документи, гроші, ноутбук. І буквально пару речей. Навіть не взяв зимової куртки, нічого, тупо декілька кофт і декілька штанів. Десь о третій годині ми зняли якийсь готельчик там. Але пам'ятаю, що поки ми їдемо, я гортаю соцмережі. І натикаюсь на відео десь на півтори хвилини звернення Зеленського. Але не українською. Тому що він тільки українською розмовляв. Тут у нього звернення російською. 

Нікіта: Тобто вже якісь фейки з'являлися? 

Назар: Ні-ні-ні. Це він. Це Зеленський постив відео. 

Нікіта: А, ти маєш на увазі, що в його соцмережах? Це не просто якісь відео з'являлися. 

Назар: Це в його інстаграмі. І відео не так, як у нього там, на 10 хвилин, на 15. Всього на півтори хвилини. Російською. Де він каже: "Я умоляю вас, не делайте этого". Мене вже так… тіпає. Звернення явно не до українців. Російською. І він благає не робити цього. Ну, я думаю, ладно, спокійно. І десь ми тільки лягаємо спати — о п'ятій ранку, як по годиннику, перший вибух був біля нашого готелю. Гуркіт такий, сигналки, автівки, вікна деренчать. І все. Почалась війна. 

Нікіта: Я думаю, що взагалі тоді українці відкрили в себе якісь приховані таланти. Ясно, що перша реакція 24 лютого, напевно, була на рівні інстинктів самозбереження: що робити, як вберегти свою сім'ю, вивезти дітей, дружин. Але потім відкривалися якісь приховані таланти. І в когось це талант військової служби, захисту, у когось — допомога, волонтерство. Хтось як медик почав згадувати якісь основи медичної допомоги. От справді багато прихованих талантів відкрилося. А серед твоїх друзів? Що ти спостерігав, як вони проявлялися з початком війни? 

Назар: Нещодавно бачився за другом, якого не бачив більше ніж десять років. Він із Нікополя. І ми з ним разом займалися акробатикою, паркуром по гаражах.

Нікіта: Це там ще в Нікополі? 

Назар: Так. І я пам'ятаю, що він ще тоді хотів навчатися на фельдшера. Він насправді вивчився у медучилищі. Працював декілька років фельдшером, "забив" і пішов. Він вже був тренером взагалі. Почалась війна, тепер він медика знову. І взагалі не відступає. Ми тільки з ним побачились. У нього була днюха, його відпустили на пару днів у Київ. Ми побачились, і він знову поїхав назад. 

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

(Назар бачить чоловіка на вулиці та усміхається) Це — найкрутіший військовий. Це мій інструктор. Вчора ми були на полігоні, займалися. Це Денис Квебек, PSD Info. І це насправді дуже класна людина, яка топить за мілітарі рух, за реабілітацію ветеранів, військових. Тому що у Квебека з 2017 року немає половини лівої руки. Він досі воює. Він був добровольцем в Афганістані. Після цього навіть допомагав евакуювати посольство.

Ми з ним коли розмовляли, я намагався згадувати якісь історії за війну. І я починаю розказувати, а він такий: "Стій, стій, давай не будемо". Потім ми сидимо, я такий: "Чувак, так незвично". А я тільки нещодавно звільнився в запас. І я кажу: "Так незвично ходити у цивільному. І він мене зупиняє: "А отут уже цікаво. Розказуй". 

Нікіта: А чому? 

Назар: Тому, що йому цікавіше, як ти проходиш через це все після. 

Нікіта: Тобто він зрозумів, що в нього було так само?

Назар: Так. Тому що одна справа, коли ти там, потім інша — коли ти уже не там. І такі проявляються цікаві моменти. Інколи хочеться назад. А інколи взагалі хочеться забути все, що було. І ти не знаєш, як це балансувати.

Нікіта: Як тобі зараз комфортніше зі зброєю в руках військовій формі чи у звичайному громадянському? 

Назар: Я не знаю. Теж дуже двоякі відчуття. Коли я вперше одягнув всю свою екіпіровку вже тут на полігоні, після того, як я вже не їздив на Донбас. Я тільки вдягаю все: і каску, і розгрузку, і все інше. І мене аж на секунду в паніку кинуло. Наче я знову там, і перші постріли.... Ну, мене аж тіпало. Але чим більше я це роблю на полігоні, тим я більше сприймаю це як вправи відпрацювання, щоб не забувати просто.

Нікіта: Ти майже одразу прийняв рішення піти до лав Збройних Сил. Тобі складно давалося це рішення? Були якісь вагання, можливо, просто по-людськи, тому що брат, мама, родина?

Назар: Були. Але коли побачив, що в Іллі вагань немає, то, значить, і я не буду. Ми посиділи тиждень там, волонтерили, допомагали. Ми з Іллею відвозили людей, жінок і дітей до кордону в Угорщину. Там від Ужгорода кілометрів 25, а то й менше. І я пам'ятаю, що ми все одно отримуємо ці новини. І Буча вже, і накаляє капець.

Я хотів іти, але все одно думаю: "Ти не військовий, сиди, куди ти лізеш". І Ілля заходить й каже: "Я завтра о сьомій ранку йду у військкомат. Я на нього дивлюся, кажу: "Тебе вже не переконати ніяк?". Він такий: "Ні". І я такий: "Ну, значить, і я йду. А він такий: "Ні, ні, я не хочу, щоб ти йшов за мною". Я кажу: "Я не пущу тебе самого, якби й ти мене самого не пустив". І йдемо разом. Так і пішли. І Ілля насправді постійно хвилювався за мене, що я пішов за ним. Ну, я пішов наглядати за ним. Тому я кажу, відчуття провини мене не покидає і не покине ніколи. У мене на війні було завдання одне, і я його не виконав. Тому із цим живу. 

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: А як твоя мама, ваша мама, поставилася до того, коли дізнавалася, що ви обоє йдете? 

Назар: Насправді Ілля завжди міг заспокоїти її. "Так, спокійно, все нормально". І насправді навіть мамі було краще, що ми вдвох. Тому що ми глянемо один за одним. Але наша перша ротація на Донбас, мама взагалі… її кидало капець. 

Нікіта: Мама залишалася цей весь час одна? 

Назар: Ні, вона була з сім'єю дружини брата на Закарпатті. І дякувати Богу, щоб вони хоча б могли її заспокоювати. Ми намагалися також виходити на зв'язок, як можливість була, щоб мама не переживала.

Нікіта: Вже, коли ти взяв зброю, почав служити, ти пам'ятаєш свій найстрашніший момент на війні?

Назар: Ну, це перше серйозне зіткнення, коли ми були в оточенні. І ми вже всі думали, що ми не вийдемо звідти. Погляд на очах хлопців ти не забудеш ніколи. Страшно всім. І в очах не паніка, а в очах таке… навіть не знаю, як описати це. От коли дивишся в очі й розумієш, що це може бути все. Але ніхто цього не озвучує, але у погляді це є. І коли я подивився на Іллю, він на мене дивиться… чому постійно так важко згадувати це? 

Нікіта: Мені здається, що так буде дуже довго насправді. 

Назар: Так… Він на мене дивиться, посміхається і каже: "Не переживай, я тебе в обіду не дам".

Нікіта: Я розумію, що тобі важко про це говорити, але я тобі особисто про це казав. І зараз повторю, що вчинок Іллі та будь-якого військового, він неоцінений для України. Тому ці люди, як би це високомовно не лунало, але все одно герої не вмирають. Так, з цією фразою можна посперечатися, тому що це біль, родинам страшно, але все одно вони є з нами. І їхній вчинок — він не дарма.

Назар: Так. 

Нікіта: А як взагалі тобі зараз, коли у військовій чи не військовій формі, виходиш на вулицю? Як ти себе почуваєш у Києві на вулицях, коли нібито світить сонце, нібито все окей. Нібито. Який твій стан, коли ти бачиш, як живе Київ зараз, як люди проходять, торгівля ведеться, музика десь грає?

Назар: От мене натужує тільки, коли я бачу багато молодих людей десь тут: музика вечора грає, всі бухають. Декілька разів навіть якась бійка була. Коли я бачу конфліктну ситуацію, мене це злить максимально. Тому що не той час, не те місце. Якщо ти такий дохріна сильний, то іди та покажи свою силу там. Тут, у мирному місті, не треба нікому показувати, який ти сильний. Давай там. Тому що я надивився там багато чого. Я бачив чуваків, яких у навчальному таборі ходили пихаті, а в результаті навіть не заходили на позицію. Навіть не виходили із підвалу. 

Нікіта: У тебе був страх померти на війні?

Назар: Так. Але страх змінився на прийняття. Я пам'ятаю, на четвертий день активних бойових дій, обстрілів. І ми вже в оточенні, і там їде щось, і звідти їде. І я пам'ятаю, що я сиджу в окопі на спостереженні. Не у бліндажі, а саме в окопі, там, де бахнув біля мене танк, розірвався. І мене трохи оглушило на ліве вухо. І я пам'ятаю, що я дивлюся у небо, і у мене змінюється страх на спокій. І я починаю аналізувати усе своє життя. Я думаю: боже, яким щасливим життям я жив. Але постійно чогось не вистачало, за чимось гнався. Машина в мене не така, то в мене не таке, того хочу більше, того, того. А потім ти сидиш в цьому окопі, і тобі запарену "Мівіну" в одній каструльці передають. То ти вже думаєш: "Боже, серйозно, це те, за що я переживав раніше?" Тому зараз для мене взагалі все матеріальне не має значення ніякого. Там я усвідомив це.

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Я колись сказав в інтерв'ю, що ти змирився з тією думкою, що ти можеш загинути. Це не в тому плані, як мене невірно зрозуміли в інтерв'ю, що ти підіймаєш руки й все, і тобі все одно. Тобі не все одно. Але бачачи кожен день смерті, втрати і війну, ти розумієш, що завтра це можеш бути ти. І ця думка допомагає тобі не боятися і не з'їхати з глузду. Щоб ти не ціпенів. Ти допускаєш це.

Є ще дуже класна цитата з "Бусідо" — це шлях самурая. "Самурай, який йде на війну, змирившись зі своєю загибеллю, він повертається. А той, хто заперечує це, він не повернеться". Тому що ти маєш бути чистим, беземоційним. 

Нікіта: Тобі вручили нагороду Сталевий Хрест. За що вручається, в яких випадках даються нагороди? 

Назар: Сталевий Хрест у мене від Валерія Залужного. Не знаю, написано, за відзнаки у командуванні на передовій. 

Нікіта: Ти так говориш, ніби ти не достойний цього.

Назар: Не знаю, яких ці медалі роздають. Та я просто... медалі — це залізяки просто. Я не носив їх на парадній формі. Вони лежать у мене у шафці. 

Нікіта: Але з іншого боку, не кожна людина у 31 рік є ветераном. А ти — ветеран війни.

Назар: Та зараз ветерани є і в 21 рік. І всі ми, всі, хто там були, вже ветерани. І з пораненнями воюють. І без кінцівок. Я б воював би ще теж, думаю, якби не закон, який звільнив мене в запас на пів року. Як далі буде — я не знаю. Я на обліку у військкоматі. Пів року закінчується, і мене можуть знову мобілізувати. Враховуючи те, що охочих все менше, люди закінчуються, то я думаю... Я готовий до будь-якого сценарію. 

Нікіта: Як люди реагують на тебе в місті? Спокійному місті, не на фронті?

Назар: Нормально. Я тільки не люблю, коли просять фото. Я не люблю такого. Але пару разів було таке, що підходили хлопці, просто тиснули руку і казали: "Дякую вам і вашому брату". І для мене це найкраще. Але також отримую багато хейту. Я там щось виставлю, особливо в тіктоці… Типу там, тікток-воїн, навоювався, ходиш по інтерв'ю. Та ні, я ж тисячу разів пояснював, як це було. Звільнився в запас за новим законом через витрату брата на фронті. І через те, що я останній чоловік у сім'ї годувальник. Тому так. Це стаття 26 закону України про військовий обов'язок та військову службу. Закон №8009 від 24 серпня.

Нікіта: Я не хочу, щоб ти виправдовувався, комусь там щось пояснював. 

Назар: Ні, я не виправдовувався, я пояснюю, тому що мені багато разів писали: "Як ти це зробив? Тому що ти медійний?" Ні, я не медійний. Генштабу — похер, хто я. Я — солдат. Тому все має бути за законом.

Нікіта: Хотілося все одно більше поговорити про твою роботу в шоубізі, яка є, на щастя, і зараз. Як ти взагалі дивишся на картинку шоубізу зараз, саме в ці дні в Україні? Як тобі якість шоубізнесу? Вона впала чи стала кращою? 

Назар: Впали масштаби. Але якість, я думаю, набагато краща. 

Нікіта: А ти думаєш, що впали масштаби? Я поясню, чому. Тому що мені здається, колись навіть великі українські могли тільки мріяти, щоб влаштувати всесвітній тур. Раніше в Дубаї виступили, в Маямі — і все, в них всесвітній тур. А зараз реально артисти їздять по Європі, по Америці. Тобто мені здається, що масштаби, навпаки, з однієї сторони, збільшилися.

Назар: Ні, я в тому плані, що артисти їздили і раніше так, але я в тому плані, що концертів у Києві стало набагато менше. Я розумію чому. По-перше, тому що небажано збиратися в одному приміщенні багато людей, як в тому ж Stereo Plaza. Коли влітку там концерти кожен день були. Кожен день якісь артисти виступали. Звісно, вже не так. Я тільки в цьому плані. А те, що Україну почули, на жаль, завдяки війні, то це так. Але є багато молодих артистів зараз, які показують дуже якісну музику. Це ENLEO. У нього дуже класний рок-вокал, класні пісні. Я прямо задоволений ним.

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: В тебе є якась глобальна мрія, як ти уявляєш допомогу фонду? Якісь нові справи? Щоб тобі мрілося зробити з допомогою благодійного фонду?

Назар: Дітям допомагати як можна більше. Насправді тому що сиріт зараз — це просто капець. Після Бучі, Маріуполя, Бахмуту. Стільки дітей залишилось без батьків, а діти є майбутнє України. Наше покоління, яке називали загубленим поколінням, тому що ми не такі, як наші батьки, наше покоління розплатилось дуже сильно. За це все. Тому наше покоління вже можна вважати загубленим. Тому що всі повернуться з травмами: психологічними, фізичними, без мирних звичок. І не будуть знати, як жити далі у мирному світі. А от дітям потрібна допомога, щоб побудувати сильне майбутнє нашої держави.

Нікіта: Тут я з тобою абсолютно погоджуюсь. І мені цікаво, ти якраз почав говорити про психологічні травми. В тебе офіційно діагностували ПТСР. Як ти долаєш свій стрес, якісь тривожні ситуації, тривожні думки, які в тебе виникають? Після всього, що ти переживав?

Назар: Я сидів декілька місяців на антидепресантах, плюс постійно БАДи всякі заспокійливі. GABA 750, яка мені розслабляє мозок, але вона починає вже мене "овочити" трохи. Я прямо загальмовую, тому перестав її пити. І намагаюсь робити все те, що я робив раніше. Намагаюсь повернути собі любов. До кіно, до зйомок, до цього. І максимально навантажую себе роботою. Тому що у вихідний день я починаю думати погані думки, не знаю, куди себе дійти, що з собою робити. Тому, коли я постійно в якомусь русі, що мені треба робити те і те, у мене немає часу на погані думки.

Хоча нещодавно я на знімальному майданчику навіть розплакався. Ми знімали сцену у будинку біля каміна, у якому горіли дрова. І точно така ж ситуація була майже рік тому. Це був наш останній захід на позицію в ніч з Іллею. Я також сидів біля буржуйки у підвалі і дивився на вогонь. Тільки там рюкзак, спальник, каремат, зброя, РПГ і погнали. І тут я сиджу, дивлюсь на цей вогонь, а навколо мене камери, звук, люди, гримери. Я дивлюсь такий і думаю, всього рік тому, наскільки може змінитися все. Ще рік тому я був там і не знав, виживу чи ні, а сьогодні я в кіно, навколо мене камери, все класно. Всього рік. Я сам собі ловлю на думці, як не з'їхати з розуму після такого. Бо пережив вже не одне життя. 

Нікіта: А до психологів ти звертався?

Назар: Так, так. Я проходив декілька місяців до психолога. Насправді вона мені допомогла також. Я б ходив до неї і зараз, але немає часу. Але я зараз став амбасадором ментального здоров'я. Від Maybelline New York запустили дуже класну акцію, називається Brave Together. Я є одним з амбасадорів. Там є безкоштовний Telegram-бот та гаряча лінія психологічної підтримки. Фкщо у вас є телефон або інтернет, то завжди можна звернутися по психологічну допомогу.

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: Пам'ятаєш, коли ти вчився тоді в Америці? Ти вчився на акторство і вже тоді почав працювати в Америці. 

Назар: Не працювати. Я грав у театрі, але на благодійній основі. Я не отримував за це гроші. 

Нікіта: Це який рік був? 

Назар: Вісімнадцятий. 

Нікіта: Вісімнадцятий рік. Що тоді знали про Україну в Америці? Коли ти розповідав, звідки ти?

Назар: Це насправді херово, але я казав: "I'm from Ukraine. Close to russia, І вони такі: "Oh, russian!" Хоча я постійно виправляв: "No, not russian. Ukrainian". 

Нікіта: Мені здається, що це була популярна історія за кордоном. Де б ти не був, все одно треба було пояснити. Я завжди повторював, що це абсолютно різні речі. Але люди тоді у світі це взагалі не усвідомлювали. Що росія не має ніякого стосунку взагалі до України. Що ми абсолютно різні. А зараз все помінялося абсолютно. 

Чи прилітали тобі зараз пропозиції повернутися до Америки та працювати? Тому що тебе знають не тільки в Україні, не тільки в Києві. Тебе точно знають за кордоном. Як військового я маю на увазі. Можливо про тебе згадали якісь люди: "Слухай, Назар, ми хочемо з тобою знову працювати".

Назар: Насправді так. Але я не хочу виїжджати з України, поки не закінчиться війна. І взагалі не готовий до того. Якщо я десь в Європі, чи десь не в Україні почую від якоїсь російської свині "слава росії" чи щось типу того, я просто не відповідаю за самого себе. Тому я боюсь більше за наслідки, що може бути зі мною. Тому що якийсь бан в Європу чи в Америку я не хочу. Тому я просто... намагаюсь тримати себе якомога далі від неприємностей.

Нікіта: Мені здається, в нашій країні існує така думка, що зазвичай до психологів звертаються люди слабкі. Хоча мені здається, це працює навпаки: якщо ти сильний, ти можеш визнати це, зрозуміти це і над собою працювати. А зараз проблеми ПТСР є у всіх. Як ти наважився піти до психолога? Це була чиясь підказка, твоє рішення?

Назар: Я пообіцяв Маші, дружині брата. Вона побачила, в якому я стані, як я бухав. І вона до мене підходить, теж заплакана, і каже: "Ілля б цього не хотів. Пообіцяй мені одну річ". Ну, я, звісно, кажу, будь-яку. "Якщо я знайду тобі психолога, ти підеш". Я такий, та ні, ну який психолог? Я сам розберусь. "Пообіцяй". Ну, і я пішов.

Нікіта: Як ПТСР зараз впливає на твоє життя? 

Назар: Його вже менше. Я абстрагуюсь від цього всього. Але він може проявлятися у будь-чому. У мене погана реакція на різкі рухи, на різкі шуми і світло. Мені дуже ріжуе очі світло фар або навіть телефону у темряві. Форма також. Як тільки надягаю форму, я… ненавиджу форму. Постріли теж. Тому, чим більше я їжджу на полігони, тим більше я до них звикаю, що це вправи просто. Тому поступово, поступово з цим потрібно працювати.

Нікіта: Як думаєш, чи всім військовим зараз потрібна якась психологічна підтримка?

Назар: Абсолютно всім. Навіть тим, хто не був на передовій.Навіть тим, хто сидить у штабі. Тому що це теж все нерви, втрати, цифри. Після АТО дуже багато було хлопців ПТСР, навіть тих, хто був у штабі. Навіть вони, повертаючись у Київ, теж не розуміли, що відбувається. Навіть у цивільних є ПТСР. А у військових — тупо у всіх.

Нікіта: Які рекомендації ти почув, які справді тобі допомогли? Або ж допомагають, коли виникає якась паніка, якісь тривожні думки? Можливо, є в тебе якась своя техніка, яку ти використовуєш? Або ж просто порада? 

Назар: Ну, панічну атаку я ловив тільки один раз в житті. Вже тут, у Києві. І мені допомагало те, що я перераховував в голос все, що я бачу. Все, що я бачу навколо себе. Це вправа така. Вона дає тобі відчуття, щоб твій мозок не закидав тебе у ситуацію, якої немає, або ситуацію, яка колись була, щоб він тебе не повертав у неї. Тобто це те, що називається тут і зараз. Ліхтар, стіна синя, килим.

Нікіта: Тобто ти просто прямо описуєш, можна прямо в голос, що ти навколо себе бачиш зараз? 

Назар: Все, що ти бачиш і відчуваєш. 

Нікіта: Це, щоб краще зорієнтуватися і проконтролювати свій мозок?

Назар: Так. І повернути його сюди. Тому що небезпеки тут і зараз немає. Страх живе десь там. Або паніка, страх — це від того, що не було і можливо ніколи і не буде. А ти собі сам це накручуєш. У моменті страху немає. 

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: Я хотів би з тобою ще поговорити на дуже відверту тему. Мені здається, ти як ніхто зможеш зараз і розкласти все по місцях. Стосунки з військовим. Це дуже круто, що в Україні культивується повага до військових, до захисників, до Збройних Сил. Це дуже серйозна психологічна підтримка. Але, напевно, потрібно розуміти, що військові переживають стільки всього всередині. І до них має бути не особливе ставлення, але розуміння своєрідної психології.

Назар: Насправді це створює велику перерву між тобою і твоїми близькими людьми. Тому що ти не хочеш розповідати все. Ти вже бачив стільки, а там... Ви як живете в абсолютно різних світах. І це створює між вами просто прірву. Таку, яку неможливо заповнити. 

Нікіта: Жінка, яка захотіла б, наприклад, з тобою стосунки, ти думаєш їй буде важко чи ні? 

Назар: Я думаю, так. 

Нікіта: Чому? 

Назар: Ну, тому що я і так дуже закрита людина. А зараз закрився ще більше. Я не можу розповідати, що на душі у мене. Я дуже важко відкриваюсь. 

Нікіта: Чому? Якщо ти довіряєшся людині, бо разом не перший місяць, не перший тиждень, в чому проблема відкритися?

Назар: Я не знаю. Я сам думав, чому я закриваюсь. Але я закриваюсь. Не знаю чому. Не можу розказати всього. Потрібно ще з психологом, думаю, працювати.

Нікіта: Можливо, тут якраз поради дати тим "другим половинкам", які хотіли б правильно вибудовувати стосунки. Можливо, тобі чогось не вистачає? Або ж ти хочеш, або ж не хочеш, щоб тебе розпитували про особисте?

Назар: На даному етапі мого життя все, що мені допомагає, це тільки робота. У відсутність цієї роботи я не знаю, куди себе дівати. І починаю займатися саморуйнуванням. Це погано. Насправді класний приклад є в серіалі "Гострі картузи". Там у головній ролі два брати — Том Шелбі та Артур Шелбі. Вони пройшли Першу світову війну, і ПТСР в обох. Тільки Артур займається саморуйнуванням: він п'є, він себе не вивозить, вживає наркотичні речовини. Він намагається повільно вбити себе. Томас же постійно працює, йому постійно всього мало. Він також не знає, куди себе дівати у вихідний день. Йому потрібен постійне зростання, масштаби. І те, і те є не зовсім здоровим. Але якщо обирати, то я обираю постійне зростання. І постійну роботу.

Нікіта: Якщо повертатися до теми твого акторства. Є якась роль, мрія, якась ціль? Кого б і де ти хотів зіграти в майбутньому? 

Назар: Із тих ролей, які вже були, мій найулюбленіший персонаж з усього кіно Всесвіту — це Тайлер Дерден, "Бійцівський клуб". Якщо ти дивився, це повна протилежність Джека. Джек, який переживає через соціум, через моду, через те, що йому купити, як йому обставити квартиру, як йому поводитись. І Тайлер, який не прив'язаний абсолютно до цього всього, до матеріальних речей. І коли Джек розуміє, що він і є Тайлер, той йому каже: "All the ways you wish you could be, that's me", "Втілення усього чим ти хотів бути — це я".

Там насправді дуже класна ідея фільму і діалоги. Коли Тайлер Джеку одним питанням пояснює те, що ми покоління споживачів. Він питає: "Ти знаєш, що таке дюве?". Джеку каже: "Так, це така ковдра". А Тайлер каже: "А навіщо тобі це знати?". "Інформація робить тебе багатшим, сильнішим, здоровішим, розумнішим". "Ні, ти це знаєш, тому що тобі нав'язали це знати, наче воно тобі треба. А тобі це не потрібно для життя". І ще така тема, що в кінці Тайлер змінює мислення людям. Масштабно прямо. Але хочеш змінити мислення людей — почни з себе. Змінись сам. Але змінитися кардинально неможливо. Можна тільки зійти з розуму. Стати абсолютно іншою людиною. Що і зробив Джек. Тому цей персонаж для мене — це прямо "вау".

Нікіта: Чому? Ти у собі бачиш щось схоже, що ти теж інколи буваєш іншою людиною? 

Назар: Так. І те, що теж не хочу підкорятися системі, соціуму, нав'язаному. Я насправді ніколи не слідкував за модою, за трендами. Часто в компанії люди щось обговорюють, а я взагалі не в курсі цього всього.Я навіть не слухаю подкасти, не дивлюсь інтерв'ю. 

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: З собою інтерв'ю дивишся?

Назар: Ну, пару разів дивився, але не повністю. Я перемотую. 

Нікіта: Чому? 

Назар: Тому, що я ненавиджу на себе дивитись, коли я заїкаюся. 

Нікіта: А в чому проблема?

Назар: Не знаю, я ненавиджу. Я думаю, заткнись, краще посидь мовчки. Не знаю, не сприймаю себе.

Нікіта: Передова тобі дала якісь корисні звички, які ти перейняв і в цивільному житті? 

Назар: Жити одним днем. Цінувати інше. Цінувати не речі. Цінувати людей. Цінувати відносини. Цінувати щастя у дрібницях, як то кажуть. Не у речах, не у якихось псевдолюдях, які тобі посміхаються в обличчя, а за спиною говорять усіляку гидоту. Тому я якось абстрагувався від цього всього.

Нікіта: В тебе є уявлення, як держава мала б дбати про військових, які повертаються, про їхню адаптацію? Як би тобі хотілося, щоб це відбувалося?

Назар: Дуже класна програма реабілітації військових у США. Це другий бюджет після військового, майже 200 мільярдів доларів на рік на реабілітацію військових. У них навіть є спортивні ліги для дітей ветеранів з футболу, баскетболу, бейсболу і чогось ще. Це для того, щоб батьки ходили на матчі й спілкувались там. Ком'юніті. Також ти декілька років під наглядом психолога індивідуально, плюс групові терапії. Також там для ветеранів є стрільби всякі, спорт — ціла індустрія, яка будує оце ком'юніті ветеранів, щоб вони не відчували себе непотрібними. Це прямо топ. Але нам ще до цього йти і йти. 

Нікіта: Я думаю, у нас для цього є всі можливості. Головне, щоб були гроші, і вони не розкрадалися.

Назар: О, так. Це взагалі. Пам'ятаєш серію відео під Don't You Want Somebody To Love? І там було: What is USA, What is Ukraine, What is Italy, і нарізки якихось місць. А тут було — What is Corruption, і там просто показують будинки, замки цілі. Там суддя якийсь, там депутат. І те дивишся такий: нормально так.

Нікіта: Коли ти це все бачиш як військовий, що ти про це думаєш? Що тобі хочеться з ними зробити?

Назар: Дуже небезпечно у нас на таке відповідати. 

Нікіта: А знаєш, про що я думаю? Досить небезпечно подібне робити. І як люди, які розкрадають бюджети, не думають про небезпеку і наслідки. Тому що ті хлопці, які знаходяться на передовій, ті люди, які віддають останні кошти донатами, вони цього точно не пробачать. Тому я не уявляю, як взагалі подібне може відбуватися. І як на це реагують військові?

Назар: Насправді, поки ти там, тобі не до цього. Там ти думаєш тільки, як вижити самому. 

Нікіта: З однієї сторони. Але з іншої сторони — тобі потрібна форма, тобі потрібне взуття і "мавіки". А всі "мавіки", форма і взуття перетворюються на вілли в Іспанії. 

Назар: Так, так, це тупо...

Нікіта: Тому тут думай — не думай, але все одно це торкається кожного українця, який відправляє свої гроші, або якого потрібно забезпечити на фронті. І це страшно.

В Україні існує, окрім фізичного військового фронту, ще й культурний фронт. Ти, мені здається, з легкістю біг би стати...

Назар: Обожнюю цю фразу — “культурний фронт”. Фронтовик культурний. Ні, я не можу з цих "блогерський фронт", "культурний фронт". Як Олег Вінник сказав: "У мене свій фронт". Дядько, ну, бережи себе, я не знаю. Ні. Фронт у нас один. А те, що кажуть, наприклад, "економічний фронт — це те, що я працюю". Це називається не економічний фронт, це називається життя. Ти ж працював і до війни, і сплачував податки. А зараз це називають "економічний фронт". Не плутайте поняття. Фронт один. Ти живеш, і дякувати Богу, якщо ти все ще донатиш, тому що багато людей вже на донати забило. 

Нікіта: Як ти думаєш, чому це відбувається? Тому що я теж з цим стикаюся, коли оголошую якісь збори, людям важче донатити. Чому?

Назар: Ну, може, по-перше, тому що гроші закінчуються. По-друге, тому що люди втомилися. По-третє, тому що коли люди бачать, що там виставляють, як розкрадається бюджет, у них уже немає віри, за що ми б'ємось. 

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: Який найсмішніший тендер ти бачив останнім часом?

Назар: Зараз, якийсь там був на 79 мільйонів. На куполи! Але на куполи — ладно. Найконченіший, який я бачив, це 57 мільйонів на закупівлю рукавичок для працівників Запорозької атомної станції, яка вже більше ніж півтора року в окупації. Я думаю, наскільки треба не поважати власний народ, щоб отак відверто срати у вуха. 

Нікіта: Яке твоє найбільше розчарування?

Назар: Те, що корупція в Україні зараз, я думаю, досягла рекордних вершин. Під час війни. Я взагалі не знаю, куди це все йде. 

Нікіта: Якщо говорити про фронт, які твої відчуття по фронту? В якій ситуації, на якому етапі, зараз знаходиться Україна? 

Назар: Ну, я особисто там був останній раз ще взимку, тому... 

Нікіта: Ну, слідкуючи за новинами, спілкуючись з військовими?

Назар: За новинами не слідкую, тому що майже 90% того, що кажуть ЗМІ — це неправда. Це заспокоює людей. Я слухаю радіо, і по радіо взагалі кажуть, що ми перемогли вже. Я коли був сам вже тут. Я слухаю радіо, так по радіо взагалі кажуть, що ми перемогли вже. Типу, сьогодні 588 день до нашої перемоги. Тобто не війни, а до нашої перемоги. Це заспокоює людей. Але по факту те, що я знаю — що втрати кожен день. Кожен день хтось з моїх хлопців на будь-якому напрямку пише, що того вже немає, того вже немає, того вже немає. Тому я і намагаюсь допомагати, донатити, закупати все, що необхідно їм. 

Нікіта: Пам'ятаю, ми з тобою особисто говорили про хейт, який "прилітає". Чесно скажу, для мене це було відкриттям, здивуванням. Тобто, військовому може "прилітати" якийсь хейт. Без різниці, чи ти публічний, не публічний, військовий, чи зробив і робиш важливу справу для країни. Хто тебе і в чому може звинувачувати? Але, виявляється, є такі люди, ти розповідав. 

Назар: Так, є. Один мій знайомий, він також медійна людина і воював теж. І от вони були десь на сході. І перед заходом вони зробили з хлопцями фотку. А запостив він її тільки через декілька місяців. І коментар, який був під цією фотографією, він мене розірвав: "А чого у вас наколінники чисті?" 

Нікіта: Чи це був коментар від якогось бота, від якоїсь людини? 

Назар: Не знаю. Часто це можуть бути боти, це може бути якийсь... Коли мені пишуть військові, ще й наші, щось типу того, я думаю, блін, ну чувак, ну навіщо? Ну я ж теж там був. Так, я вже не там, ну якщо тобі потрібна допомога, напиши мені, я зроблю тобі все. Що тобі дасть те, що ти напишеш мені цей хейт на кшталт "тікток воїн"? Ну що тобі це дасть? Ну це якось заспокоїти самого себе чи що? Ну навіщо це? Я не розумію цього взагалі. 

Нікіта: Ти вже до цього звик, що... ?

Назар: Вже звик. Вже, якщо мені пишуть, нема за що мені злитися на них. Тому що я все одно допомагаю, роблю все, що я можу тут. І я навіть розумію їх, можливо, їх ображає якась несправедливість. Вони б також хотіли вже не воювати, але не можуть. Хоча я всім писав, хто мені запитує: "А як ти пішов, як ти звільнився? Тому що ти медійний?". Та ні, чуваки, я просто закон знаю. Якщо у вас є підстави для звільнення, то почитайте про них у Конституції.

Нікіта: У твоєму випадку як це було? Тобі просто підказали, що є подібний закон? Чи тебе попередили офіційно? Чи тобі довелося самому вишукувати? 

Назар: Ні, я нічого не вишукував. Я сидів, і командир заходить, каже: "Сьогодні вийшла поправка до 26 статті. У твоєму випадку закон такий-то, такий-то. Пиши рапорт". Я розмірковую. І він каже: "Заради мами напиши рапорт".

Нікіта: Як ти ставишся до того, що тебе дівчата деякі нарекли секс-символом Збройних Сил?

Назар: Ми не створюємо образи самі собі. Їх створюють нам люди.

Нікіта: Твоє ставлення? Тобі приємно, тобі все одно? 

Назар: Мені все одно. Саме визначення дивне. "Секс-символ Збройних Сил". Але Збройні Сили — це захист, це війна, це солдати. Який секс-символ? 

Нікіта: Вони дивляться, як на чоловіка, який приваблює, який уособлює мужність, честь, захист. 

Назар: Не знаю. Я, напевно, себе таким не бачу. Я не сприймаю це.

Назар Грабар
Фото: "ТиКиїв"

Нікіта: Як ти ставишся до того, що багато дівчат, я впевнений, воліли б зустрічатися з тобою або мати чоловіка зі Збройних Сил України?

Назар: Не вивезуть. Це важко. Бачиш, я навіть це розказати не можу. Я закриваюся. Можливо, потрібна якась особлива дівчина з особливим ставленням, тоді буде все добре. Wonder Woman, щоб уміла літати.

Нікіта: На F-16?

Назар: Ооо, хорош! Підлітаємо на F-16. Тільки так.

Нікіта: Як ти думаєш, чи справді дівчата усвідомлюють, що таке бути дружиною, дівчиною військового? 

Назар: Я думаю, ті, які є ними, так. Це важко, це боляче, це нерви, терпіння. Мені вистачає того, як я дивлюсь на Машу, яка втратила чоловіка. Це дуже важко.

Нікіта: Як ти думаєш, що потрібно таким жінкам, які втратили своїх чоловіків? Чим можна їм зарадити зараз? Чим ти допомагаєш Маші? Давай так, тоді предметно на прикладі твоєї сім'ї. 

Назар: Фонд і зайнятість. Плюс Маша частина нашої сім'ї. Ми бачимось з мамою, з Машею, спілкуємось, працюємо. Це якось допомагає. Не лишати людину одну в її горі. Це, я думаю, те, що потрібно робити.

Нікіта: Зараз нас точно дивляться люди, в яких рідні, друзі точно є на фронті. Що б ти сказав, бувши і по ту, і по іншу сторону війни? Якусь пораду, можливо, щось, що може надихнути людей? 

Назар: Дай Боже, щоб всі повернулися живі, здорові й цілі. Тільки це. Не можу нікого не заспокоювати, не навпаки. Я просто хочу, щоб всі повернулися цілі, здорові й живі. І все.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Може бути цікаво

Знайшли друкарську помилку?

Роботу над знаковим проєктом для виликого стримінгового сервісу не зупинила навіть війна.

Цей сайт використовує cookie-файли
Більше інформації