Діалоги з містом: як креаторка Ліза Сусік пізнає Київ і до чого тут "Сенс" на Хрещатику

Ліза Сусік. Усі фото: особистий архів

Пам'ятаєш дівчину з пухнастою виделкою-мікрофоном і книжковими запитаннями до Сергія Жадана й Тімоті Снайдера? Це — блогерка та TikTok-менеджерка книгарні "Сенс" Ліза Сусік, і сьогодні ми говоримо з нею про Київ.

Свій шлях вона починала з кумедних роликів у соцмережах, а згодом стала не лише книжковою блогеркою, а й обличчям "Сенсу" у столиці. 

Перш за все хочу запитати про твоє знайомство з Києвом: ти звідси чи переїхала? 

Я народилася в Києві. Рідкісний вид (сміється). Бо є жарт, що в Києві немає киян, але я — киянка. Хоча, якщо чесно, не зовсім "корінна". Мої батьки переїхали до Києва з Поділля, тож я киянка в першому поколінні.

І от, коли кажеш, що ти киянка, у людей одразу виникає думка, що ти живеш десь на Печерську або в центрі. Ні, друзі, я жила біля Виноградаря. Тому, коли мене питають, куди я в дитинстві ходила в Києві з батьками, відповідь проста — я майже з того Виноградаря й не виїжджала. По-справжньому почала пізнавати місто років у п'ятнадцять: їздити з подругами в центр, у якісь заклади. А до того — школа, танці, все було поруч.

Я колись почула від знайомого фразу, що Київ — це гілки метро, і кожна станція — це окремий хутір. І я тоді подумала: так, це реально дуже точно відчувається.

Київ — це місто, яке складається з різних хуторів під назвами станцій метро.

На Виноградар метро ще не провели. Але це у процесі. Тож ось так.

Яким Київ відкривається для тебе зараз? Змінилося відчуття міста тепер, коли частіше виїжджаєш, гуляєш?

Звісно! Плюс, у мене робота в центрі, на Хрещатику. І я ніколи не думала, що буду там щодня. У дитинстві для мене виїхати на Хрещатик — це було хіба що на День Незалежності. А зараз я досі зависаю, коли мене питають, що подивитися в Києві. Ти просто приїжджаєш у центр і ходиш, гуляєш. У мене, на жаль, ще немає відчуття, що я знайома з локальними місцями цього міста.

Я досі відчуваю, що знайомлюся з містом, і мені це подобається.

Мені здається, я часто більше дізнаюся про Київ від людей, які тут не живуть. І це насправді трохи сумно. Ось, наприклад, нещодавно я була у Відні — і там я щиро цікавилась історією споруд, вулиць та визначних постатей. Розумію, що це просто бажання дізнатися якнайбільше про нове місто, адже ти тут ненадовго. Хотілося б не забувати так робити в рідному Києві, бо трохи дивно не цікавитися містом, у якому ти живеш. 

Зараз я стараюся це виправити. До прикладу, цього літа ходила центром Києва з фізичною мапою та вчила вулиці. Бо ми буквально не знаємо вулиць: ми дивимося на точку на карті, на GPS і просто йдемо. Я реально назвала це своїм хобі, своєю ціллю. Отакі в мене зараз забави: ходжу, вчу вулиці. Починаю збирати книжки про Київ. У мене є бажання вивчати це місто.

Чи відчула ти, що місто змінилося з початком повномасштабного вторгнення? Якщо так, то як саме?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені було 16. Зараз мені 20, за кілька місяців буде 21, тож, звісно, за цей час відбулися зміни. І для мене насамперед Київ змінився через те, що я почала жити сама. Я переїхала на лівий берег. І не десь там, не треба — лівий берег дуже непогане місце. Я живу біля метро, в мене дуже гарна алея. Коли до мене приїжджають друзі, вони навпаки кажуть: "Ого, це якийсь інший лівий берег". А я відповідаю: "У мене все нормально".

До цього я взагалі дуже рідко була в цій частині Києва, майже туди не їздила. Враховуючи, що я з-під Виноградаря, то лівий берег для мене був чимось дуже далеким і незрозумілим. Зараз я люблю і лівий берег, і правий.

Як змінився Київ? Він точно змінився для мене, бо я почала виїжджати в місто, по-іншому його проживати. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я виїхала в Хмельницьку область. Була там десь два місяці, потім повернулася назад — і це був шок. Порожній Київ. Я дуже добре пам'ятаю цей момент. Пам'ятаю, що ніхто не наряджався. Всі ходили в тому, що було. І я дивилася на це й думала: вау. Наче всім стало настільки байдуже до зовнішнього, що люди могли ледь не в капцях виходити на вулицю. І мене це чомусь дуже захоплювало. Але потім усе повернулося до норми — всі почали наряджатися, як раніше.

Раніше я не розуміла, як це — був обстріл, було важко, а люди йдуть на навчання чи у справах, нафарбовані, гарно одягнені, ніби нічого не сталося. А зараз я роблю так само. Бо розумієш, що тобі навпаки хочеться якось підняти собі настрій. У мене це працює дуже просто: я нафарбувалася, одягла сукню — і в голові з'являється відчуття, що все добре. Я жива. Я не померла. Життя прекрасне. Ось такі реалії.

Книгарня "Сенс", у якій ти працюєш, підтримує низку важливих ініціатив, серед яких — ранкова хвилина мовчання. Чому це важливо? 

Ми долучилися до всеукраїнської хвилини мовчання у травні 2024 року. У нас навіть у "Сенсі" в Микільському провулку у графіку роботи зазначено, що ми працюємо не з 9:00, а з 9:01. Я нечасто потрапляю на хвилину мовчання в "Сенсі", адже зазвичай вона в мене проходить вдома наодинці. 

Пам'ятаю, коли ми тільки-но запровадили її, то спочатку гості трохи не розуміли, що відбувається, чому музика вимкнулась, а хтось просто стоїть. Зараз я вже спостерігаю за тим, що в "Сенсі" немає жодної людини, яка б не встала, щоб вшанувати загиблих військовослужбовців. 

Також тут недалеко Михайлівський собор, куди чи не кожного дня прямують через Хрещатик процесії із загиблими військовими. Хтось із команди помічає за вікном процесію, музика вимикається, люди встають.

Військові віддають життя за те, щоб ми тут могли пити каву та читати книги, тож виділити всього одну хвилину зі 1440 на день — не так і складно. Я б сказала — це ніщо.  

Ми вшановуємо разом. І це мене дуже зачіпає. Це важливо.

До речі, про "Сенс". Розкажи, чим тобі імпонує цей простір? Що подобається найбільше? І чи подобається взагалі?

Якби я не любила "Сенс", я б тут не працювала. Це дуже по-зумерськи, але це правда. Чому я маю працювати на роботі, яка мені не подобається? Іноді я усвідомлюю, що могла б навіть більше заробляти, якби сконцентрувалася виключно на блозі, але мати лише блог мені нецікаво. 

Мені щиро подобається "Сенс". За що я його люблю? Це банальна відповідь, мені здається, всі так кажуть, але це правда — люди. У нас часто проводять внутрішні опитування. І там завжди є запитання на кшталт: що тобі підняло настрій цього тижня або місяця? І я завжди кажу — колеги, люди. У мене класні колеги. Я навіть не називаю їх просто колегами — це мої подруги. Вони знають про мене все. Це люди, з якими я поруч більшу частину часу.

Раніше я була впевнена, що треба чітко розділяти роботу й особисте життя, що це дві різні речі. А насправді це міф. Робота — це вже частина твого особистого життя. Це діяльність, на яку ти витрачаєш найбільше часу. І мені сумно дивитися на людей, які не люблять свою роботу, не відчувають до неї нічого хорошого, говорять про неї погано. І коли хтось щось негативне каже про "Сенс", я це майже на свій рахунок сприймаю. Бо "Сенс" — це не просто якась "контора", куди я приходжу, відпрацьовую 8 годин і йду додому. Ні. Я справді зацікавлена в тому, що ми робимо. 

Я розумію, що ця робота не тільки про гроші. Вона дає мені відчуття приналежності. Я не дуже люблю сидіти вдома, мені потрібне ком'юніті, куди я можу приходити. І "Сенс" для мене — саме про це. Люди, події, хі-хі, ха-ха, піти з колегами/подругами на коктейльчик у бар.

І ще один важливий пункт: я ж читачка. Я б не могла робити цю роботу, якби не була затятою читачкою. Ще до "Сенсу" в мене був книжковий блог. Я хотіла, щоб люди більше читали — це була моя неофіційна ціль. А тут я, по факту, прийшла на роботу, де можу робити це за гроші. Мені платять за те, що я говорю про читання, спонукаю людей пробувати. Плюс українська позиція — усе збігається по всіх пунктах. Тому зараз мені ця робота справді подобається.

Як гадаєш, чому саме "Сенс" став однією з найвпізнаваніших книгарень міста?

Я ж із маркет-відділу "Сенсу". А що робить маркет-відділ? Робить усе для того, щоб це було правдою — щоб люди саме так "Сенс" і сприймали.

Я навіть чула думку, що для когось "Сенс" — це "третє місце". Коли перше місце — це дім, друге — робота, а третє — простір для соціалізації. Для спілкування, посиденьок із друзями. Я їм дуже заздрю, бо для мене "Сенс" — це друге місце, це робота. Хоча інколи й третє теж. 

Буває, що на вихідних я також іду в "Сенс". Проходжу повз і думаю: зайду, посиджу. Фактично — зайду на роботу. Спочатку я думала, що я якась ненормальна, "сенсанута". У мене є колега, яку ми жартома так і називаємо — "сенсанута", бо вона теж любить приходити в "Сенс" на вихідних. Але ми просто такі.

Ще я чула, що люди люблять "Сенс", бо відчувають приналежність до чогось модного, до чогось культурного. А культура зараз узагалі дуже в моді. Та найбільше, напевно, людям важливі цінності. Що ще? Звісно, люди. Я інколи дивлюся на наших постійників і вже думаю, що скоро з усіма буду вітатися. З кимось я вже знайома, з кимось уже спілкуюся, п'ю каву. Іноді навіть сідаємо поруч працювати.

Які ще книгарні ти полюбляєш? Куди порадиш піти, щоб обрати гарні тексти чи затишно почитати?

Я дуже люблю Поділ. Раніше часто зависала там на вихідних. "Книжковий Лев" — одне з улюблених місць. Ми з подругою зустрічалися там на каву, і мені дуже подобалася атмосфера — сама книгарня та Поділ загалом.

Є ще одна книгарня, але я її не буду називати — це секрет. Коли я подорожую за кордоном, мені подобаються старі книгарні, де можна знайти раритети. В Україні таких місць небагато. Коли я знайшла одну-дві подібні в Києві, я вирішила про них не говорити в соцмережах. Там справді можна натрапити на щось цікаве. Це не про естетику: стара радянська будівля, працюють кілька годин на день, сидить бабця — і навколо книжки. Багато російською, на жаль, але іноді трапляється українське. Саме так я знайшла стару книжку про Київ — точніше, його архітектуру.

Я ж книжкова блогерка. Я люблю шукати рідкісні видання, те, що ми називаємо "золотом" — книжки, яких уже немає в продажу, бо наклад давно закінчився. І я постійно риюся в асортименті старих книжок. Навіть коли приїжджаю в інші міста України, завжди заходжу в місцеві книгарні — просто подивитися, що там є.

Розкажи про свої улюблені місця в Києві: що дарує натхнення, змушує посміхатися?

Буде смішно, якщо я скажу, що це моя робота — "Сенс"? Але це правда. Я загалом люблю дуже багато ходити та гуляти містом — звісно, пройти через Володимирську гірку або Маріїнський парк. Я взагалі дуже люблю природу, і це трохи дивно, бо водночас я дуже люблю Київ.

Мені часто кажуть: "Ти ж ходиш у походи". І справді, у відпустках я зазвичай обираю не просто міста, а якісь місця ближче до природи, до відкритої місцевості. Але при цьому я точно знаю, що завжди буду жити в Києві.

Я не бачу себе ні в якомусь іншому місті, ні в іншій країні.

Місце, де я часто проводжу час, — це зазвичай якийсь парк. Так, звучить банально. Наприклад, на Прорізній є маленький скверик. Я не пам'ятаю, як він називається, можливо, так і є — скверик на Прорізній. Він буквально за рогом від "Сенсу". Там є лавочка, клумби, дерева. І влітку я часто беру туди книжку. Навіть телефон не беру — залишаю його в "Сенсі". Інколи беру ручку разом із книжкою. І в мене такий детокс: сиджу, читаю, існую. Я дуже чекаю літа саме заради цього — щоб сидіти на вулиці, просто функціонувати й бути.

Поговорімо про книжки. Чи є тексти — не обов'язково про Київ — які асоціюються в тебе з містом? Чому?

Я читала книжку "Жителі Києва". Це прикольна збірка есеїв від людей, які або народилися в Києві, або переїхали сюди. Вони просто розповідають, що для них означає це місто. Хтось ділиться своїми місцями, маршрутами, спогадами. Я собі дещо позначала — з думкою, що колись туди піду. Не знаю, чи справді це зроблю, але нотаток у мене назбиралося багато.

Поки що це єдина книжка про Київ, яку я прочитала. Але я сприймаю її як початок. Початок моєї київської книжкової колекції.

Тоді наступне питання буде ще цікавішим. Якби Київ був головним героєм книги, про що вона була б? 

Якби Київ був головним героєм, ця історія точно була б не про спокій. Там була б якась проблема, рух, постійні пригоди — щось зухвале, напружене. Загалом, коли я думаю про Київ, у мене немає відчуття чогось милого. Ні, зовсім навпаки. Я думаю: "Давай, працюй. Бо якщо зупинишся — то все". Це загальноприйнята думка, і для мене вона правдива.

Щоб жити в гарному Києві треба, як-то кажуть, працювати на кількох роботах.

І чомусь Київ для мене — це хлопець. Не дівчина. Саме хлопець. У нього проблеми на роботі, він втомився від життя, але все одно продовжує працювати. Він амбітний, хоче кар'єру, стати SEO в якійсь компанії. Він — неодружений. Трошки зануда, трохи задушливий. Просто живе: робота — дім — робота. Не дуже веселий. Навіть, може, трохи консервативний.

І наостанок: яка книга в тебе із собою сьогодні?

"Багатий тато, бідний тато". Ця книжка, особливо в читацькій спільноті, вважається відстійною. І, якщо чесно, так воно і є. Я вже прочитала половину й можу спокійно сказати: книжка — відстій.

Просто завтра ми записуємо подкаст "Зумерка та міленіал читають" разом з Олексієм, засновником "Сенсу", й ми обрали саме "Багатий тато, бідний тато". Це реально одна з найпопулярніших книжок у світі: перекладена десь на сорок мов, продана шаленими накладами. І ми такі: окей, початок року — чому б не поговорити про фінанси? Я там ще й розкажу, як живу в нуль.

Але загалом у мене, як правило, щось приємніше в читанні. Є ще такий прикол: ти береш книжку із собою, але протягом дня її не читаєш — вона просто лежить у сумці. А ввечері приходиш додому й починаєш читати. І от у той день, коли ти її не взяла, тобі раптом страшенно хочеться читати.

Особливо коли десь застрягла і взагалі немає чим зайнятися — думаю почитати. А книжки немає, бо я подумала, що не знадобиться. Це жахливе відчуття. Тому я завжди й усюди тягну із собою книжку. Постійно. Бо раптом буде момент — і треба читати.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter