Перший день повномасштабної війни: спогади редакції про 24 лютого 2022 року

Колаж: "ТиКиїв"

Ми ніколи не забудемо 24 лютого 2022 року: нас попереджали, ми читали й аналізували, навіть готувалися. Однак до дня, коли твоє життя розділиться на "до" і "після", підготуватися неможливо. Той лютий триває вже чотири роки: ми змінилися, але запам'ятаємо той ранок і той день назавжди.

Редакція "ТиКиїв" розповідає про свої перші години та дні повномасштабного вторгнення: розпач, страх, злість, шок, складні рішення і довгі ночі без сну.

Вікторія Аронова, редакторка рубрики "Культура"

О 5:30 я прокинулася від того, що почула, як мама будить тата: "Телефонувала Наташа (її подруга), сказала, що путін пішов у наступ. Пропонує терміново їхати на Західну на авто". Я одразу ввімкнула телефон і в новинах побачила численні: "Вибухи в Києві", "Вибухи в Дніпрі", "Вибухи у Харкові"... Власне, перші 30 хвилин після цього я читала новини. І відмовлялася вірити в те, що все це правда.

4 березня мені довелося вирішити, що я не покину батьків, які їдуть до Польщі, і поїду разом із ними. І, як виявилося, якби я цього не зробила, навряд чи змогла б востаннє побачити свого тата, якого за пів року раптово не стало...

Найперше, що мене цікавило 24 лютого: то робити на обкладинку інтерв'ю з Поляковою і Вінником чи ні (я тоді працювала в журналі про зірок)? А коли стало зрозуміло, що Полякова з Вінником ідуть у сад, я... почала зшивати ганчірку для миття підлоги з чотирьох кухонних. Цією надважливою справою я займалася три дні. Але завершити її все ніяк не вдавалося, бо весь час лунали сирени, і ми бігали у хостел у підвалі нашого будинку.

Ще пам'ятаю червоні кулі, які пролітали повз наше вікно — а ми живемо на п'ятому поверсі. Черги на вулиці на вхід у магазин. Те, як ми з друзями цілими днями молилися разом телефоном. Те, що в ніч на 25 лютого я не спала — страшенно боялася, що зараз щось прилетить. І те, що наступного дня нас покликали ночувати у хостел — там стрілянину й вибухи було чутно тільки біля дверей, а вдалині вже було тихо.

А якось вранці, вийшовши з хостелу, ми побачили на вулиці тіло дівчини... Як казав мій тато: "Кажу — і сам собі не вірю...".

Тетяна Гриньова, головна редакторка

24 лютого я прокинулася в готелі Львова: ввечері напередодні я приїхала разом із колегою на триденну конференцію. Щасливою випадковістю було взяти із собою сина і бути на машині.

Ми прокинулися у готельному номері, дивилися новини, що здавалися сюром. Ми мовчки плакали разом із колегою, а я думала з жахом, що не знаю, що робити, — ледве не вперше в житті.

Зрештою я пішла на вулицю "за водою": о 7:30 ранку у Львові було людно, скрізь стояли черги — до банкоматів, аптек, супермаркетів. Я постояла пів години у черзі до банкомата, перевірила всі чати й повернулася в номер (ті 2000 грн, які я зняла, я так і не витратила).

На сніданку в готелі були здебільшого іноземці: всі тривожно жували й дивилися новини на смартфонах. Була лише дев'ята ранку, а здавалося, що пройшов тиждень. Перші години того дня здавалися вічністю — так багато всього відбувалося: бомбардування, новини, переміщення людей, дзвінки та повідомлення, сльози й шок, думки та рішення. Ми скасували всі зустрічі у Львові (це було необов'язково — всі плани самі анулювалися вмить), і моя колега Альона вирішила їхати потягом у Київ, до родини.

Мене нудило від страху і втрати контролю: я лежала на підлозі у ванній під гарячим душем і не могла зігрітися. Ввечері я вирішила їхати на кордон, а потім у Берлін до друзів: у мене була половина бака бензину, був син та паспорти ("про всяк випадок").

Тривожних валізок не було, лише підбори та костюм, бо я планувала виступ у Львові. Незабаром я дізналася, як мало людині речей потрібно для життя.

На кордоні ми провели три ночі: 10 кілометрів затору "з'їли" весь мій бензин, але цього вистачило, щоб дістатися прикордонного готелю у Польщі. Якось на адреналіні я не спала до 27 лютого — я була за кермом одна, у машині із сином — безперервно гортала новини. У Маріуполі вже трощили дитячі садки та розстрілювали людей, а російський корабель уже пішов нах*й.

Повз нас йшли жінки з маленькими дітьми, з колясками й пакетами перетинали кордон. А на вулиці було -7°C.

Я зрозуміла, що ВІЙНА, коли польські прикордонники, замість того щоб запитати страховку на авто, кидали мені в машину бутерброди та шоколадки, бачили дитину і запитали, чи треба нам підгузки або щось особливе для дитини.

Я дивилася переляканими очима на ту жінку, бо нам нічого не треба, ми живі, у нас є і машина, і гроші, і навіть заброньований готель. Я здавалася собі дуже впевненою та сильною тоді, а прикордонниця протягнула мені гарячий чай у стаканчику і сказала:
"Pani potrzebuje drinka, masz suche usta", — і я подумала, що пані — це я, і я — біженка.

Євгенія Катеринчак, редакторка новин

У ніч перед початком війни я була вдома. О сьомій ранку мене розбудив дзвінок коханого, який жив в іншому місті: "Почалася війна, збирай валізу". Я перевірила робочі чати й вирішила їхати на телеканал, тому що не розуміла, що мені робити. Збираючись, зателефонувала батькам і розповіла про початок війни.

В офісі була лише частина колег, інші виїхали зі столиці одразу. Я купила заспокійливе, щоб зосередитися на новинах, які неслися у шаленому темпі.

Першим важливим рішенням було не виїжджати, тому що на дорогах був колапс, і тут я почувалася спокійніше. Вже в обід наш офіс евакуювали, оскільки існувала загроза висадки російського десанту на Печерську. Ми пішли в укриття, де провели години.

Потім стало зрозуміло, що роботи в цей день вже не буде, і подруга запропонувала поїхати до неї та перебути "кілька днів" під Києвом. Оскільки це був Бучанський район, то всі вибухи, пуски ракет були як на долоні.

Ці тижні стали найстрашнішими в моєму житті, бо тоді такий спосіб життя ще не був буденністю.

Ми ночували у ванній, а вдень намагалися чимось себе зайняти: малювали, готували, гралися з нашими улюбленцями й дивилися фільми.

Вероніка Кіреєва, випускова редакторка

Рано вранці 24 мене розбудила мама та сказала, що росія напала на нас. Але ця новина для мене насправді не була якоюсь несподіванкою. Напередодні я засинала з тривожним передчуттям чогось неминучого та поганого після того, як путін визнав "ДНР" та "ЛНР". Допізна прокручувала у голові різні сценарії розвитку подій, поки врешті не заснула.

А перед цим, як і багато хто з українців, практично весь той лютий провела "на нервах", читаючи новини, заяви політиків та експертів. Заспокоювала себе, що цього не може статися. Що росіянам не вигідно розпочинати повномасштабну війну, бо в Україні у них бізнес та зв'язки. Але закони логіки з цими людьми, мабуть, не працюють.

У перші години намагалася вирішити, що робити далі. Дивилася та читала усі доступні новини, щоб зрозуміти, наскільки все погано. Переписувалася з колегами та друзями у різних українських містах, щоби впевнитися, що з ними все в порядку. Особливо переживала за свою подругу та двоюрідного брата, які у той час якраз були у рідному для мене Маріуполі. На щастя, обом вдалося виїхати звідти чи не на останніх потягах.

Перші дні повномасштабного вторгнення для мене були дещо змазаними й фактично перетворилися на один дуже довгий день. Я багато працювала, позмінно вдень і вночі, писала новини про усе, що відбувається. Так було легше сприймати інформацію — якщо пропускаєш її через "професійний" фільтр, жахливі речі чомусь здаються менш жахливими. Коли не працювала — все одно постійно гортала стрічку новин і телеграм-канали.

Дуже добре запам'яталося те, як десь у перші дні війни я листувалася з готелем у Парижі. Наприкінці лютого ми з мамою мали летіти туди на її день народження. Саме у ніч на 24 число букінг зняв з нас кошти за бронювання. Тож довелося просити власника готелю, щоб повернув нам гроші, бо війна — це форс-мажорні обставини.

Потім планували хоч якось відсвяткувати день народження мами у нашому підвалі, який слугував укриттям, разом із сусідами. Проте за день до цього там померла жінка — не витримало серце. Тож, ясна річ, настрою на святкування вже ні у кого не було.

Мабуть, найважливішим було рішення не намагатися виїхати з Києва одразу. Хоча воно, скоріше, було продиктоване умовами. Я живу на Троєщині, і дістатися з неї на правий берег без власної машини тоді було вкрай складно. Транспорт не ходив, таксисти, якщо і працювали, просили якісь величезні гроші. Хіба що пішки йти, але так ти перетворюєшся на легку та повільну мішень.

Пізніше, десь у перших числах березня, ми все ж поїхали з України й кілька місяців пробули у Чехії. Однак постійно тягнуло додому, тож коли ситуація більш-менш стабілізувалася, вирішили повертатися.

Ірина Задорожня, редакторка рубрики "Мода"

Ранком 24 лютого я перебувала не в Києві, а на своїй малій батьківщині — на Тернопільщині. Оскільки мій рідний регіон далеко від фронту, вважаю, що не маю права називати свій перший день повномасштабного вторгнення "страшним". Його неможливо порівняти з тими жахіттями, які пережили мільйони людей.

Про початок повномасштабного вторгнення мені повідомила сестра, яка тоді працювала в Тернополі. Вона зателефонувала зранку зі словами, які того дня почули надзвичайно багато українців: "Почалося". Я запитала, що вона робитиме, і сестра відповіла: "Іду на роботу — мусимо працювати". На щастя, тоді в місті, наскільки це було можливо, було безпечно.

Гадаю, слова, які я почула від сестри 24 лютого, нині залишаються актуальними для українського тилу. Ми маємо змогу продовжувати своє "звичне" життя, працювати, навіть якщо ніколи не знаємо, що буде завтра, завдяки героїзму й жертві наших захисниць і захисників.

Хоча тут, у тилу, після безсонних ночей обстрілів ми часто прокидаємося з думкою: "Сьогодні не я. Сьогодні ми прокинулися. Сьогодні ми живі".

У перший день повномасштабного вторгнення мій батько став до лав Збройних Сил України. З тієї доби я пам'ятаю багато страху, який відчувала, — за нього й за рідних, зокрема за тих моїх близьких, які перебували в Києві. Мій перший тиждень минув у постійному скролінгу новин — щоб знати, чи вони в безпеці, — та у діяльності, яка хоча б трохи могла комусь допомогти: збір продуктів, плетіння сіток.

Знову-таки вважаю себе щасливицею, адже перші дні після 24 лютого, як і наступні місяці, провела на Тернопільщині. Я навіть близько не зіштовхувалася з тією небезпекою й страшними випробуваннями, через які пройшли українці з інших регіонів.

Людмила Гришан, літературна редакторка

24 лютого, як і багато українців, я прокинулася близько п'ятої ранку від вибухів. У ту ж мить стало зрозуміло — почалося. Я гортала стрічку новин, намагаючись знайти бодай крихту надії, але вона танула з кожним повідомленням: мою країну, місто за містом, ворог атакував ракетами.

Спершу я розбудила чоловіка. Потім ми швидко зібрали найнеобхідніше й підняли доньку. Їй я тоді так і не наважилася сказати правду — лише повідомила, що їдемо на деякий час до бабусі. Досі пам'ятаю ту дивну картину на вулиці: хтось вигулював собак, хтось поспіхом ніс валізи, а над головами пролітав літак. Реальність ніби роздвоїлася.

Я ніколи раніше не відчувала стільки емоцій одночасно — страх, відчай і повну безвихідь. Найважчим став вибір: виїжджати за кордон чи залишатися вдома. Я вирішила залишитися.

Та час від часу повертаюся подумки до цього рішення, особливо під час чергових російських атак.

Перші дні минали в постійному зв'язку з рідними. Я долучалася до допомоги ТрО, підтримувала близьких і намагалася займатися звичними справами — банально, щоб не збожеволіти.

Віка Кавтиш, редакторка

Близько четвертої ранку зателефонував тато:"Збирайся, почалася війна". Я розсміялася. Не могла повірити в це напередодні мого дня народження. Сказала йому заспокоїтися й ще раз усе перевірити. Він відповів, що приїде за пів години.

Ще кілька дзвінків, якісь пакування, нервові спроби змусити кота залізти до своєї переноски. Розмова з мамою — хочемо поїхати до бабусі в селище неподалік Чорнобильської зони відчуження. Батько категорично забороняє. Дзвонимо бабусі з дідусем, кажемо, що мама поїде до них, а я вирушу з татом.

Того дня маму не пропустили до нашого містечка — туди вже заходили росіяни. Ще за кілька днів я востаннє поговорила з бабусею. Окупація Київщини, щоденні згадки про рідних і спроби розгледіти їхні обличчя у ворожих новинах — початок повномасштабного вторгнення асоціюється в мене не так із власним перебуванням деінде, як із пекучим бажанням ще хоч раз почути голос бабусі й дідуся.

День народження відсвяткували вже навесні, коли на екрані телефона вперше за вічність засвітилося слово "Дідусь".

Анастасія Мартиненко, директорка з комунікацій холдингу LiveMediaHub

Ми були вдома. Це була п'ята ранку, коли подзвонили знайомі з Харкова й сказали, що перші ракети вже летять на місто і почалося повномасштабне вторгнення.

Перші 30 хвилин — це був шок і повна неможливість повірити в реальність того, що відбувається. Ми одразу увімкнули новини й намагалися зрозуміти масштаб подій. Попри все, ще залишалися сподівання, що це швидко закінчиться, що все триватиме день, максимум добу, і що це не переросте у повномасштабну війну.

У перші години не було рішень — була пауза. Шок паралізує. Зараз розумію, що це природна реакція, але тоді здавалося, що потрібно було швидше включитися та прийняти важливі рішення. Але все тепер має сенс у тих варіаціях та варіантах вибору.

Найбільше запам'яталося відчуття розмитого часу. День і ніч втратили межі. Постійні новини, дзвінки, очікування і безмежний страх перед невідомим.

Валентин Скрипник, редактор соцмереж

23 лютого у моєї подруги був день народження, тому ми разом із друзями святкували в будиночку на лівобережжі Києва. Ніхто в той час не спав, і коли ми почули вибухи — подумали, що це нам сусіди у двері стукають. Та за мить крізь вікна побачили спалахи в небі — і все стало зрозуміло.

Я зайшов у новини й почав казати, що всі телеграм-канали пишуть про вибухи в різних містах. Ніхто нічого не розумів, хоча увечері перед цим багато медіа писало: "Росія нападе на Україну через чотири години".

Оскільки ми були в будиночку в приватному секторі, намагалися всіма силами виїхати звідти. Це було майже неможливо. Ціни на таксі сягали 1000-1500 гривень.

Будь-яке рішення в той час було важливим. Та найголовніше — я вирішив, що залишуся в Україні. Запам'яталися вибухи, військова техніка на дорогах, ночівлі в паркінгу/укритті.

Аріна Кот, редакторка соцмереж

Я тоді жила в гуртожитку, в кімнаті з подругою Ангеліною. Працювала на регіональному медіа (мене місяць як офіційно взяли). Я прокинулася, прочитала новини, почала розуміти масштаб проблеми, взяла упаковку оливок і швидко пішла в редакцію, бо у нас терміновий збір, і почала працювати.

Першою мені зателефонувала подруга Ксенія, досі пам'ятаю її слова: "Ну що, збирайте документи й воду — війна почалася". А я вже збиралася на роботу.

Мені довелося поїхати з міста на декілька днів, але найважче було повернутися і зрозуміти, що твій брат — під обстрілами у Києві вже п'ятий день ночує в укритті, мама — в місті, на яке на 100% нападуть, бо там ЗАЕС, і додому я не повернуся, бо високий ризик бути під окупацією. І я повертаюся у місто, коли всі друзі живуть у батьків, а ти — сама.

Найбільше запам'яталося, як ми збирали тривожну валізку, опрацьовували всі новини. Я не спала ночами, бо під загрозою були то мама, то брат. Я читала новини 24/7. На каналі ввели нічні зміни для діджиталу, і я була першою, тому просто всю ніч скролила новини. Ми надто швидко адаптувалися до всього цього...

Ваша пробная версия Premium закончилась Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter