Режисерка фільму "Назавжди-назавжди" Анна Бурячкова: "Головну героїню ми знайшли в Instagram"

Фото: особистий архів Анни Бурячкової

21 листопада в українському прокаті з'явиться стрічка Анни Бурячкової "Назавжди-назавжди" про підлітків кінця 1990-х. Для режисерки ця робота — дебют у повнометражному кіно, проте стрічка здобула світову прем'єру у Венеції й стала найкращим фільмом Міжнародного кінофестивалю в Стамбулі. Ми поговорили з Анною про те, як створювався фільм "Назавжди-назавжди"...

Анно, у "Назавжди-назавжди" цікава історія: ви почали знімати його ще в пандемію ковіду, а завершували вже під час війни. При цьому ця стрічка — ваш дебют у повному метрі…

Так, раніше я знімала переважно музичні кліпи, рекламу, та ми з продюсеркою Наталією Лібет вже давно говорили про те, що треба знімати повний метр. Ідея стрічки в мене була, та все не було часу на її розробку. Плюс, я — не сценаристка, тому Наташа вмовила сценаристку та режисерку Марину Степанську, і та застрибнула в проєкт у момент, коли почався локдаун — так віддалено ми і написали сценарій. Ми завершили знімання "Назавжди-назавжди" в грудні 2021-го, наприкінці січня 2022-го сіли за монтаж, а 24 лютого 2022-го ще навіть відправляли кудись якусь першу монтажну версію... Потім, звісно, зупинились. Продовжили процес вже влітку.

Проте в перші місяці повномасштабного вторгнення у нас всіх було це відчуття: "Йде війна, а ми тут чомусь розповідаємо про підлітків у 1998-му". Але, по-перше, кіно не можна просто кинути на середині, а по-друге, я усвідомлюю, що цей фільм стався, щоб поговорити про наше покоління, фактично забуте в українському кінематографі. Бо коли ми зростали, про нас не знімали, і ми дивилися або на західних підлітків, або хтонічний російський контент... хоча були зовсім іншими. Водночас покоління тих, кому зараз 35-45, найактивніше, бо ми завдяки досвіду, отриманому в дев'яності, виросли тим, ким виросли.

Цього року вийшли і фільм Тоні Ноябрьової про дев'яності, і фільм Ірини Цілик "Я і Фелікс" про підлітка у дев'яності, і "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка про дев'яності… Чим ви пояснюєте такий одночасний бум на 1990-ті серед українських режисерів?

Ну, по-перше, у нас усіх різні дев'яності. У Тоні дія відбувається за рік до здобуття Україною незалежності й розпаду СРСР, у фільмі Філіпа Сотниченка — десь 1995-й, у нас — вже 1998-й. Звісно, ми не витягали на сірниках, хто, про що і як зніматиме. Думаю, нам всім стало потрібно відрефлексувати цей час. А спогади про нього хороші, може, лише в Тоні — в неї це радше пов’язано з родиною. Решта, кого не спитай, про той час кажуть: "Господи, тільки не назад!" — ну бо це був дійсно темний, страшний час. Але й час становлення. І частково, я думаю, кожен по-своєму хотів зазирнути в цю темряву.

Історія в "Назавжди-назавжди" автобіографічна?

Загалом ні, це радше набір спогадів. Є сцени, які передають якісь події з мого життя чи життя Марини Степанської. Наприклад, сцена з більярду — це мій спогад. Плюс ми дійсно дуже багато працювали з пам’яттю, з тим, що ми тоді відчували, які емоції проживали.

Як ви готувалися до знімання? Як шукали реквізит, одяг, локації?

Стосовно одягу — в нас був найвеселіший чат, де художні департаменти обговорювали, що і де вони знайшли: "Я знайшла офігенну худі, прямо звідти!" — "Воно тоді називалось кенгурушка!" Або: "Я на Пташиному ринку бачу труси з 1990-х!" — "Бери п’ять!" 

Нам здається, що ця мода начебто повертається, але вона інша. Тому пошук автентичності був для нас дуже важливий — як, думаю, для всіх, хто знімав зараз про дев'яності.

Зате зараз багато людей після перегляду кажуть: "У мене ж були такі самі шпалери! От оцей вініл рожевий квадратиками!"

Щодо локацій, то може здатися, що 1998 рік не так вже й далеко, але Київ дуже змінився з того часу — навіть будівлі, які не зазнали надто великих змін, все одно мають пластикові вікна, кондиціонери, утеплення на стінах тощо. Та й квартири не закапсулювались: те, що ніхто не перероблював, зараз просто вбите. Тому ми довго шукали локації, доробляли їх, і наша художниця-постановниця Саша Патока проробила колосальну роботу: одну квартиру вона практично зробила з нуля.

Знімали ми в різних районах Києва. Наша головна героїня, за сюжетом, живе навпроти Оперного театру — вона "центрова", а інші герої — в одному зі спальних районів. Його ми знімали між Троєщиною і Борщагівкою. І цікаво, що я — якраз оця "центрова" дівчинка, а співавторка сценарію Марина Степанська виросла на Троєщині. І коли ми порівнювали свої досвіди, виявилось, що в Марини в школі на Троєщині було набагато спокійніше, ніж у мене в центрі. Але у дев'яності погане з тобою могло статися де завгодно.

А як щодо автівок? Адже вони теж потрібні були автентичні?

У нас у фільмі їх не так багато, і автівки — якраз найпростіше з того, що треба було знайти, бо люди їх зберігають: перефарбовують свої "Жигулі", та й BMW Акулу тих часів теж дуже люблять.

Наказ не дорослішати

Як ви шукали акторів?

У трошки нетривіальний спосіб. Нам треба було зібрати ансамбль акторів, доросліших за 18, бо в нас є й інтимні сцени, і сцени насильства, але вони мали видаватися п'ятнадцяти- та сімнадцятирічними. А героїв у нас багато. Тому ми зробили оголошення: "Якщо ви вважаєте себе підлітком і хочете знятись в кіно, надішліть нам анкету" — і отримали 4500 анкет від людей, які вважали, що вони підлітки, — віком від 12 до 45 років.

З 1500 із них я зустрілася. Дуже багато було класних молодих талановитих акторів, і тих хто, хотів бути актором. І ми дуже довго їх обирали, бо зрештою на екрані мала скластися акторська магія.

З Аліною Чебан, яка зіграла головну героїню Тоню, була окрема історія: вона не подала анкету, а ми ніяк не могли знайти акторку на цю роль. Була одна дівчинка, яка дуже наближалася до того, що ми шукали, але їй було 17, і ми на це не пішли.

І коли вже треба було завершити кастинг, і продюсери просто стояли наді мною коршунами: "Просто знайди когось!", я в абсолютному розпачі гортала Instagram і там побачила фото Аліни. Яка, як з’ясувалося, не знала про цей кастинг і, мені здається, єдина з акторів свого покоління не подала анкету.

Ми викликали її на проби, і щойно вона увійшла, нам одразу стало зрозуміло, що це вона. Аліна — не дебютантка, вона вже знялася на той час в серіалах "Слід" і "Дільничний з ДВРЗ" та фільмі "Найкращі вихідні".

Захар Шадрін, що зіграв одного з головних героїв, до нас вже знявся і в якомусь проєкті Netflix, і у Маші Халпахчі в "Кімнаті Батіка", і в "Снайпер. Білий ворон". А перед нами він знімався у бельгійського режисера в Бельгії, а після нас поїхав до Америки й знявся в серіалі Little America — у нього там центральна роль в одній із серій.

До речі, щодо Захара: ви не читали таку критичну думку, що, мовляв, він не дуже схожий на підлітка з 1998 року — "надто гламурний"?

Вперше це чую. Зазвичай після перегляду всі кажуть, що Захар наче втік з Beverly Hills 90210. Але ж це саме період, коли всі хотіли бути одним із героїв Beverly Hills 90210, і в цьому сенсі він чудово підходить на роль. Та й взагалі коментар дуже дивний, бо питання не в тому, чи підходить актор на роль — питання в тому, якого героя ми з ним створюємо. Тому, як на мене, Захар абсолютно органічний у своїй ролі — як і всі інші наші актори.

Артур Алієв до нашого фільму знімався в коротких метрах та фільмі про вітрильний спорт. Я знайшла його за два роки до знімання "Назавжди-назавжди" й наказала не дорослішати. І він не подорослішав. (Усміхається.)

Ліза Цилік до цього багато знімалась, наприклад, зіграла в "Носорозі" Олега Сенцова.

Але є в нас і дебютанти — наприклад, абсолютно неймовірна Даша Жихарська, яка грає Іру, Клим Рева, який взагалі не був актором і знайшовся просто вдома у друзів. Ася Пшенична — чудова дівчинка, приїхала на кастинг з Одеси — вона до цього грала тільки в театрі. А є і Влад Михальчук, який навчався на акторському, та раніше не знімався ніде, а зараз він — фронтмен гурту Schmalgauzen. Він теж класний актор. Тобто у нас є баланс між професійними акторами й тими, хто не актор взагалі. Але добре працювалося з усіма, просто до кожного треба було знайти підхід.

Через вік наших акторів і матеріал, ми не робили майже ніяких репетицій: у нас були читання, але здебільшого три тижні перед зніманням ми грали в ігри й розмовляли, щоб вибудувати персонажів і довіру між акторами, мною й операторкою. Олена Чеховська, наша операторка — майстриня психологічної камери, і вона зі своєю камерою була присутня просто скрізь. Для того, щоб актори її не помічали, вони мали звикнути до її присутності. Так ми догралися в ігри до того, що потім вийшли на майданчик і все це зняли.

З ключем на шиї

Для вас повний метр — теж дебют. Цей новий досвід був складнішим за попередні роботи?

Це навіть не про складність: професійності мені для цієї роботи вистачило, бо перед тим був довгий період роботи. Але я не могла подумати, що цей процес триватиме так довго. Сам знімальний період був доволі коротким, але я не розуміла, наскільки ця робота забиратиме енергію абсолютно на всіх етапах. Чи складніше було знімати? Ну, трошки складніше. Бо якщо ти звик розповідати історії, навіть довгі, в дуже коротких формах, а тут раптом треба історію не те, що розтягнути, але розповісти в іншому ритмі — це просто новий досвід. Але дуже цікавий, і його хочеться продовжувати. Я за ці чотири роки зі спринтера переформатувалася в стаєра й марафонця. Але я до цього йшла і цього хотіла — просто у кожного свій шлях.

Як ви підбирали музику для фільму? Чи були якісь складнощі з авторськими правами?

Для нас було принципово не використовувати музику, що народилася пізніше 1998 року. У нас грає "Там, де нас нема" "Океану Ельзи" — і це якраз рік, коли вони отримали "Червону руту", і ця пісня лунала звідусіль.

У нас є пісні "Скрябіна", "Божевільні танці" "Тартака" і "Ляпіс Трубецькой", бо викинути це з того часу було майже неможливо — вони, здається, грали з кожної праски.

А ще в нас є прихований діамант — запорізький гурт "Смогові комахи", який проіснував якраз до 1998 року. Вони не були надто популярні, але в них був чудовий хіп-хоп.

Складнощів із правами не було, бо, крім "Скрябіна" і "Тартака", я всім, кого назвала, знімала кліпи. І дуже радію, що люди дозволили нам використати свою музику.

А загальна музика для стрічки написана Лікою Бугайовою — неймовірною композиторкою, лідеркою гурту Zetetics. Вона написала всю музичну партитуру там, де в нас не було конкретних треків.

Які були ваші враження від фільму, коли ви його вперше подивилися?

На момент прем’єри я подивилася цей фільм від початку до кінця десь 60 разів. І коли вперше побачила все на великому екрані, зрозуміла, що ми таки створили кіно, яке має дуже класний вигляд в кінозалі. Тобто всі фільми повинні мати гарний вигляд в кінозалі, але не всі його мають. І магія моменту, коли ти свою "дитину" бачиш на великому екрані, незабутня.

А на прем’єрі у Венеції я вже більше спостерігала за тим, як реагує зал. Та й  наші актори вперше дивилися фільм саме у Венеції, та й українці були в залі. І у всіх була дуже різна реакція: українці сміялися, бо впізнавали себе, а потім плакали, а для іноземців, особливо тих, хто живе західніше Берліна, це був погляд у якийсь паралельний світ.

Починаючи знімати цей фільм, ви могли уявити, що його прем’єра відбудеться у Венеції?

Ми, звісно, дуже хотіли, щоб у фільму був певний фестивальний шлях, але для мене все одно завжди від початку найважливіше, щоб його подивились вдома. А для цього все ж непогано спочатку вистрілити десь "там".

Я знала, що ми подаватимемось на фестивалі. І коли під час знімання Наташа Лібет спитала, де б я хотіла влаштувати прем’єру, я чомусь сказала: "У Венеції" — бо мені завжди подобалось кіно, відібране до Венеції. Канни та Берлін, звісно, теж класно, але я розуміла, що наше кіно не для Канн.

І як згадується цей прем’єрний день у Венеції?

Приблизно так: ми всі бігаємо й кричимо. (Сміється.) Але це, безумовно, жарт, бо Венеція — це фестиваль класу А, де є протокол, і тобі ще за два тижні, а іноді й за місяць до події починають розповідати, куди ти маєш поставити ногу, де ти маєш бути, скільки там має бути людей, хто має говорити, хто — мовчати… І мені просто весь час казали: "Зараз ти йдеш на інтерв’ю, зараз — на інше інтерв’ю, зараз буде те, зараз оте…" Та я — не зовсім та людина, якій можна сказати, куди їй треба подивитися. Але це був цікавий досвід. А сама прем’єра була дуже приємна, тепла. Після показу в нас було Q&A (питання-відповіді — Прим. Ред.) хвилин на 40, і після ми ще хвилин 45 стояли під кінотеатром й відповідали на запитання — люди все підходили й підходили. Багато підходило іноземців. Хтось казав: "В мене було так само!",  хтось: "Моїй дитині стільки років, як зараз вашим героям, і я не можу знайти з нею контакту" — дуже цікава була реакція.

А моя улюблена історія щодо того, як сприймають наш фільм за кордоном, пов’язана з нашими копродюсерами-нідерландцями. Завдяки їм ми це кіно змогли завершити, бо вони нас підхопили вже після початку повномасштабного вторгнення. І коли під час постпродакшену я написала, що треба на всіх загальних планах міста витерти за допомогою графіки всі кондиціонери, вони здивувалися: "А чого? Вони у нас в 1998-му вже були!" На що я відповіла: "Це у вас були й гендерна рівність, і кондиціонери, а в нас була нерівність і тарілки-сателіти".

А перед тим вони подивилися монтаж і запитали: "А чому у вас всі хлопці такі мачо, а дівчата дозволяють з собою так поводитись?" 

Ну бо це Україна 1998 року, і ми не те щоби сильно знали про гендерну рівність, аб’юз, примус, булінг тощо.

Всі країни колишнього радянського табору так чи інакше пройшли оці дев'яності. І поляки, наприклад, кажуть: "О, це ж про покоління з ключем на шиї!" — тобто про те, що ти ідеш у школу, тобі дали сніданок, видали "ключ на шию", а потім ти прийшов, відкрив двері тим ключем, взяв холодний борщ, поїв і сам собі якось крутишся, бо в батьків немає часу тобою займатися — їм треба зробити так, щоб у тебе була ця їжа. І східна Німеччина так само це відчувала, і Чехія, і Румунія. Румуни кажуть: "О, в нас було так само!" — цей відгук мене просто переслідує від Балкан до Литви.

А для молодших людей із Західної Європи це теж знайома універсальна історія — нерозуміння того, де ще любов, а де вже образа.

Вперед, до "Тигроловів"

Який зараз, на вашу думку, стан українського кінематографа? Бо хтось каже, що все погано, з іншого боку — у нас прем’єра за прем’єрою?

Прем’єра за прем’єрою здебільшого через фільми, які почали зніматися ще до повномасштабного вторгнення. І їх ще декілька є.

Я от нещодавно в Котбусі подивилася "Ти — космос" Паші Острікова й абсолютно закохалася в цей фільм! Я зараз маю агітувати всіх подивитися наше кіно, але на майбутнє кажу, що треба йти й дивитися "Ти — космос", бо це абсолютно неймовірний фільм! Дуже ніжний, виважений, смішний і дуже-дуже гуманістичний — у нас такого кіно ще не було.

Зараз знімається багато документального кіно — безумовно, люди все одно намагаються робити проєкти й вигадувати наступні, і я так само.

Чи буде на це фінансування, чи буде можливість це знімати, хто буде грати в цих проєктах, чи, може, будуть надалі знімальні групи повністю складатися з жінок? Дуже багато питань.

Я дуже сподіваюсь, що українське кіно буде, бо воно дійсно стало за останні роки схоже на справжній класний кінематограф. У нас є ідеї, є кому це робити, є вже класні майстри — питання в тому, коли закінчиться війна.

Знаю, ви плануєте зняти фільм за "Тигроловами" Івана Багряного?

Я хотіла це зробити ще тоді, коли цей роман не був таким модним. Вважаю, що це найбільш кінематографічний український літературний твір ХХ ст.

Але це дуже масштабна конструкція, і її не можна екранізувати "на колінці" — одні "Тигролови", зроблені "на колінці" в 1994 році в Пирогові, в нас уже є.

Тому ми над цим проєктом працюємо: він зараз на ранній стадії девелопменту. Ми зробили його пітчинг в Котбусі й будемо потроху його готувати. Бо він навіть без умов війни складний і довгий.

Когось вже бачите в головній ролі?

За ці роки я вже дуже багато кого бачила в головній ролі, але Григорію Многогрішному в книжці 25 років, і ті, про кого я думала 10 років тому, вже подорослішали. Вибір все одно відбувається під час проб завдяки магії конкретного моменту, емоційному стану актора в цей час. Бо бувало, що актори приходили до мене на проби, і я думала: "О, ні, це безнадійно!" А за два роки ми перетиналися, і я розуміла, що людина настільки відкрила себе і свій талант, що стала ідеальним героєм. Та і я за цей час змінилась і почала щось сприймати інакше.

Взагалі за те, щоб уявляти когось у якихось ролях, відповідає продюсерка Наташа Лібет, а вона в усіх ролях уявляє Бреда Пітта. (Сміється). Але він там трошечки теж вже за віком не підходить.

Тож будемо розв’язувати проблеми за мірою їхнього надходження.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter