Режисерка стрічки "Медовий місяць" Жанна Озірна: "Я не хотіла знімати трилер, але фільм чіпляє"

Фото: Віктор Шаманов

Фільм "Медовий місяць" Жанни Озірної — про молодят, які замість весільної подорожі потрапили в російську окупацію, ще до прем'єри в Україні зібрав цілий врожай міжнародних премій. А 11 вересня він нарешті виходить в український прокат! А ще 11 вересня в кінотеатрі "Жовтень" відбудеться спеціальний показ "Медового місяця" за участі творчої групи з обговоренням фільму.

Ми зустрілися з Жанною Озірною та поговорили про створення стрічки, найважчі сцени й те, чому іноземцям досі складно зрозуміти нашу реальність.

Жанно, ви розповідали, що на створення "Медового місяця" вас наштовхнула історія однієї родини, що пережила окупацію. А чому саме вона — бо людей, які пережили окупацію на Київщині, досить багато?

Мене дуже зачепило те, що люди в оригінальній історії тиждень повзали під вікнами навкарачки, щоб росіяни їх не помітили. І мені здалося, що це значуща деталь про окупацію, про те, що людина в прямому сенсі фізично змушена втрачати гідність — замість того, щоб стояти прямо й дивитися прямо, змушена ховатися, опускатися й повзати. Мене це тригернуло, бо, на мій погляд, українці — це дуже про гідність.

Про що саме ви хотіли зняти цей фільм?

Про застрягання між минулим і майбутнім. У мене не було мети створити якийсь меганапружений трилер — хоча зрештою він вийшов напружений. Хотілося передати це відчуття, коли минулого вже немає, майбутнього теж поки не видно, і ти просто застряг.

Це, зокрема, і якась особиста штука, бо в мене сильна клаустрофобія: я не їжджу в ліфтах, дуже страждаю, якщо треба летіти літаком. І я намагалася уявити, як це — перебувати в замкненому просторі, коли ти не можеш вийти й не розумієш, що буде далі.

Це, з одного боку, нестерпне відчуття, з іншого — воно не дуже добре візуалізується. І для мене було цікаве творче завдання — як зробити, щоб це було цікаво, затягувало, і щоб моя думка читалась якомога зрозуміліше. 

У мене як глядачки виникла думка: чому до усіх сусідів ваших героїв росіяни прийшли, а до них якимось дивом не дійшли? Чи не будуть вам закидати, що це якось неправдоподібно?

Це не якесь диво: герої ремонтували квартиру, в них двері були в ремонтній плівці — не було сенсу вибивати двері, за якими вочевидь нічого немає.

І до героїв реальної історії росіяни дійсно не дійшли, причому ніякої ремонтної плівки в них не було — просто не дійшли, бо це величезний багатоквартирний будинок, де вони заштабувалися. І не думаю, що в них було у пріоритеті ходити по сотні квартир і в кожній вибивати двері. Когось вивели, сусідів вивели, а їх — ні. Це просто якийсь дивний феномен. Але на закиди я, найімовірніше, не буду зважати, бо це феномен кіно — тобі доводиться вигадувати, щоб бути реалістичним. 

Я спілкувалася з двома родинами. В одній було семеро людей у квартирі, а друга дівчина з Бучі переховувалася з батьками на другому поверсі. І аж здивувалась, наскільки мені пощастило знайти ці історії, бо вони одна одну доповнили. 

Я їздила додому до тих людей, подивилася, який вигляд мала ця квартира, яке там планування, що було за вікном, з якої висоти їх могли бачити росіяни, як вони повзали, як треба було пригинатися. Кіно — це дуже конкретне мистецтво, і я не можу собі дозволити вигадувати все від початку до кінця, маючи живих свідків.

З іншого боку, повністю базувати історію на реалістичних деталях я теж не бачу сенсу — є ж художня умовність. Якщо мені треба, щоб була місячна ніч, там буде місячна ніч, навіть якщо в перший місяць повномасштабної війни не було жодної місячної ночі — мені потрібна художня виразність.

Знімали ви також у Київській області? 

Ні, ми знімали в павільйоні. У Київській області ми знімали тизер — знайшли квартиру в Бучі, схожий двір, схоже планування квартири — вона теж була в ремонтному стані.

Але цілий фільм зняти у квартирі неможливо, бо масу критично важливих факторів неможливо проконтролювати на реальній локації. Наприклад, ніяк не проконтролюєш, ніч за вікном чи день. А ми зі спеціально створеною 3D-моделлю двору могли контролювати все — ніч, вечір, сутінки, ранок, сонце…

А от весь додатковий шум, навіть те, що говорив сусід за дверима, ми мали відтворювати на постпродакшені. Чисто з технічного погляду в нас була ідеальна тиша, яку дає тільки павільйон. Бо у звичайному будинку то дитина заплаче, то собака загавкає, то машина проїде… 

Зірка й дебютантка

Яким був ваш кастинг? Як ви обрали саме Романа й Ірину? Чи, можливо, ви одразу знали, кого хочете знімати?

Ні — у мене в принципі немає улюблених акторів. Мене хвилювало тільки те, наскільки людина зможе впоратися з таким досить складним матеріалом.

Єдине — ми із кастинг-директоркою Аллою Самойленко розглядали можливість взяти акторів, які реально пройшли окупацію — а вони, в принципі, підходили і за віком, і за всіма параметрами. Але зрештою вирішили цього не робити, бо це б спричинило їхню ретравматизацію — ми ж знімали майже два роки тому, і всі спогади були ще дуже свіжими. 

Нашим завданням було підібрати енергетично рівноцінних партнерів. Бо Рома — відомий актор, у нього є акторська впевненість, він просто заповнює собою екран. Всі кастинги ми проводили в парах, які постійно міксували, і зрештою затвердили Романа. А потім міксували його з різними партнерками й зупинилися на Ірині.

Іра — нове обличчя для українського кіно, але вона була переконлива і, що важливо, харизма Романа її не "з'їдала". І мені це сподобалося, бо роль Іри, можливо, навіть складніша, ніж чоловіча. За неї вона нещодавно отримала премію Параджанова. 

Іра дуже класно впоралася, додала героїні своїх фарб. Може, я й хотіла бачити головну героїню інтровертнішою. Але класно, що Іра в кадрі така, яка вона є.

Як актори сприйняли цей матеріал? 

Неоднозначно. Знаю, що в них були сумніви, чи варто взагалі в цьому фільмі зніматися, чи це достатньо хороший матеріал.

Для Роми не дуже комфортною була роль Тараса — ми багато говорили з ним про кризу маскулінності, про те, що Тарас — неоднозначно героїчний, у ньому багато певних зламів. І мені здається, що Рома свою трансформацію прожив під час репетицій, бо репетиції були дуже складні, дуже виснажливі й емоційні. 

В основному ми з акторами не повторювали слова, а розмовляли — наприклад, про те, чому героїня Іри так чіплялася за коробки з порцеляною. Мене дуже багато людей переконувало, що всі би просто кинули їх і поїхали. Я з цим не погоджуюся, бо чудово знаю, як митці ставляться до своїх робіт: вони краще залишаться і рятуватимуть їх.

Яка сцена була і для них, і, можливо, для знімальної групи найемоційнішою?

Найскладнішою була сцена в гардеробі — вона знімалась одним кадром. 

Нам складно було зрозуміти, по-перше, як це знімати, бо гардероб вузький, їх двоє… Коли, хто має бути в кадрі, кого і як знімати, коли вони разом, а єдине джерело світла — ліхтарик?

Героїня каже цікаву фразу: "Кому потрібно це мистецтво?" — мені вона дуже відгукнулася, бо я як журналістка теж переживала такий момент. Напевно, це були й ваші думки на початку війни?

Звісно, і не лише мої. Ти все робоче життя думав, що у твоїх руках є якийсь інструмент впливу — повільного, стратегічного, але невеличкого впливу. А повномасштабка, особливо на початку, дуже гостро проявила, що не можеш ти тут і тепер нічого зробити.

У розумінні багатьох у світі мистецтво не має бути політичним, бо це інструмент миру, дипломатії, порозуміння. А для нас це — спроба зруйнувати скляну стіну, передати через своє мистецтво хоч якусь часточку досвіду. Бо навіть найкращим, найгеніальнішим мистецтвом ти не поясниш людині, як це — сидіти під бомбами три роки поспіль. 

Мені багато разів казали за кордоном: "Я подивився ваш фільм і розумію, що це могло статися зі мною". Бо, скажімо, в Італії такі самі люди, як ми, живуть у таких самих модненьких квартирах із класним ремонтом і ведуть ті самі дискусії, що й герої "Медового місяця" з друзями на початку фільму.

Тому в мене було просте завдання: скоротити дистанцію між нами настільки, наскільки це можливо. Бо я впевнена, що прибрати її взагалі — нереально.

Ви ж знімали фільм на грант від Венеційського фестивалю — у вас, очевидно, були ментори? Наскільки вони розуміли взагалі те, що ви знімали?

Все залежало від того, з якої країни ментор. У мене були боснійка, італійка, шведка. І найкраще мій сценарій розуміла боснійка. А, наприклад, американець казав: "Нащо тобі цей початок із цими довгими діалогами, з вечірками? Починай одразу з війни". І це означає, що людина сприймає цю історію як якийсь зоопарк з екзотичними тваринками, де треба від початку захопити увагу глядача якимось саспенсом.

А для мене це я, мої друзі, мої сусіди, і для мене важливо було описати контекст, те, якими речами ми цікавилися до повномасштабки, до того, як війна стерла можливість говорити про будь-що, окрім неї. Мені важливо було сказати: "Я була такою самою людиною, як ви. Я не говорила нескінченно про "Патріоти", "Леопарди" й "Абрамси", я говорила про французьких філософів і відтінки кольору стін у моїй кухні".

Французька менторка з монтажу пропонувала взяти цю вечірку, розбити її на шматки та вставити флешбеками впродовж всієї історії, "щоби історія не була такою тягомотною". Бо люди бояться відчуття застрягання в чомусь. Але ж війна — зокрема, про це: ти або сидиш 24/7 в окопі, і тобі або страшно, або ти нудишся. Чи сидиш в тилу в постійно підвішеному стані: "А що скаже Трамп? А що йому відповість путін? А що там цей?..."

Оце відчуття підвішеності дуже лякало людей, а я його, навпаки, намагалася передати у фільмі. А мені казали: "Ні-ні, розважаймо глядача! Повставляймо флешбеки!" А щойно ти починаєш вставляти ці флешбеки, з'являється відчуття, що люди сидять в окупації і згадують, як їм класно жилося до війни — а так не було. Фільм — про те, щоб відчути себе в цій невизначеності, а не в тому, щоби втікати в спогади про те, що було до війни.

І поки ти не поясниш, що важливий оцей акцент, а не цей, вони пропонуватимуть якісь зрозумілі їм інструменти, спрямовані на те, щоб розважити глядача.

Зрештою ми вирішили, що зробимо лінійну історію — так, як я хотіла, а не так, як їм здавалося кращим. 

Сама жартую, сама сміюся

Ви казали, що фільм — більше не для українців, а для іноземного глядача, щоб вони побачили наші реалії. Вдалося досягти цієї мети?

Так, мені здається, певну свою задачу я виконала — навіть краще, ніж очікувала. Я бачу це по статтях, особливо в італійській пресі, де вийшло вже п'ять суперґрунтовних аналітичних статей. Я розумію, що відгук міжнародного глядача — набагато цінніший, ніж те, що я отримувала в Україні. Бо в нас просто звертають увагу на якісь реалістичні чи нереалістичні деталі — може, наші критики не готові до того, що я могла закладати щось глибше?

А міжнародний кінокритик, навпаки, очікує, що з ним гратимуться в тонку інтелектуальну гру, і реагує на неї. Наприклад, герої говорять про привидологію Дерріди — я суперсвідомо помістила цей епізод, де героїня розказує, що виставка називається "Підручник з привидології", що це Дерріда. Дерріда опонував Фукуямі, який проголосив концепцію кінця історії: мовляв, всі конфлікти вже вичерпані, люди більше не помиратимуть від воєн. А Дерріда висунув концепт привидології — про те, що комунізм, якого якби немає на нашій мапі, є в інших країнах як привид і досі вбиває сотні тисяч людей. Для мене це один із ключових моментів фільму, на який глядачі в Україні не звернули уваги. Але абсолютно всі кінокритики за кордоном помітили.

Ви можете взяти будь-яку сцену з мого фільму, і я поясню, чому тут цей ракурс, чому ця крупність, чому конкретно це слово. А поки таке відчуття, що я сама до себе жартую, сама собі сміюся. Але це розуміння я отримую від міжнародних кінокритиків — вони абсолютно все зчитують. 

У фільмі лунають вибухи — де ви брали ці звуки?

У нашого звукорежисера Сергія Степанського є колекція вибухів. А деякі специфічні вибухи він взяв у колег-документалістів — вони їх колекціонували, бо ці звуки занадто специфічні, щоб їх просто можна було знайти в якихось бібліотеках.

Ви очікували такий врожай премій для фільму, який вже зібрали до сьогодні? Як для дебютної стрічки це надкрутий показник!

Для мене премія — це двері, які допомагають зрозуміти, що, в принципі, лімітів немає. Що ліміт — це тільки мої наполегливість, вигадливість, фантазія тощо.

У мене було щось схоже, коли я зняла одну зі своїх перших короткометражок. Вона довго нікуди не потрапляла, потім потрапила на кілька фестивалів, а потім за допомогою фрагменту цього фільму я потрапила на Берлінале.

Я ніколи не уявляла, що зможу досягнути такої висоти! А коли ти її вже взяв, думаєш: "А, так я можу і туди потрапити, і туди…" Ти перестаєш думати про всі ці медальки як про те, чого нереально досягнути, і зосереджуєшся на тому, що треба добре робити свою роботу і знімати наступний фільм вдесятеро краще. 

Просто з преміями потім легше будувати подальший діалог, отримувати гроші на наступний фільм тощо.

До речі, "Медовий місяць" так схожий на п'єсу, що можна його, в принципі, і для театру адаптувати?

Не думала про це. Я просто абсолютно не розумію, як працювати з театром: так само як не вмію грати на скрипці — це абсолютно інший вид мистецтва. Тому, якщо хтось захоче адаптувати "Медовий місяць" для театру, я, мабуть, погоджуся, але просто віддам матеріал людині, якій довіряю.

Вже плануєте щось знімати далі?

Ми отримали гроші на наступний фільм, "Нижній горизонт", ще до повномасштабки.

Потім все відклали, зняли "Медовий місяць" і тепер продовжуємо роботу над "Нижнім горизонтом" у копродукції із Францією й Румунією.

Це проєкт мого життя — я його пишу з 2019-го. Зніматиму я його у своєму рідному місті, Горішніх Плавнях. Головна локація — Гірничо-збагачувальний комбінат — складна, але вона вражає. А частково фільм має зніматися у Франції, бо головна героїня працює в Сорбонні. Це важливий проєкт про історичну й колективну пам'ять, яку раніше стирали, і те, як ця зміна історичної пам'яті впливає на теперішнє покоління. 

У фільмі буде дуже багато локацій, дуже багато людей, масові сцени — тобто має бути великий бюджет, який треба назбирати. І це задача із зірочкою.

Якщо все буде ок, то зніматимемо наступного року. Я знаю, що це буде суперкласний фільм! І навіть не сумніваюся, що він отримає набагато більший резонанс, ніж "Медовий місяць".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter