Скульптор Журавель: про роботу з Кличками та гардероб для малюків на Поштовій
Фото: Олег Переверзев
Із Володимиром Журавлем — автором улюблених киянами малюків на Поштовій площі, пам'ятника Сікорському та Іллі Муромцю — ми зустрілись у майстерні скульптора. Вразила відсутність традиційного "мистецького безладу": інструменти, книги, численні роботи — все акуратно розкладено по своїх місцях. Взагалі, головне відчуття від спілкування — легкість, щирість і повна відсутність заздрощів до колег по цеху (а цим зазвичай багато хто грішить).
Чому став скульптором і до чого тут дружина президента
Відверто кажучи, скульптором я відчував себе з дитинства. Бо зростав у родині, де куди не поглянь — усі художники: батько, мати, сестра. Навіть мій дядько — і той скульптор (Сміється.). А я завжди хотів бути схожим на нього. Тож мені це було на роду написано. Карма. В мене, щоправда, була ще одна пристрасть — спорт, але поєднувати все досить складно. Тож за батьківською порадою я пішов мистецькою стежиною. Взагалі, у мене було кілька знакових початкових етапів розвитку.
Перший — це коли я зробив за допомогою електроінструментів скульптуру з дерева, рибу. Другий — коли відбувалася велика виставка в "Українському Домі" і там до мене підійшла дружина тодішнього президента Людмила Кучма. Мої роботи їй сподобалися, ми навіть сфотографувалися разом. А було мені тоді десь 9-10 років, і така увага мене, звісно, дуже вразила. У якомусь сенсі це і було моє професійне визнання.
Про Кличків у бронзі
Першою моєю серйозною роботою (у 2004 році) у бронзі були велетенські медалі із зображенням Вільяма Джуса — українського винахідника, який винайшов болти, що не розкручуються від вібрації.
Це дало можливість зробити великий стрибок-прорив у містобудуванні. Взагалі у Джуса безліч цікавих винаходів — це була надзвичайно світла голова. Так ось, зробив я їх для Українського інституту Америки. Річ у тім, що у них там була масштабна реконструкція, для якої брати Клички пожертвували велику суму грошей як меценати. І інститут забажав їм віддячити. Тож сувеніри замовили саме для них: великим хлопцям — великі медалі.
Запросили на вручення і мене, і це була моя перша велика самостійна подорож за кордон. Мені було 18 років. І я, чесно кажучи, почувався тоді, наче у космосі побував (Сміється.). Пам'ятаю, що дуже нервував, коли мене викликали на сцену, — аж щока від емоцій сіпалася! Адже я з дитинства був фанатом Кличків, як, мабуть, й усі хлопці. А їхні бої — це ж було просто свято якесь. Причому для всієї країни!
На цьому історія нашого знайомства не закінчується. Пізніше я зробив знакову статуетку "Бій Віталія Кличко з Денні Вільямсом", яку відлив у бронзі.
Я зробив її під час Помаранчевої революції та виставив у залі Національної академії мистецтва — щоб надихнути усіх. Пізніше Кличко побачив її та придбав, щоб потім подарувати своєму тренеру Фріцу Здунеку. Що цікаво, за нею він приїздив до мене у майстерню, де ми з вами зараз сидимо. Це було взимку, він заїхав у двір, вийшов з охороною — все по-дорослому. А надворі — кучугури снігу, ожеледиця. І Віталій ступає на слизьке у своїх туфлях і ледь не падає! Але все ж таки встояв — вміло взяв таку собі професійну стійку, щоб рівновагу не втратити. А я ще тоді подумав: "Боже, а якби він впав і щось собі зламав?" Але, на щастя, обійшлося. До речі, наступного дня весь двір було прибрано — до останньої сніжинки (Сміється).
У 2011 році я зробив ще одну статуетку з Кличками — цього разу вже одразу з обома братами, які тримають свої чемпіонські пояси та прикривають один одному спини. Це був мій особистий подарунок кумирам дитинства.
Про свій перший пам'ятник на вулицях Києва
Моєю першою київською роботою став пам'ятник киянину Анатолію Кузнєцову (2009 рік) — автору роману-документа "Бабин Яр".
Я зробив його у вигляді маленького хлопчика, який читає німецький наказ. Синові письменника Олексію таке рішення сподобалося. Він спеціально приїздив на відкриття. Був у мене у гостях, підписав мені та батькові книжки. Коли він у ливарні побачив пам'ятник, то розплакався і сказав: "Так, він схожий на мого батька". Що цікаво, мені спочатку пропонували створити скульптуру у вигляді книги. Але це було б найочевидніше з рішень — "у лоба". Тому я вирішив це по-іншому.
Епопея з малюками
Це дуже смішно, але пам’ятник засновникам Києва (Кий, Щек, Хорив та сестра їхня Либідь на Поштовій площі), яких я зобразив у вигляді малюків, я "пробивав" майже 10 років!
Пройшов усі чиновницькі кола пекла, стукав в усі двері, спілкувався з купою людей, перш ніж мені нарешті дали на них добро. Тепер замовники, навпаки, часто просять мене зробити для них щось у моєму "фірмовому дитячому стилі". Бо люди впізнають ці роботи — для багатьох це як додаткова туристична атракція чи, як я кажу, магніт. І це класно насправді. Так на ДВРЗ з'явилися малюки-фармацевти, яких у мене замовив один бізнесмен, власник заводу з виробництва медичних препаратів. Та діти у Затоці в Одесі — біля одного готельного комплексу. Там, до речі, були страшні обстріли, але з роботою все добре.
Не секрет, що для київської скульптури на Поштовій я ліпив малюків зі свого молодшого брата. А от із дівчинкою склалося навіть цікавіше. Спочатку це був такий собі збірний образ — щось я підгледів у дитини друзів, щось — на дитячих фотографіях, яких передивився безліч. Так от коли в мене торік народилася доня, виявилося, що вона дуже схожа на ту дівчинку, що я створив. Мабуть, недарма кажуть, що художник завжди ліпить себе.
Я з дружиною Катериною вже багато років підтримую традицію, яку ми свого часу започаткували разом зі знайомим журналістом Олександром Марущаком: на свята ми перевдягаємо наших малюків у щось цікаве. Вони вже приміряли вишиванки, військовий однострій, одяг Гарі Поттера, козацькі шаровари, медичні халати та інше вбрання. В них є власний — вже величезний — гардероб! Маленькі дітки, але великі модники.
Ілля Муромець, створений на 3D-принтері
Коли мені запропонували зробити монумент Муромця, то поставили для виконання… надстислі терміни. Якщо працювати класичними методами, то вкластися в них було дуже складно. Тож довелося добряче помізкувати, як це можна зробити, щоб все встигнути. І вперше в Україні (а можливо, і у світі) ми повністю зробили монумент, всі деталі якого були надруковані на 3D-принтері. Це був дуже цікавий досвід. До речі, ця робота в середині порожниста. І коли її монтували, то щоб не отруїтися чадними газами від зварювання, монтажники дихали через спеціальну трубку.
Дуже багато я заморочувався із постаментом – там дві монолітні брили вагою у 30 та 40 тонн. Знайти їх — це була половина справи, а от завантажити та привезти на місце — ще той квест (Сміється.). Перший кран, який ми пригнали, ледь не завалився. Довелося брати більш потужний.
Чому для скульптури мені позував саме Василь Вірастюк?
Просто він ідеально для цього підходив, адже його повною мірою можна назвати сучасним богатирем. Це такий собі зв'язок між поколіннями. До того ж, як з'ясувалося, його тренувальна база, як і пам'ятник, теж розташована на острові Муромця.
Що цікаво, найбільше цю роботу критикували… за бороду Муромця. Бо деякі знавці стверджують, що у легендарного воїна її не було. Мовляв, він голився. Проте це кумедні дрібниці (Сміється).
Складний Сікорський
Найскладніша з інженерної точки зору моя робота — це пам'ятник Ігорю Сікорському (відкритий у 2019 році та встановлений біля аеропорту "Київ").
Адже скульптуру зроблено під нахилом, плюс у неї лише одна точка опори — Сікорський стоїть на лівій нозі. Та ще й не всією стопою, а навшпиньки. До того ж я придумав, щоб гвинти гелікоптера, який він тримає у руці, рухалися. Сам придумав, сам потім за голову хапався, як це зробити краще. Але все вдалося.
Лікування скульптурою
Коли люди замовляють у скульпторів пам'ятники на кладовища — це непросто. І перш за все непросто емоційно. Проте я для себе зрозумів, що гарна робота — вона наче лікує тих, хто пережив втрату. Можливо, навіть заспокоює, людям стає легше. Я створював різні роботи, у тому числі й пам’ятник актору Віталію Лінецькому. Довго перебирав варіанти того, як його увічнити. І нарешті вибрав такий образ: він підіймається сходами, що зникають за театральною тумбою, на якій висять афіші спектаклів з його участю.
В одній руці він тримає газету, а на спині у нього рюкзак — він так завжди ходив. Саме таким його і запам'ятали численні друзі.
