Шон Пенн — головний герой стрічки Мирослава Слабошпицького: інтерв'ю з режисером про співпрацю у "Війні очима тварин"

Фото: Sota cinema group

4 жовтня у межах ОМКФ відбудеться національна прем'єра фільму "Війна очима тварин". Це — альманах, створений із кількох короткометражних стрічок різних українських режисерів, присвячений тому, як почуваються тварини під час війни. Проєкт відкриває робота українського класика Мирослава Слабошпицького "Орел", в якій головну роль зіграв американський зірковий актор Шон Пенн.

Як виникла ідея для цього альманаху?

Це була ідея Олега Кохана. Він захотів його зробити, знайшов перші гроші й запитав, чи хочу я зняти короткометражний фільм. Я відповів, що не знаю, не певен. Я навіть радив йому знайомих режисерів, які могли б узяти участь. А потім він зателефонував і сказав: "Слухай, а ти сам хотів би зняти короткометражний фільм?" Я знову не знав, що відповісти. І тут він додав: "А якщо зі Шоном Пенном?" Я сказав: "Все, я вже вилітаю". Така була історія.

Треба зрозуміти, що я не є художнім керівником усього альманаху.

Мені цікаво поговорити і про ваш проєкт окремо. Тобто це Олег Кохан вирішив, що Шон Пенн буде у фільмі. А можна дізнатися, як він із ним зв'язався?

Я думаю, що, звичайно, не можна. Думаю, що він вам не скаже, і я теж не скажу. З акторами зазвичай зв'язуються через агентів — це внутрішня справа, і процес не завжди вдячний. Добре, якщо ти можеш дістатися "до тіла", як то кажуть. Олегу вдалося дістатися до Шона: вони надіслали йому сценарій, ми відправили йому "Плем'я", і він його подивився. Це було в Америці, у 2023 році.

У 2023-му році на конкурсі Каннського фестивалю була стрічка мого товариша. Він виявився великим прихильником фільму "Плем'я". Фільм називався Black Flies ("Чорні мухи"), у Франції він іде під цією назвою з Шоном Пенном і Таєм Шеріданом, а у світовому прокаті у США — як Asphalt City. Це фільм про нью-йоркських парамедиків, де Шон грав одного з них.

Шон прилетів у Канни представляти цей фільм і сказав, що хоче познайомитися з режисером "Племені". Мені зателефонували буквально за два дні, коли він був у Каннах. Я навіть не збирався їхати, не мав акредитації. Але вилетів о шостій ранку, прилетів о восьмій, і вже ввечері ми сиділи разом. Нас запросили на зустріч, тому що Шон теж прилетів того дня. Він пробув лише три дні, і всі ми провели фактично разом: я, Олег Кохан, Льоша Макухін і Шон.

Треба чесно сказати, що він більше розпитував нас. Після Берлінале він продовжував роботу над своїм документальним фільмом Superpower, який знімав у Києві та в Україні загалом. Він ставив багато запитань про Україну. Якраз тоді точилося питання, чи дадуть Україні F-16. Ми сиділи, говорили, випивали, і він дуже переживав через це.

У нього був величезний номер у готелі, де ми проводили час, періодично заходили зірки, режисери. Я сидів на підлозі, а люди заходили й виходили. Ситуація була кумедною: Шон не запам'ятав мого складного прізвища, і коли заходили люди, він представляв мене як "цей чувак, який зняв The Tribe". Це було смішно.

Після цього, у травні, ми зустрілися в Каннах, а вже в червні–серпні 2023 року ми знімали частину фільму в Каліфорнії.

Чому ви обрали темою "Чорнобильську зону"? Чи не є це поверненням до вашого короткого метру "Ядерні відходи"? 

Якщо відверто, я вибрав тему Шона Пенна. А Чорнобильська зона — це, по-перше, моя давня тема, бо вона мені належить по праву. Я встиг попрацювати над кількома сценаріями, пов'язаними з Чорнобилем. Був сценарій "Чорнобильського Робінзона", через який виник конфлікт із Ганною Чмиль (українська кінознавиця — Ред.). У мене є п'ять сценаріїв на цю тему.

Я навіть здобув професію дозиметриста, проходив курси, багато працював у самій зоні. У мене є друзі, які працюють у Чорнобильській зоні: один із них біолог. І Чорнобильська зона сьогодні — це фактично біосферний заповідник. Там природа смілива, зухвала, сильна. Там мало людей, але багато рідкісних тварин: живуть червонокнижні сови, іноді заходять ведмеді з Білорусі, по місту ходять лосі. Це справді унікальне місце, своєрідний "нуклеарний Едем".

Я досі не полишаю надій зняти повноцінний фільм про Чорнобильську зону. Можливо, колись таки зроблю.

Як вам вдалося так близько і так виразно зняти орла? Хто саме займався цим кадром?

Я особисто орла не знімав. Ми його замовили. Це був американський орел. А я, власне, знімав Шона.

Чому саме орел? Чи пов'язано це із творчістю Шона Пенна?

Так, тут є цікава історія. У Шона Пенна є один із перших фільмів — The Falcon and the Snowman ("Сокіл і Сніговик"), де він грав разом із Тімоті Гаттоном. Я на знімальному майданчику навіть запитав його, що він більше любить — орлів чи соколів. Він відповів, що соколів. Взагалі, цей образ сокола й орла у нього дуже сильний, він несе певну символіку. У нього орлині риси навіть у зовнішності. Він, безперечно, людина неймовірної харизми.

Чи було складно донести йому своє режисерське бачення? Як ви працювали з ним як з актором?

Мушу сказати, що спочатку я трохи хвилювався. По-перше, він величезна зірка, по-друге — легенда, актор із величезним досвідом, дворазовий володар "Оскара". Ще до зйомок у Каннах я поклав перед ним кілька візуальних референсів — картину Мунка "Крик", інші образи, які відображали настрій майбутнього фільму. Це допомогло знайти спільну мову.

Шон виявився дуже відкритим у роботі. Він навіть через асистента передав мені: якщо щось не подобається, я можу говорити прямо, без вагань. Це був для мене важливий знак довіри. У день зйомки він приїхав вчасно, ми разом приміряли реквізит — окуляри, костюм, і обговорили ключові сцени. Мене вразило, як професійно працює американська знімальна група. Це була справжня злагоджена машина.

Яким ви запам'ятали Шона Пенна на майданчику?

Він працював максимально дисципліновано і водночас із почуттям гумору. Виконував кілька варіантів кожної сцени, пропонував власні нюанси. Були моменти, коли ми експериментували з технікою — наприклад, намагалися проєктувати зображення з 16-мм проєктора йому на обличчя, коли він кричав. Технічно це не вдалося, але він терпляче чекав і підтримував нас.

Мені здається, окрім величезного таланту, його вирізняє колосальний досвід і внутрішня дисципліна. Коли ти поруч із ним, відчуваєш величезну силу — ніби стримувану атомну енергію. І при цьому він виявився однією з найбільш приємних і людяних постатей, яких я зустрічав у своєму житті.

А ви вже бачили фільм "Одна битва за іншою"? Там Шон Пенн неймовірно перевтілюється…

Чесно кажучи, у мене проблема — я ніяк не можу вибрати між двома аймаксами. Навіть сьогодні думав піти й "психанути", але ви тут… Вибачте. Звісно, я планую піти, тим паче дуже хочу подивитися цю картину саме на великому екрані.

Мені надзвичайно приємно, що цей фільм має такий шалений успіх. Справжній прорив. Я дуже тішуся за одного з небагатьох людей у моєму житті, який зробив мені тільки добро і нічого, крім добра. Маю на увазі Шона Пенна. Щиро сподіваюся, що він дістанеться до "Оскара". А можливо, отримає вже третю статуетку — так, як його друзі Роберт Де Ніро чи Джек Ніколсон. Я вважаю, що він цього безумовно заслуговує.

Чи повертаєтеся зараз думками до того моменту, коли вперше побачили Шона Пенна на екрані?

Так, напевно, з віком стаєш більш сентиментальним. Я пам'ятаю, як у 13 років уперше потрапив до відеосалону. Там показували "Шанхайський сюрприз" — фільм, у якому Шон Пенн знімався разом із Мадонною. В Америці його вважають невдалим, але в нас він був справжнім хітом відеосалонів. Коли ми познайомилися, я з усмішкою сказав йому: "Я бачив тебе ще у "Шанхайському сюрпризі". Він тільки розвів руками, мовляв, навіщо згадувати цю картину, але для мене це був особливий момент.

Пам'ятаю і те, як уперше побачив по телевізору "Таємничу ріку" Клінта Іствуда, де Пенн грає головну роль. А мій улюблений фільм Пола Томаса Андерсона — Boogie Nights. Він досі залишається для мене особливим, попри те, що я бачив усі його стрічки. Усе це накладається на сьогодення, коли виходять нові картини, серед яких і "Одна битва за іншою", — і мені дивно усвідомлювати, що Шон Пенн зараз десь поруч, у тому самому просторі.

Чи не здається, що ваш короткометражний фільм і участь у ньому Шона Пенна "перетягують" на себе увагу й фактично представляють увесь альманах?

Для мене важливо підкреслити: я перш за все кінематографіст, і люблю говорити про кіно в цілому, а не лише про власну участь чи окремі імена.

Якщо відверто, я не знаю. У мене є один проєкт, який забрав у мене багато років життя і досі залишається нереалізованим. Він називається "Тигр". Можливо, ви чули про нього?

Так, я чула. Це ж теж американський проєкт, так?

Так, його продюсерами виступали Бред Пітт і Даррен Аронофскі. Виробником була студія Focus Features під егідою Universal. Я написав сценарій, витратив на нього п'ять років. Ми його так і не зняли, але сподіваюсь, що колись це станеться. Чому я згадав про це? Бо кінематограф нині працює так: глобальна індустрія майже не уявляє собі фільму без зірки.

Що таке пакет фільму? Це сценарій, режисер і зірка. Все решта рахується від цієї трійки. Після "Племені" я мріяв знімати картини саме з великими акторами, так званими А-listers. Тому для мене поява Шона Пенна у цьому проєкті — це природно. І якщо його ім'я "тягне" альманах, це не применшує заслуг інших режисерів. Просто в цьому й полягає суть кінозірки: її беруть у фільм, аби вона його витягнула.

Інша справа, що сьогодні відбувається інфляція інституту зірок. Соцмережі розмили їхню цінність. Мені здається, Леонардо Ді Капріо — це остання класична кінозірка у старому розумінні цього слова.

Ми з Олегом Коханом (він мій давній друг, якщо цікаво, можу окремо розповісти кумедну історію нашого знайомства) часто про це говоримо. Його "Війна очима тварин" — це не "сраний європейський артхаус", а щось інше. Це кіно, яке намагається бути епічним, але водночас доступним. Там немає надмірного насильства, яке ми звикли бачити навіть у телеграм-каналах. У певному сенсі це майже "сімейне кіно" у стилі Disney — тільки про війну. І мені це здалося дуже цікавим концептом.

Я, чесно кажучи, навіть знайомий не з усіма режисерами альманаху. Декого знаю добре, когось — лише заочно. Але головне інше: ми всі об'єдналися навколо спільної ідеї. Бо фільми без зірок сьогодні рідко когось цікавлять. І в цьому є парадокс — саме присутність Шона Пенна відкрила двері для того, аби наші голоси прозвучали голосніше.

Але важливішим є не ім'я актора, а позиція, яку ми висловлюємо. Від дебютантів до Шона Пенна — ми всі зібралися, щоб заявити про своє несприйняття війни й агресії, про захист природи та тварин, які теж страждають від цього. Це об'єднання дуже цінне. І саме у цьому, мені здається, головна цінність альманаху.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter