22 травня 2024 19:30

Федір Кричевський: той, хто відмовився малювати Сталіна

Колаж: "ТиКиїв"

Життя та творчість корифея українського живопису Федора Кричевського були сповнені драматичних контрастів. На нього писали доноси: і як на єврея, і як на українського націоналіста. Його картини ганьбили: і за модернізм, і за соцреалізм. Його звинувачували в підлабузництві до більшовиків і співпраці з нацистами. Він був першим ректором Української Академії мистецтв у Києві й втратив усі посади та звання незадовго до смерті. Він любив красиве життя й помер, як кажуть, від голоду.

Яким був шлях Федора Кричевського — красеня й сибарита, чия творчість була віддана Україні?

Федір Кричевський народився 22 травня 1879 року в багатодітній сім'ї земського лікаря в місті Лебедин Харківської губернії. Родина статками не володіла, всім вісьмом дітям було змалечку ясно: торувати шлях в житті кожному доведеться самотужки. Цікаво, що вони були творчо обдаровані — загалом рід Кричевських нараховує 13 митців.

Василь Кричевський — старший брат Федора — видатний архітектор, художник, графік, славний авторством українського герба з тризубом.

А Федір змалечку малював, ліпив, навіть вишивав золотими й срібними нитками, тож закінчивши чотири класи школи, подався до Москви — навчатися живопису. Талановитого 15-річного хлопця запримітив художник Костянтин Савицький: він поселив його в себе й допоміг підготуватися до вступу в Московське училище живопису. Після його закінчення Федір вступив до Петербурзької Академії живопису, де навчався в майстерні Іллі Рєпіна.

Студентом Кричевський був сумлінним, друзі його любили й поважали. Згадують, як він захистив і взяв під крило товариша — тихого й сором'язливого Ісака Бродського, якого цькували спудеї та зневажали через бідність викладачі. Доля любить цікаві повороти, тож запам'ятаймо цю історію.

Але якою би бідною не була юність, їй притаманні розваги й бешкет. Однокурсником 17-річного Федора Кричевського був Іван М'ясоїдов — син відомого передвижника Григорія М'ясоїдова. У родовому маєтку династії художників під Полтавою почав гостювати Кричевський.

М'ясоїдов-молодший був прихильником культу античності: його гості, серед яких майже всі були художниками, займалися гімнастикою, показували "живі картини" з оголених тіл, зображуючи античних богів, влаштовували смолоскипні ходи й багато працювали.

Розваги парубків іноді межували зі звичайним хуліганством: молодецькою витівкою для них було викликати візника, залізти до екіпажу й синхронно гепнутися на сидіння — ресори не витримували такої забави, візник здіймав крик, а молоді "античні боги", сміючись, тікали.

Весь світ у кишені

Ревне ставлення до навчання студента Кричевського було винагороджено стипендією на закордонну подорож — молодий художник відкрив для себе Берлін, Париж, Відень, Рим, Флоренцію, Турин, Геную, Венецію. Він багато працював, шукав власний стиль і своє місце в мистецькому світі. Незабутнє враження на молодого митця справили твори Вістлера та Клімта: досить порівняти портрет матері Кричевського з портретом мадам Вістлер і придивитися до триптиха Кричевського "Життя".

1913 року молодий митець повертається до Києва, де стає викладачем, а згодом — директором Художнього училища. До нього приходять учні, світ його наповнюється барвами й гармонією, найкращим відображенням чого стає картина "Три покоління". Красуня в центрі полотна — Лідія Старицька, яка, за словами дослідників творчості художника, була його музою впродовж восьми років.

Наступає 1917 рік — час переламу і сподівань. Кричевський сповнений надій на розвиток мистецтва України, і наприкінці 1917-го його обирають ректором Української академії мистецтва. За рік влада зміниться — на цій посаді його замінить Георгій Нарбут, але Кричевський залишиться викладачем.

Прихистком для художника в голодний і страшний 1919 рік став будиночок у селі Шишаки, який він переробив на "літню резиденцію" для учнів. Там він працює й збирає колекцію народного мистецтва: килими, кераміку, ікони, вишивки. До Києва він остаточно повернеться 1924-го.

Хмари насуваються…

Йдуть роки, Кричевський почувається щасливим і плідно працює. Він одружується зі своєю ученицею, в них народжується донька Мар'яна й син Роман. Улюбленою темою художника стає українська історія та її визначні особистості. Кричевський створює портрети Шевченка, Лисенка, Франка, Лесі Українки, велике панно "Довбуш", працює над декораціями та костюмами до вистави "Тарас Бульба". Але все частіше митцю натякають: досить звертатися до минулого — час оспівувати здобутки радянської влади.

Грозова хмара насунулася на Кричевського 1934-го: НКВС за анонімною заявою заводить справу на художника як на "буржуазного націоналіста". Далі — більше: з архівів випливли старі фотографії, де Кричевський вітається за руку з гетьманом Скоропадським, який під час свого недовгого правління відвідував Українську академію мистецтв.

Художника врятував старий друг студентської пори. Дізнавшись, що планується арешт Кричевського, Ісак Бродський, тоді офіційний перший художник "ленініани" й автор портретів майже всіх знаменитих комуністів, особисто приїхав до Києва. Він влаштував скандал, рвав анонімки та став "охоронною грамотою" для Кричевського.

А сам художник намагався уникнути небезпеки, створюючи такі роботи, як "Переможці Врангеля" та "Шахтарське кохання".

Іноді доходило до анекдотичних ситуацій. Відома картина "Веселі доярки" (де в дівчат дуже жвава міміка й цікаві емоції на обличчях) була створена… на пункті парування худоби. А картина "Комсомолка" (де дівчина в червоному читає червону книгу) отримала назву просто так — про всяк випадок.

Битва титанів

Кривава політична боротьба тривала й на мистецькому фронті: в Академії утворилися два угрупування, які очолили Кричевський і Бойчук.

Їхні погляди на майбутнє українського мистецтва не збігалися. Кричевський вважався майстром зображення українського народного побуту в станкових формах, а Бойчук розвивав аскетичний монументальний живопис, орієнтуючись на мистецтво Візантії й італійського проторенесансу. Кричевський був сибаритом, Бойчук — аскетом. Кричевський боявся військових дій навколо Києва і часто носа не показував у майстерні. В Бойчука ж заняття проходили навіть тоді, коли від обстрілів тиньк опадав зі стін. У Кричевського були учні, але Бойчук створив школу.

Чи доклав Федір Кричевський руку до знищення свого супротивника? Тетяна Яблонська, його учениця, була свідком жахливої мистецько-політичної розправи над бойчукістами в Трапезній Лаври, але засвідчила, що серед критиків її вчителя не було.

1937 року Михайло Бойчук і більшість його учнів були звинувачені в шпигунстві та "створенні націоналістичної терористичної організації серед художників" і розстріляні. Їхні роботи знищили. Реалізм переміг.

Всі барви життя

Кінець 1930-х — початок 1940-х для Кричевського — час визнання та успіху. Він стає одним із засновників та керівників Спілки художників України, отримує нову квартиру в центрі Києва, його картини потрапляють на виставки в країні й за кордоном.

1927 року він створює одну з найкращих своїх робіт — триптих "Життя".

1939-го 60-річний Кричевський одним із перших українських художників здобув ступінь доктора мистецтвознавства, а за рік — звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Однак ця ідилія була недовгою: долю художника, як і мільйонів інших людей, змінила Друга світова війна…

В окупованому Києві

Фронт швидко наближався, і Федір Кричевський як визначний митець отримав ордер на евакуацію. Але тільки на одну особу... Дружина Наталя Павлівна була хвора, і Федір Григорович зробив те, що мав зробити: поїхав на вокзал, показав документ, зайшов у вагон евакуаційного потягу… і вийшов з нього в інші двері.

Художник не евакуювався з Києва. Продовжував працювати в захопленому нацистами місті: малював, брав участь у виставках, став членом Спілки українських художників, а виживав завдяки продажу пейзажів, які купували німецькі офіцери. І не лише вони.

Одного разу подивитися картини до нього завітав приязний молодик зі Львова, знайомий скульптора Івана Кавалеридзе (який теж тоді перебував у Києві). Він уподобав картину "Полтавський пейзаж" та придбав її за гарну ціну — 4000 карбованців та, що було значно дорожче, 5 кг сала — й відбув до Львова.

Поціновувача творчості Кричевського звали Улас Самчук, і ця картина була з ним у Канаді до останнього дня його життя. Письменник заповів, щоб, коли Україна стане незалежною, ця картина повернулася на Батьківщину. Зараз "Полтавський пейзаж" розміщений у музеї Самчука в Рівному.

Шляхи в тумані

Про те, як склалася доля художника під час відступу німецьких військ з Києва, існують різні версії. Достеменно відомо, що в Кричевського відкрилася виразка шлунку, й німецький лікар (ймовірно, той, що купував його етюди) запропонував йому виїхати на лікування до Німеччини — в маленьке містечко Кеслінг на території сучасної Польщі. Незабаром до нього приїхала дружина з донькою (син помер у 16 від саркоми ще до війни).

Там на художника надійшов донос: мовляв, він єврей, і Кричевський потрапив у гестапо, звідки його витягнув той самий лікар. Тоді митець з родиною перебрався до Відня. Донька Мар'яна разом із чоловіком Юрієм Косачем, племінником Лесі Українки, емігрувала до США, сам художник планував разом із дружиною виїхати далі на захід, але стрімкий наступ червоноармійців перешкодив цим планам.

Є інформація, що Кричевським зацікавився СМЕРШ — його заарештували, але заступився Хрущов. Тоді 67-річний хворий художник нарешті отримав дозвіл повернутися до України.

Останній промінь сонця

У Києві Кричевський дізнався, що їм із дружиною немає де жити: їхня квартира в Георгіївському провулку була зруйнована внаслідок бомбардування, а дім у Шишаках згорів. Художника позбавили наукового звання й титулу заслуженого діяча мистецтв.

На захист вчителя стали його учні-художники: завдяки їхнім клопотанням Кричевський отримав роботу в Академії архітектури України, і вони з дружиною змогли орендувати дві кімнати з верандою в Ірпені.

Чи художник дійсно голодував? Ймовірніше, так. Ірпінь на той час був позбавлений електропостачання й водопроводу, не працювали лікарні та поліклініка, містечко потерпало від бандитів. До Києва можна було дістатися раз на день товарним поїздом, тож Кричевський часто залишався ночувати в когось із учнів, а ті теж не надто могли йому чимось допомогти. До переліку його хвороб додався рак легенів.