Кохання українських митців: 5 київських історій
Василь Стус із дружиною Валентиною Попелюх. Фото: Стус Центр
Словники визначають кохання як почуття глибокої сердечної прихильності до іншої особи. Життя додає до цього тлумачення вірність, підтримку й спільність у подоланні труднощів. Справжні історії роблять його досяжним.
У затишку дому, стінах майстерень і на відстані тисяч кілометрів. У мазках пензлів, поетичних рядках і строкатих мозаїчних фрагментах. У радості близькості, смутку розлуки й тяжкій боротьбі із системою — українські митці й мисткині та їхні обранці кохали за будь-яких обставин. Так щиро, як це тільки можливо.
Сьогодні ми розповідаємо ці історії — ті, що трапились у столиці й назавжди стали частиною її романтичної мапи.
Василь Стус і Валентина Попелюх
"Пам'ятаю, їхала в метро. Раптом хтось — раз! — опустив руку на моє плече й побіг далі ескалатором. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи…" — розповідала Валентина Попелюх про першу зустріч із письменником Василем Стусом. Тоді він пішов із нею аж до самого дому, всміхнувся й більше ніколи не відпускав зі свого життя.
У перші роки вони, заклопотані буденністю, зрідка мали час на власні захоплення. Часом зустрічалися на спортмайданчику, щоб пограти в бадмінтон. Говорили про різне, про літературу — не часто. Лише згодом Василь уперше прочитав Валентині Пастернака, пізніше — присвятив їй свою поезію.
Пара побралася 10 грудня 1965 року у столичному "Шоколадному будиночку". За рік народився їхній син Дмитро. За п'ять — Василя арештували.
Тримайся, Еврідіко моя! Цілую краєчок Твоєї сукні, цілую Твою худеньку ручку, Твої сумні щоки. Буде ж колись, Валю, і просвітла годинка. Вірмо в неї. І будьмо гідні її… Ще раз — дякую, богине моя, за листа. Випиваю слізки з Твоїх щічок. Вище голівку. Доля іспитує нас — невідворотними бідами. А ми — тримаймо вище голівку!
Василь Стус написав дружині сотні листів з ув'язнення. Просив триматися, хвилювався за сина, тішив чуттєвими словами. У численних віршах — завжди вона, відчутна в кожному рядку. Валентина розповідала, що в той час почувалася так, ніби він підтримує її, хоч здавалося, що мало бути навпаки. Смерть чоловіка спіткала її зненацька. Про поховання, в'язницю й проводи в столиці Валентина згадувати не любить.
Разом із сином Дмитром вона до останнього подиху плекала спадщину коханого чоловіка. В останні роки життя на запитання, коли було краще — тоді чи зараз, ствердно відповідала: "Для мене — тоді, бо був Василь". Валентина Попелюх померла в березні 2022 року.
Певно, врешті сповнилося, висловлене в розпуці відстані, бажання Василя: "І я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: "Така вже моя доля — прикрити тих, кому я мусив би дарувати радість".
Ізидора Косач і Юрій Борисов
Вона — представниця видатної родини, перекладачка й одна з перших жінок-студенток Київської політехніки, наймолодша рідна сестра Лесі Українки. Він — освічений молодик, майбутній агроном, завзятий студент того ж інституту. Ізидора Косач і Юрій Борисов познайомилися під час навчання й не забарилися з пишним весіллям.
Наречена готувалася до церемонії в батьківському домі на вулиці Саксаганського. Прекрасна Ізидора в білій сукні, квітчастій оздобі та із вишуканим букетом — ті світлини й досі вражають своєю чарівністю.
Шлюб відбувся в Маріїнсько-Благовіщенській церкві у Києві. Далі — гучне святкування, не притаманне дівчатам з родини Косачів. Леся Українка дещо іронічно коментувала подію, на яку, до речі, не змогла приїхати. Та все ж залишила привітання: "Поздоровляю Доруню і нового шваґра, щиро бажаю щастя і вірю в сповнення свого бажання — вони добра пара".
У подружжя народилася донька Ольга, життя йшло своїм плином. Усе змінилося з початком репресій української інтелігенції. У 1930 році на три роки заарештували Юрія Борисова. У 1938-му прийшли знову: цього разу за ґрати кинули обох. Згодом Ізидору звільнили. Юрій помер у таборах за нез'ясованих обставин.
У часи Другої світової війни Ізидора Косач співпрацювала з ОУН. Щоб уникнути репресій, емігрувала до США, де досліджувала спадщину родини й популяризувала діяльність сестри Лесі Українки.
Алла Горська та Віктор Зарецький
Митці-монументалісти Алла Горська і Віктор Зарецький познайомилися під час навчання в Київському художньому інституті. Разом працювали в живописній майстерні, подорожували Україною, захоплювалися створенням мозаїки. Віктор Зарецький з усмішкою згадував, що на побачення Алла приїжджала на службовій машині батька і брала із собою бутерброди у спеціальній валізці.
У 1952 році закохані побралися в Печерському РАЦСі. Оселилися в центрі міста, створили затишний дім і відкрили пречудову майстерню. Коли Алла не на жарт захопилася українською ідеєю й долучилася до когорти шістдесятників, помешкання Зарецьких стало справжнім осередком творчої молоді. Тут провадили натхненні розмови Василь Стус та Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська та Василь Симоненко.
Талановиті митці Алла Горська та Віктор Зарецький отримували чимало замовлень на створення монументальних панно в різних куточках країни. Часом вони працювали разом, часом опинялися на великій відстані. У такі миті їхню близькість живили пристрасні листи.
Цілую з усіх сил — як тигр, як два тигри, як три тигри, як сто тигрів! Пиши. Їхала машина до Києва, там до Іванкова, з нього трактор. У вас, кажуть якесь лихо було, чи це брешуть? Пишіть, пиши. Аллочко, скучив!
Борчиня за українську ідею й відкрита противниця радянської політики, Алла Горська, як і багато дисидентів, потрапила в немилість влади. Художницю знайшли мертвою у квартирі свекра, що також загинув за незрозумілих обставин. Офіційна версія слідства — вбивство через неприязнь і самогубство нападника. Онука мисткині з болем каже: "Я тільки в останні десять років усвідомила, як важко в моїй родині переживали загибель Алли Горської… Що мого дідуся Віктора Зарецького викликали на допит і сказали, щоб він змирився з тим, що його дружину вбив його батько".
Та він не змирився. Віктор Зарецький шанував батька й кохав свою Аллу до останнього подиху. Він ніколи не забував про світло, яким вона, "душа українського шістдесятництва", осяювала всіх навколо. Посмертні портрети дружини назавжди закарбували ці почуття.
Олександр і Маргарита Мурашки
У 1909 році український художник Олександр Мурашко та представниця інтелігентної родини Маргарита Крюгер узяли шлюб у київській Десятинній церкві. Камерна церемонія в супроводі п'яти свідків стала першим спогадом, що його Маргарита пронесла крізь "10 років великого, глибокого щастя".
Святковий день молодята закарбували на легендарній світлині в українських костюмах, а створення нової родини відзначили подорожжю Європою. Там Олександр Мурашко вперше намалював портрет дружини.
Своє щастя родина плекала в затишному будинку на Лук'янівці: Маргарита приділяла увесь час вихованню доньки Катерини, а Олександр писав картини, зводив майстерню, мріяв про створення мистецького містечка.
Усе змінилося в 1919 році: художника вбили пострілом у голову біля власного будинку. Дружина Маргарита до останнього намагалася вибороти в слідчих правду про смерть свого чоловіка, однак залишилася ні з чим. Справжню історію вона змогла розповісти лише у власних спогадах.
Ада Рибачук і Володимир Мельніченко
"Підходить Ада до мене і каже: "Володю, поїдеш зі мною на море?" Я кажу, що поїду, а на яке? "На Баренцове море", — каже Ада. І з того часу, з тої поїздки ми не розлучалися, до її смерті", — ділився теплими спогадами про знайомство з однокурсницею й майбутньою дружиною художник Володимир Мельніченко.
У межах виробничої практики митці сім років жили й працювали на острові в Арктиці, який називали "своїм". Саме там вони навчилися без слів відчувати й доповнювати одне одного, тож почали творити разом — у дуеті АРВМ.
З тих крижаних часів Ада залишила картину "Закохані", присвячену коханому, а Володимир — чуттєві спогади.
Пам'ятаю, як ми вперше приїхали з Адою на Колгуєв. Я захоплювався нею, не зводив з неї очей. Коли вона дивилась на північне сяйво — її обличчя теж починало сяяти. Усі роки, що ми були разом, я милувався нею. Але я не намалював жодного її портрета. Я боявся її малювати, боявся, що не зможу передати, яка вона — справжня.
У столиці творчий тандем працював без упину. Разом Ада Рибачук і Володимир Мельніченко оздобили інтер'єр Центрального автовокзалу та Палацу дітей та юнацтва, створили комплекс фонтанів "Зорі та сузір'я", Київський крематорій, оформили Стіну пам'яті поряд з ним і багато іншого.
Піддані цензурі, їхні твори ховали й нищили, як-от Стіну пам'яті, частину якої лише нещодавно відкрили з-під шару бетону. Володимирові вдалося побачити відродження цього творіння, Аді ж — ні. Мисткиня померла у 2010 році, однак її чоловік і досі підписує всі роботи спільним знаком АРВМ.
"Я іноді працюю і чую інтонацію Ади. Обертаюсь, дивлюсь, де ж вона, а там фото Ади в натуральну величину".
Читай також: "Місячна ніч на Дніпрі" та пейзажі українського Криму: як імперія вкрала ідентичність Архипа Куїнджі
