Як Павло Альошин Київ прикрашав
Фото з відкритих джерел
Павло Федотович Альошин (1881-1961) — один із найвідоміших київських архітекторів. Гадаємо, його ім'я чув кожен, хто хоч трохи цікавиться нашою архітектурою. До Дня архітектури України 1 липня згадуємо цікаві факти з біографії та розповідаємо про творче надбання видатного архітектора.
Майстер стилізації
Початок активної роботи Альошина припав на 1900-1910 роки. Як майстер стилізації, він застосовував принцип "розумного вибору" стилю — відповідно до мети замовлення. Архітектура цього періоду пропагувала синтез мистецтв у різних його видах — кругла скульптура і ліпні рельєфи, монументальний живопис, камінь, дерево, художній метал і кераміка. Альошин увібрав всі ці тенденції та смаки епохи й використав їх у своїй творчості. Знаковим об'єктом став Педагогічний музей (вул. Володимирська, 57) — власне, він і приніс архітектору славу.
Найбільш виразним елементом білосніжної будівлі з куполом є багатофігурний скульптурний фриз на тему просвітництва.
Використання кераміки в архітектурі сягає прадавніх часів — це один із перших будівельних матеріалів людства. Особливо показовим у використанні цих матеріалів став на початку 20 століття стиль модерн. Для України знаковою пам'яткою архітектури, в якій розкрито потенціал української кераміки, став будинок Полтавського земства (Полтава, 1902-1907 роки, архітектор В. Кричевський).
Серед пам'яток Києва кінця 19 – поч. 20 століття теж збереглися будинки, в яких кераміка є у вигляді облицювальних матеріалів та архітектурних елементів з теракоти та майоліки. Але їх дуже мало. Здебільшого керамічну плитку використовували як орнаментальний декор. Сюжетні композиції в Києві зустрічалися вкрай рідко. Нам відома лише одна така пам'ятка архітектури — будинок по вулиці Лютеранській, 15 (1908 рік, архітектор О. М. Вербицький), фасад якого прикрашає унікальне для Києва панно з поліхромної майолікової плитки. Його сюжет ілюструє давньогрецький міф "Пан і Сірінга".
На такому скромному тлі виділяється будинок на вулиці Олеся Гончара, 74, побудований Альошиним на замовлення свого батька-домовласника у 1910 р.
Архітектор створив фактурний контраст цегляного мурування та орнаментального майолікового панно верхніх поверхів, стриманий квітковий малюнок якого розробив сам. Виконали ж плитки, ймовірно, на відомому художньо-керамічному виробництві П. Вауліна й О. Гельдвейна.
Фасад прикрашали ще п'ять блакитних керамічних ваз, збереглася лише одна — над входом, інші у завершенні фасаду зруйновані.
Зазначимо, що таке рішення не було для архітектора випадковістю або лише даниною моді. Павло Альошин завжди був небайдужим до комбінацій будівельних матеріалів, тож використовував різні фактури й кольори. Він вважав, що керамічні деталі збагачують художній образ будівлі, надаючи йому пластичної, фактурної та колористичної виразності. В цьому митець наслідував архітектурно-художні традиції епохи модерну.
Перша робота молодого архітектора — будинок Ф. Бажанова у Санкт-Петербурзі (1907-1910 роки) — вирізняється широким обсягом облицювальної кераміки, металізованої черепиці та значними роботами в інтер'єрі.
Замок зітхань
Не дивно, що й маєток М. Ковалевського по вулиці Шовковичній, 15/1 (відомий як "Замок зітхань") архітектор планував обличкувати лицьовою сіро-синьою цеглою під колір граніту. Цей матеріал він навіть замовив, але реалізувати задум не вдалося з фінансових причин. Альошин лише зміг розмістити 11 майолікових розеток на дворовому фасаді й на стінах огорожі садиби. Керамічні розетки прикрасили й інтер'єр — арки над парадними сходами.
За свідченням самого Альошина, він був також піонером використання захисних матеріалів для фасадів. Вперше у Києві він закріпив цегляну поверхню будинків на вулицях О. Гончара, 74 та О. Богомольця, 5 і згаданого маєтку рідким склом (метод флюатування). Станом на 1939 рік поверхня стін будівель зберігалася натуральною, незабрудненою.
Традиції використання кераміки в архітектурі продовжилися і у радянські часи. Цей матеріал вважався недорогим, тривким та гігієнічним. Тогочасні архітектори також приділяли значну й естетичній якості кераміки. У 1939 році архітектор підготував на ім'я Микити Хрущова доповідь про підняття художнього рівня української архітектури шляхом введення у будівництво лицьової цегли, теракоти, майоліки, черепиці, каменю тощо. І запропонував створити у Києві спеціалізований виробничий трест.
У проєкт будинку по вулиці Рейтарській, 4-6 (1940−1941 роки, не побудований) Альошин ввів майолікові рельєфні панно з українськими народними мотивами.
У повоєнний період архітектор знову пропонував "…утворення великої державної облицювально-скульптурної майстерні, де можна було б сконцентрувати більшу частину робіт для оздоблення фасадів наших новобудов". У 1945 році відбувся конкурс зразків та виробів архітектурно-художньої кераміки для оздоблення будівель. До участі був запрошений і Павло Альошин. Для оформлення фасаду творча група молодих архітекторів під керівництвом метра запропонували керамічний декор зі стилізованими мотивами українських орнаментів.
Результати конкурсу не були втілені в життя, але в наступні роки архітектурна кераміка знайшла широке розповсюдження. Архітектори почали оздоблювати фасади керамікою з 1946 року. Експериментальним майданчиком стали вулиці Хрещатик та Велика Васильківська — тут з'явилися кращі приклади синтезу мистецтв.
Як бачимо, видатний український архітектор Павло Альошин стояв біля джерел архітектурно-художніх та технологічних новацій як у дореволюційній, так і у повоєнній архітектурі України.
