Марія Заньковецька: королева сцени, жертва аб’юзу

Фото: колаж "ТиКиїв"

Сьогодні, 4 серпня, виповнюється 170 років від дня народження видатної української акторки Марії Заньковецької. В середовищі театральних діячів є вислів: "Щоб добре грати, акторові потрібно багато кохати, а акторці — багато страждати". Якщо придивитися до біографії Заньковецької, з цими словами можна погодитися…

Тільки заміжжя!

Майбутня зірка української сцени народилася 4 серпня 1854 року в Заньках на Чернігівщині. Вона була сьомою дитиною в сім'ї не дуже заможного дворянина Костянтина Адасовського. Батько любив музику, грав на скрипці, гітарі й фортепіано, мав непоганий голос і тримав хор кріпаків, де всупереч правилам хорошого тону й сам співав. І хоча Маруся змалечку захоплювалася співом і обожнювала грати в домашніх виставах, навіть думка про те, що дворянська дочка стане акторкою, була неприпустима: тільки заміжжя, тільки родина!

Тож Марусі батьки підшукували гарну партію. Одного разу на виставі їй відрекомендували молодого штабскапітана артилерійського полку Олексія Хлистова. Він закохався і, щоби схилити дівчину до шлюбу, пообіцяв, що дозволить їй грати на сцені. Але одразу по весіллю всі обіцянки пішли за вітром, а молода дружина відбула разом із чоловіком до місця його служби — у фортецю в Бендерах, далі — у Свеаборг.

Хлистов вважав, що призначення жінки — бути доброю дружиною й господинею. Тож життя Марії підпорядковувалося цій доктрині. Відрадою для неї стали уроки співу (які згодом через погіршення голосу через дифтерит довелося закинути) та виступи в аматорському драмгуртку військової частини. Саме тут відбулася доленосна для актриси зустріч із Миколою Тобілевичем — красенем-офіцером, героєм російсько-турецької війни, Георгієвським кавалером і блискучим актором із чудовим голосом.

В історію українського театру він увійде як Микола Садовський. Їхній перший романс на два голоси звучатиме до кінця їхніх життів — і якими пристрасними нотами він буде сповнений!

Пристрасті за Марією

Саме Микола Садовський, трохи підпоївши Хлистова, добився в нього розписки щодо того, що той дозволяє дружині зіграти в театрі — але тільки в українському й українською мовою. Хлистов погодився, бо ні на мить не вірив у можливість такого виступу.

Цей дозвіл був конче необхідний: жінки в тогочасній Російській імперії не мали власних документів, тож для вільного пересування територією країни мали отримати письмовий дозвіл від чоловіка або батька. Документ для виїзду Марії зі Свеаборга до Єлисаветграда, де 1882 року в українській трупі Миколи Садовського мав відбутися її дебют, був виписаний усього на 3 місяці — після завершення цього терміну Хлистов мав право силоміць повернути дружину додому.

Дебют Марії стався на сцені Єлизаветградського (нині Кропивницький) театру: у легендарній п'єсі "Наталка Полтавка" вона грала головну роль. І попри недовіру трупи до дворянки-аматорки та шаленого хвилювання дебютантки, це був успіх!

З того дня Марія кинула все своє попереднє життя задля єдиного кохання — театру.

Гра дебютантки настільки вразила корифея української драматургії Марка Кропивницького, що він, розчулившись після однієї з репетицій, зняв персня з бірюзою, вдягнув їй на палець й урочисто проголосив: "Заручаю тебе, Марусю, зі сценою: тепер мені є для кого писати драми!" 

"Погана прикмета", — пролетів шепіт серед акторок-заздрісниць. Але Маруся була щаслива "укласти шлюб" із власною мрією.

Це буде її другий шлюб і останній. І вона з головою поринає в театральне життя — прем'єри, нові ролі, гастролі, інтриги… В трупі Садовського грала його сестра — Марія Садовська-Барілотті. Між двома Маріями спалахнула ворожнеча через спільний репертуар. Садовська-Барілотті пішла з трупи й невдовзі померла за дивних обставин (за переказами, наклала на себе руки). Чого заздрісники теж "не пробачили" Заньковецькій.

Дорогою ціною

Шлюб із Хлистовим був приречений: 1887 року 28-річна Марія Адасовська-Хлистова подала на церковне розлучення. Гіркоти розриву додало ще й те, що через роковий удар ревнивого чоловіка вона впала і стався викидень, після якого вона вже ніколи не змогла стати матір'ю. Провину Марія взяла на себе, зізнавшись у "прелюбодійні", що позбавляло її можливості вийти заміж за коханого. Щоб це могло відбутися, вона мала протягом семи років каятися в монастирі.

Родина відцуралася від "блудної дочки": батько зрікся її та власноруч викинув її речі з дому.

Нове життя вимагало нового імені: так зійшла зірка актриси Марії Заньковецької (сценічний псевдонім вона взяла на згадку про село, де народилася).

Публіка обожнювала Заньковецьку, критики розсипалися схвальними відгуками. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли коней і самі довезли акторку до вокзалу. Завдяки її славі театр Кропивницького, де вона служила, домігся сенсаційного на той час запрошення — виступити на найкращих сценах Петербурга й Москви. Адже до цього йому не дозволяли працювати навіть у Києві!

Широку відомість актрисі принесли гастролі 1886-1887 років. Після того, як один із її виступів відвідав особисто імператор Олександр III, Марії запропонували роботу в імператорському театрі з величезним на той час гонораром — однак вона відмовилася.

Її також кликали перейти до Малого театру Суворіна та Московського театру Корша, де обіцяли ширший репертуар. Однак акторка категорично відмовилася йти з української сцени: "Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я занадто люблю її, мою Україну, і її театр, щоб прийняти цю пропозицію".

Марія Заньковецька, виступаючи в трупах Марка Кропивницького, Михайла Старицького, потім Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, Федора Волика, їздила по всій Україні, побувала у великих містах і глухій провінції. І всюди — аншлаги, шквал овацій, море квітів. Ії обожнювали всі. Крім нього… 

"Твій навіки Кока"

Так він підписував листи "своїй кицюні", "любому цяцятку", "цапочці", "коханятку". Якби Микола Садовський не був знаменитим актором і не зробив стільки для розвитку українського театру, про нього говорили б не надто приємні слова.

Літнього сезону 1888 року Микола Садовський і Марія Заньковецька заснували власну трупу, яка проіснувала десять років.

Він тримав її біля себе через самолюбство й пристрасть, чи тому, що розумів, який вона скарб для трупи. Але зраджував їй постійно — з будь-якою "кицею" (як він полюбляв називати героїнь своїх інтрижок) і навіть не приховував цього. Вона кохала — він дозволяв себе кохати.

У грудні 1889-го Заньковецька в розпачі йде з трупи Садовського. Та без неї йому важко збирати касу, й він повертає її, закидуючи любовними листами. А потім знову одна з актрис трупи "випадково вагітніє "від нього…

Зради, скандали, докори… Якось, дізнавшись про черговий роман коханого, за одну ніч вона сивіє. Іншим разом, загримована та у світлій перуці, вона кидає білу троянду під час його виступу на сцені  — і знову вони разом. ЇЇ коханий був на два роки молодший від неї, тож вона, обмінюючи паспорт, "скинула" собі шість років і намагалася поводитися згідно з "новим" віком.

В одному з листів 1898 року письменниця Людмила Старицька-Черняхівська пише письменнику Миколі Вороному: "Приїхала до нас страшенно замордована, страшенно змарніла Заньковецька. І своїми ж власними словами ствердила те, що ми чули вже давно. Яка вона нещасна… Нещасна і тим, що отак кохає Садовського. Найкраще, що вона може тепер зробити — умерти й заспокоїтись. Мені її так шкода, так шкода, що не можу і сказати".

Садовський одружується, в шлюбі народжується двійко дітей, потім він розлучається, повертається до Марії, привозить їй на виховання молодшого сина. Вона приймає і його, і дитину. Він знову закохується, їде, пише їй: "Віддай сина" — вона віддає…

За часів УНР Садовський вирішить емігрувати, Заньковецька — залишитися. Він повернеться до Києва, але цього разу вона не пробачить. Він пов'яже життя з актрисою, на 45 років молодшою за нього, а вечорами приходитиме під двері Марії, благаючи впустити його. Вона не відчинятиме.

Але всі вогні колись догорають. Вона попрощалася з ним 1933-го, передавши ладанку на його домовину.

Шана й пам'ять

1906 року разом із Марією Заньковецькою Микола Садовський здійснив давню мрію української громади про організацію в Києві першого стаціонарного українського професійного театру. Працювати він почав 15 вересня 1906 року в Полтаві, потім поїхав на гастролі в різні міста й лише навесні 1907 року переїхав до Києва в приміщення Троїцького народного дому (тепер Театр оперети) для постійної роботи.

Марія Заньковецька підтримувала український театр не тільки талантом. Коли режисер Гнат Юра 1912 року не міг знайти кошти для організації гастролей Гуцульського народного театру, вона позичила йому всі свої коштовності, щоб віддати їх під заставу й отримати кредит!

Все життя вона присвятила сцені, зіграла понад 30 ролей і працювала з геніальними режисерами та корифеями українського театру — Марком Кропивницьким, Михайлом Старицьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським та Іваном Карпенком-Карим.

1922 року велика Марія Заньковецька прощалася зі сценою. Шість годин тривала урочиста церемонія, багато теплих слів почула вона, розчулилася до сліз, отримала квіти й пам'ятні подарунки. Але й весела вдача їй не зрадила: "У той голодний час найціннішими подарунками, які принесли на прощання, були мішок пшеничного борошна та мішок гречаної крупи" (зі спогадів).

12 січня 1923 року з нагоди сорокаріччя сценічної діяльності Марії Заньковецькій надали звання "народної артистки УСРР". Вона стала першою акторкою, яка отримала його. Тоді Троїцький Народний Будинок у Києві було перейменували на театр імені Марії Заньковецької.

Останні роки життя Марія Костянтинівна жила з родиною племінниці. Її квартира стала осередком зустрічей творчої молоді. Життєвий шлях великої актриси завершився 4 жовтня 1934 року.

І як Шевченка, за Костомаровим, український народ ніби обрав для того, щоб він опоетизував у своїй творчості поетичні страждання народні, так і Заньковецьку обрала сама частка української нації для високої місії: стати за сценічне опоетизування страждань українського народу, — писав Симон Петлюра.

Текст: Катерина Провозіна

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter