"Мені треба було б бути українським співаком і співати українською". Історія Олександра Вертинського — видатного киянина, "сумного П'єро"

Архівне фото

20 березня виповнюється 137 років від дня народження легендарного співака, поета й актора Олександра Вертинського. За життя він обрав для себе сценічний образ П'єро, та, за спогадами сучасників, за цією маскою ховався життєрадісний чоловік із неймовірним почуттям гумору і любов'ю до свого київського коріння.

Про що найбільше шкодував видатний киянин і чому його життя могло б стати сюжетом бульварного роману? Розказуємо у цьому матеріалі.

Майбутній кумир мільйонів народився 20 березня 1889 року в Києві й жив у будинку, сучасна адреса якого — вулиця Володимирська, 43. Зараз на ньому встановлена меморіальна дошка.

Його батько Микола Вертинський був відомим у місті адвокатом і журналістом, мати Євгенія Скалацька походила з дворянського роду, що мав родинні зв'язки із сім'єю Миколи Гоголя-Яновського.

Через відмову першої дружини Миколи Вертинського дати чоловіку розлучення, пара жила в цивільному шлюбі, і батькові довелося всиновлювати власних дітей — Надію і Сашка. Родичі з обох боків цю ситуацію не приймали, тому третьої дитини Євгенія вирішила позбутися. Операція завершилася трагічно.

Чоловік божеволів із відчаю. Одного разу взимку він втратив свідомість на могилі дружини, сильно застудився і швидко згорів від сухот. Восьмирічна Надійка і п'ятирічний Сашко залишилися сиротами.

Брата і сестру взяли на виховання в різні сім'ї сестри матері. Невідомо чому, але тітки повідомили хлопчику, що його сестра померла, а Наді, як виявилося, сказали те саме про брата.

Життя в тітки Вертинський згадував з гумором: "Ми жили тоді на Фундуклеївській вулиці. Поруч із нашим будинком було квітникарство Крюгера, а на протилежному боці — анатомічний театр. Тому на вулиці завжди пахло або квітами, або трупами".

Сашка віддали до Першої імператорської гімназії, звідки він досить швидко вилетів за неуспішність і погану поведінку. А пізніше — до Четвертої Київської класичної гімназії, з якою він розпрощався з тих самих причин. Значно більше за навчання його захоплювали різноманітні "дійства" — від театральних вистав до співу в церкві на кліросі. Тітка називала його "босяком" і пророчила найгіршу долю.

Сам малолітній "босяк" насолоджувався життям: "Найстарша з маминих сестер говорила тільки українською: "Ось тобі, шибздіку, конхветки, тільки не їж усі зразу". Ми розводили багаття, смажили на паличках старе українське сало й пили, пили повітря. Українське повітря! Воістину це були найщасливіші дні мого дитинства. Сліпі українські кобзарі із сивими чубами та вусами крутили ручки своїх кобз та розповідали неймовірні історії. Палка українська фантазія..."

Я любив сріблясті українські тополі, що засипали вулички своїм теплим, легким пухом. Подавали вечерю. На перше був український чи "гетьманський" борщ... На Подолі мої дорогі родичі, сиві українці з чубами часів 3апорізької Січі, торгували макітрами. Влітку в Купецькому саду грала українська трупа: Саксаганський, Садовський, Kарпенко-Карий, Заньковецька…

Хлопець марив поезією і сценою. Він втікав із дому на кілька днів, крав гроші з-під ікон в Лаврі, ночував бозна-де і нарешті дійсно опинився на вулиці: тітка вигнала його з дому.

На щастя, підлітка прихистила подруга матері Софія Зелінська, в літературному салоні якої збиралися відомі на той час діячі мистецтва. Там він познайомився з поетом Михайлом Кузьміним, художниками Олександром Осмьоркіним, Казимиром Малевичем, Марком Шагалом. Юному Вертинському це спілкування стало за культурні університети.

Він почав публікувати в газеті "Киевская неделя" перші оповідання — "Портрет", "Цигарки", "Весна", "Моя наречена" та інші.

Спочатку спроби потрапити на сцену завершилися провалом: через гаркавість його читання романтичних віршів у театрі Соловцова викликала гомеричний регіт публіки. Але юнак не здався — і 1912-го вирушив підкорювати москву.

Пригоди богемного хлопчика

В москві в тренді були кінематограф і кокаїн — і молодий провінціал вирішив спробувати й те, й інше. Знімання дали йому можливість заробити: пластичний юнак вельми успішно грав у німому кіно. На знімальному майданчику він подружився з тодішніми зірками кіно Іваном Мозжухіним і Вірою Холодною, які допомагали йому отримувати ролі.

1913 року Вертинський спробував вступити до Московського Художнього театру. Іспит приймав відомий режисер Костянтин Станіславський. "Юначе, а проголосіть-но урочисто "Імператор!" — запропонував метр. Слово з двома підступними "р" Вертинський не подужав.

Знімання, вечірки, концерти, друзі, кокаїн… Останній був частиною світського московського життя, і спочатку "богемний хлопчик" не надто замислювався про небезпеку його вживання.

В москві ж відбулася і неймовірна зустріч брата та сестри Вертинських. У журналі "Театр і мистецтво" увагу Олександра привернув портрет акторки комедійної трупи Сабурова, підписаний "Н. М. Вертинська".

І до театру полетів лист: "Мила незнайома Н. М. Вертинська! В мене таке ж прізвище, як у вас... У мене колись була сестра Надя. Вона вмерла маленькою. Якби вона була жива, вона теж була б Н. М. — Надія Миколаївна. Я знаю, що безглуздо писати незнайомій людині тільки тому, що в неї таке ж прізвище. Але в мене нікого на світі немає, і я це зробив від нудьги. Напишіть мені, якщо вам не важко".

У відповідь мені надійшов лист, залитий сльозами. Це був лист Наді. Їй свого часу теж сказали, що я помер. Навіщо це було потрібно моїм тіткам? Чого вони хотіли цим досягти? Не розумію. І досі не можу зрозуміти, — згадував у мемуарах артист.

Брат із сестрою винайняли одну квартиру. Вони разом ходили на вечірки, приймали гостей і, за переказами, саме Олександр дав Надії спробувати кокаїн.

"Я не знаю, кому і навіщо потрібно…"

Богемне життя молодого артиста перервала Перша світова війна. Досі невідомо, що стало поштовхом до того, що вразливий і безтурботний юнак наприкінці 1914 року вирушив добровольцем на фронт. І обрав не штабну службу: Вертинський став санітаром на 68-му санітарному поїзді, який курсував між передовою і москвою.

Він прослужив там до весни 1915-го, а після невеличкого поранення повернувся до москви. У поїзді була книга, де записувалися всі перев'язки поранених: на рахунку санітара Вертинського їх було 35 тисяч.

Під час служби його наздогнала трагічна звістка: сестра Надія померла через передозування кокаїном.

І все. Більше я нічого не дізнався — ні де вона померла, ні де похована, — згадував артист.

Після смерті сестри "роман із кокаїном" для Вертинського завершився назавжди. Його вірші почали набувати трагічного забарвлення: романс "Кокаїнетка" став прощанням із сестрою і безтурботним життям. 

Невідомо, коли і як саме народився образ, який на роки приліпився до артиста, — сумний білий (іноді чорний) П'єро. Сам він згадував, що почав виступати в цьому образі ще перед пораненими в санітарному поїзді — щоб приховати хвилювання.

"Арієтки П'єро" несподівано мали шалений успіх: це були сюжетні вірші, максимально далекі від важкої та непевної дійсності. Вертинський виконував свої вірші, покладені на музику, в притаманній йому афектованій манері.

"Маленький креольчик", "Ваші пальці пахнуть ладаном" та "Ліловий негр" (присвячені Вірі Холодній), "Сіроока", "Хвилиночка", "Я сьогодні сміюся над собою", "Безноженка", "Бал Господній", "Пес Дуглас", Jamais, "Я маленька балерина" стали хітами. Публіка засипала артиста квітами й після концертів виносила до екіпажу на руках.

Революція збентежила і налякала Вертинського. Пограбування, стрілянина на вулицях, арешти, розстріли… Так виник романс "Я не знаю, кому і навіщо потрібно, хто послав їх на смерть…", написаний 1917 року. Щодо того, кому присвячений цей реквієм за жертвами революції, існують різні версії. Письменник Костянтин Паустовський після концерту Вертинського в Києві 1918 року написав: "Він співав про юнкерів, які були вбиті в селі Борщагівка, про юнаків, яких послали на безсенсову смерть". Романс миттєво став знаменитим.

Вертинського викликали до ЧК. Він не розумів, що саме йому інкримінують: "Це ж просто пісня, ви ж не можете мені заборонити жаліти їх?" "Треба буде — і дихати заборонимо!" — почув він у відповідь.

Цього артисту вистачило, щоб зрозуміти, яке майбутнє чекає на країну.

14 листопада 1920 року на пароплаві "Великий князь Олександр Михайлович" Вертинський відплив із Севастополя до Туреччини. Він не здогадувався, що його турне затягнеться на чверть століття…

У степах емігрантських

1923 року Вертинський переїхав до Польщі, де на нього чекав великий успіх в емігрантської публіки. Тоді ж артист вперше звернувся до радянського консульства з проханням про повернення до росії. Йому було відмовлено. За рік, вже в Німеччині, він знову звернувся з цим проханням — і знову отримав відмову.

Чому він хотів повернутися? Вертинський розумів: його успіх за кордоном не вийде за межі емігрантського кола. Про ситуацію в радянській росії він знав мало, звідси й сподівання на те, що він буде потрібний.

1925 року Вертинський переїхав до Франції. У Парижі, в "столиці білої еміграції", він виступав у найкращих ресторанах, деякі свої пісні співав французькою. Образ П'єро залишився в минулому — перед глядачами артист з'являвся у фраку, циліндрі й обов'язково з квіткою в бутоньєрці.

В Парижі Вертинський познайомився зі знаменитостями сцени та екрану: Чарлі Чапліном, Марлен Дітріх, Гретою Гарбо. На початку 1930-х він за ангажементом вирушив до Лівану й Палестини, дав концерти в Бейруті, Яффо, Тель-Авіві, Хайфі, Єрусалимі. А восени 1934-го відправився у турне Америкою. Тут відбулася прем'єра знаменитої пісні "Чужі міста":

Тут живут чужие господа,

И мы для них чужие навсегда…

З Америки артист перебрався до Китаю, влаштувавшись у Шанхаї, де проживала велика російська діаспора. Тут його й застала Друга світова війна.

Вона забрала в нього достаток і звичне життя, але подарувала велике кохання.

Любовні пригоди П'єро

Харизма і всесвітня відомість Вертинського справляли велике враження на жінок. Йому приписували романи з Вірою Холодною (він часто гостював у її домі, подружився з її дочками й взагалі почувався майже членом родини) і Марлен Дітріх (він присвятив їй пісню "Марлен", а вона допомогла йому з гастролями в США). Про маленькі інтрижки навіть годі й згадувати.

Одруженим артист був двічі. У спогадах Вертинського немає жодного слова про першу дружину — дівчину з багатої єврейської родини російських емігрантів. Вони одружилися 1924 року в Берліні. Ралі Потоцька перетворилася на Ірен Вертідіс (Вертинський ще в Туреччині купив фальшивий грецький паспорт і прожив із ним двадцять років).

Їхній шлюб тривав шість років у скандалах і примиреннях: Ралі не могла змиритися зі зрадами чоловіка.

Розійшовшися з нею, Вертинський легковажно знехтував офіційним розлученням — про що пошкодував, коли зустрів 1940 року в Шанхаї Лідію Циргваву. Це був класичний любовний "удар блискавки": 51-річний артист без пам'яті закохався в 17-річну красуню: "Вона в мене, як іконка. Назавжди".

Роман тривав два роки — зі скандалами й сльозами матері дівчини та спробами Вертинського отримати розлучення. Але, попри всі перешкоди, навесні 1942-го відбулося весілля.

У червні 1943-го в подружжя народилася донька Маріанна.

Коли Шанхай окупували японські війська, грошей стало не вистачати, і Вертинський хапався за будь-яку можливість заробити. Його пісні стали безрадісними. Він здавав фрак до ломбарду, перед концертом викуповував його, потім здавав знову. Грошей не було навіть на сухе молоко та коляску для доньки — допомогли друзі.

Якось після концерту до Вертинського підійшов радянський посол: "Ви збираєтеся повернутися до СРСР?"

"Але мені завжди відмовляли", — відповів артист. "Спробуйте ще раз", — порадив чиновник.

"Нехай доспіває"

Вертинський написав чергове прохання про повернення. Кажуть, Сталін, якому доповіли про прохання артиста, сказав: "Нехай доспіває".

1943 року, після 23 років еміграції, Олександр Вертинський із дружиною, донькою і тещею повернувся до москви. Там їх поселили в готелі "Метрополь", де за рік в подружжя народилася друга донька Анастасія. А за три роки родині дали квартиру.

Вертинський багато виступав і гастролював, Лідія займалася дітьми. Артист хвилювався про майбутнє і наполіг на тому, щоб дружина отримала професію. 1955 року Лідія закінчила факультет живопису Художнього інституту ім. Сурикова. Завдяки непересічній вроді Лідія ще й знялася в кількох фільмах, але кіно її не зацікавило.

На "буржуазного артиста" влада позирала скоса. Вертинський добре розумів правила гри: щоб дозволили виступати, треба було довести свою лояльність. Так народилася пісня про Сталіна "Він". І, кажуть, найгіршим у ній було те, що вона здавалася абсолютно щирою…

Публіка обожнювала Вертинського, але лірику оголосили непотрібною соціалізму і з понад ста пісень йому дозволили співати близько тридцяти. На кожному його концерті сидів суворий цензор. Платівок із піснями Вертинського не видавали, преса зберігала щодо нього абсолютне мовчання, на радіо не було жодного ефіру.

Я існую на правах борделю: усі хочуть мною користуватися, але говорити про це не прийнято, — з іронією казав Вертинський.

Артист знову звернувся до кінематографа: аристократичний вигляд забезпечив йому ролі генералів, міністрів, кардиналів, князів. За роль у фільмі "Змова приречених" він отримав 1951 року свою єдину державну нагороду — Сталінську премію.

Помер Олександр Вертинський 21 травня 1957 року як справжній артист — на гастролях у Ленінграді — ввечері в готелі в нього стався серцевий напад. Йому було 68 років. Лідія Вертинська залишилася вдовою в 34 роки й більше ніколи не виходила заміж. Обидві доньки Вертинського стали відомими актрисами.

Чи можна назвати Олександра Вертинського українським артистом? Він народився в російській імперії, пів життя прожив за кордоном і повернувся до СРСР.

Він любив Київ, вільно володів українською. Коли під час фільмування на Київській кіностудії (тут він знявся в стрічках "Полум'я гніву" і "Кривавий світанок") актриса Наталія Ужвій запитала, звідки у Вертинського така чудова українська, він засміявся: "Я ж народився тут!"

У спогадах дружини Вертинського є й таке його зізнання:

Шкода, що я співаю російською і взагалі весь російський! Мені треба було б бути українським співаком і співати українською! Україна — рідна мати. Іноді мені здається, що я роблю злочин тим, що співаю не для неї і не її мовою.

Сьогодні на Подолі в Києві стоїть пам'ятник Олександру Вертинському, який встановили до 130-річчя від дня його народження: київський П'єро повернувся до рідного міста.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter