Микола Пимоненко: останній романтик українського села

Фото: колаж "ТиКиїв"

Картини Миколи Пимоненка, що народився 9 березня 163 роки тому, бачив кожен, навіть якщо гадки не мав, хто їхній автор. Репродукції картин Пимоненка можна побачити в шкільних підручниках і на обкладинках книжок, на схемах для гаптування хрестиком та на модних шоперах і худі… Ким був художник, який їх створив?

Микола Пимоненко народився 9 березня 1862 року на Пріорці в родині небагатого міщанина і все життя (за винятком трьох років навчання) прожив у Києві.

Батько Миколи був іконописцем, тож син швидко став його підмайстром: мив пензлі, розтирав фарби й хапав із льоту науку малювання. Малий Микола мандрував із батьком містами та селами України — туди, де на них чекали замовлення з розпису церков.

Коли хлопцю виповнилося 14 років, батько віддав його в навчання до відомої Лаврської школи іконопису. А далі доля Пимоненка була схожа на долю кількох відомих українських художників: на талановитого учня-іконописця накинув тренованим оком "старий вчитель" — засновник і директор київської художньої школи Микола Мурашко — і запропонував йому замість ремесла богомаза вивчитися на справжнього художника.

Як завжди, справа застопорилася через брак коштів: у родині Пимоненків підростали інші діти, і сплачувати за навчання Миколи не було чим. Мурашко звернувся до Миколи Терещенка, який підтримував школу фінансово. Меценат (але й підприємець!) подивився на роботи, оцінив потенціал — і виніс вердикт: "Добре, сплачу за його навчання. Але за умови, що перша хороша картина — моя!" На тому й порішили.

З 1878-го Микола Пимоненко розпочав навчання в школі Мурашка, швидко показав гарні результати, і вже 1880 року молодого художника зачислили до штату школи як репетитора молодших учнів. 1881 року Микола Пимоненко склав іспит при Київському навчальному окрузі. В грудні його екзаменаційні роботи були надіслані до петербурзької Академії мистецтв, і за рішенням її ради він отримав звання вчителя малювання нижчих загальноосвітніх навчальних закладів.

Наступним кроком був вступ до петербурзької Академії мистецтв, і цей крок Пимоненко зробив 1882 року.

Петербурзькі випробування

Навчання в Академії давалося молодому художнику легко. Його вчителем став земляк — академік живопису Володимир Орловський. Успіхи молодого художника були відзначені двома малими та однією великою срібними медалями.

А от жити йому було важко: мучило постійне безгрошів’я — не вистачало коштів навіть на фарби та полотна. Вже першого ж року він писав до керівництва Академії: "Змушений благати про звільнення мене від оплати за навчання, бо не маю жодної можливості забезпечити цього".

І хоча від оплати його таки було звільнено, становище молодого художника мало змінилося. Він підробляв вантажником у порту, де застудився і заробив запалення легень, яке через сирий клімат ніяк не виліковувалося. Вердикт лікарів був невтішним: у Миколи почався туберкульоз — треба було їхати до Криму на лікування й добре відпочити. Навчання довелося перервати, про Крим, звісно, через брак коштів не йшлося взагалі, а от повернення до батьків в Україну здавалося гарним рішенням.

Але Микола був у відчаї: він покохав і не знав, як бути…

Обраницею молодого художника стала Олександра Орловська — єдина дочка його професора з Художньої академії. Весела, насмішкувата дівчина мала гордовиту вдачу і вже дала відкоша не одному залицяльнику (навіть художник Світославський не завоював серце красуні). А от мовчазний і скромний Пимоненко припав їй до душі…

Чи мав він надію, звернувшись до Володимира Орловського — відомого художника, академіка живопису, дворянина і заможної людини — з проханням руки його єдиної дочки? Натоді в Миколи Пимоненка, сина бідного міщанина-іконописця, з усього майна були талант і працьовитість.

Цього вистачило: Орловський благословив дочку на заміжжя.

Микола Пимоненко й Олександра Орловська одружилися 1883 року. На весіллі уклали жартівливу угоду: якщо дружині сподобається якась із картин чоловіка, вона стане її власністю. Угоду своїм підписом скріпив Микола Мурашко.

Ця домовленість згодом прислужилася для слави Миколи Пимоненка. Згідно з умовою, дружина зажадала собі його роботу "Страсний четвер" і… відправила її на Мюнхенську виставку! Сам Пимоненко в успіх цієї "авантюри" не вірив. Рацію мала Олександра: картині відвели почесне місце в першому залі Палацу мистецтв, а по закінченні виставки полотно придбала мюнхенська галерея "Нова пінакотека".

1884 року Микола Пимоненко через стан здоров’я все ж таки був змушений полишити навчання, і молоде подружжя переїхало до Києва.

Почався новий етап в житті художника. 

Київська пастораль

До рідного міста Пимоненко повернувся вже визнаним художником. Він почав викладати в художній школі Миколи Мурашка, писав портрети, робив ілюстрації до книг, долучився до розпису Володимирського собору.

Великий успіх мала картина художника "Гальорка" (1885), в якій він створив колоритні образи представників різних верств міського населення, що споглядають виставу за комедією Гоголя. До речі, саме цією картиною художник віддячив Миколі Терещенку за фінансування свого навчання: меценат придбав її в художника згідно з тією самою домовленістю про "першу хорошу роботу".

Темою робіт художника стає сільське життя — наївні, але напрочуд душевні сценки: романтичні побачення в залитому місячним сяйвом садку, красуні-жниці чи квіткарки, хвацькі парубки-залицяльники біля колодязя…

Щоліта художник працював у селі Малютянка на Київщині, де обладнав собі майстерню. Пимоненко малював майже повсякчас. "Він завжди носив із собою маленьку скриньку з полотном, пензлями й фарбами та альбомчик з олівцем", — згадувала його дружина.

Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер’єрі його майстерні. Перед ним на мольберті стоїть значних розмірів полотно "Гопак" із зображенням дівчини, що танцює. Ця темпераментна красуня-українка увірвалася до світу рафінованого паризького життя: картина з успіхом експонувалася на виставці в паризькому Салоні (1909), згодом її придбав музей Лувру.

Після закриття у 1901 році школи Мурашка Микола Пимоненко обійняв посаду штатного викладача малювання КПІ, на якій пропрацював до останніх днів. Водночас до 1906 року він викладав у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого був. Учнями Пимоненка стали Олександр Мурашко, Фотій Красицький, Григорій Світлицький, Іван Їжакевич, його класи відвідувала юна Леся Українка.

Професійний успіх не завадив щасливому сімейному життю художника. Влітку 1897 року академік Орловський залишив Петербург і переїхав до рідного йому Києва, де купив садибу, в який добудував ще й флігель для сім'ї Пимоненко. Він був щасливий бачити, як ростуть троє його онуків, а також працювати та час від часу гаряче дискутувати із зятем.

Молодий та ідейний

Микола Пимоненко відзначався мовчазною вдачею, скромністю і вважав, що сумлінна праця обов’язково приведе до успіху. Він виріс у бідності, важко працював з юності, тому ідея боротьби із соціальною нерівністю завжди знаходила відгук у його душі. З початку 90-х років ХІХ ст. він почав брати участь у виставках Товариства пересувних художніх виставок (вони відбувалися в багатьох містах імперії, звідси й загальне визначення членів Товариства — "передвижники"), а 1899 року став його членом.

Яскравим прикладом "передвижницьких мотивів" у його доробку можна вважати картину "Жертва фанатизму", яку художник створив, спираючись на газетну замітку. На картині зображено вигнання з громади дівчини-єврейки, яка полюбила хлопця-християнина й заради кохання зреклася віри предків.

Відтоді деякі дослідники разом із "прикрашанням сільської дійсності" стали закидати Пимоненку ще й "схильність до надмірного побутовизму та соціальної зашореності". Проте саме завдяки участі в діяльності та виставках Товариства роботи Пимоненка швидко набули надзвичайної популярності по всій країні. Причому люди знали його картини не лише за виставками, але й за репродукціями, які друкувалися в журналах і на листівках.

Така широка розповсюдженість листівок із картинами Пимоненка і спричинила виникнення "спотикачевої справи".

Листівка з репродукцією картини "Додому" без дозволу художника використали для етикетки горілки "Спотикач", що випускалася "горілчаним королем" Миколою Шустовим. Дізнавшись про це з гнівного листа колег, художник подав на фабриканта позов із вимогою вилучити з продажу "Спотикач", а етикетку знищити. І добився свого!

До речі, його тесть не схвалював "тенденційність" передвижництва, стояв на засадах академічного живопису, про що вони із зятем залюбки дискутували під час довгих прогулянок або роботи на пленері. Дружба збагачувала обох: із роками Орловський поступово відходив від суворого академізму, а Пимоненко суттєво розширив зображувальні засоби й збагатив свою палітру.

1904 року Рада імператорської Академії мистецтв "за відомість у художній царині" надала йому звання академіка живопису. Тоді ж художник став відомим у Європі — його твори виставляли в галереях Мюнхена, Парижа, Берліна, Лондона.

Від міщанина до дворянина

Микола Пимоненко прожив недовго: туберкульоз спричинив важку хворобу печінки, й на 51-му році життя 25 березня 1912 року художник помер.

Життєвий шлях Миколи Пимоненка — історія нелегкого, але гідного підйому від скромного київського міщанина до одного з найвідоміших українських митців свого часу, академіка та статського радника (що прирівнювалося до дворянства).

На посмертній виставці в Академії мистецтв, яка відбулася на початку 1913 року, експонувалися 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків олівцем Миколи Пимоненка. Всього ж творча спадщина художника налічує понад 1 000 робіт, серед яких кілька сотень закінчених полотен.

Великий художній доробок митця врятував його родину. На руках у вдови Пимоненка залишилося троє дітей: на момент смерті Пимоненка його донькам Раїсі та Ользі виповнилося 18 та 15 років, сину Миколі було лише 7 років.

Війни, революції, голод позбавили сім’ю всіх заощаджень та будь-якої можливості заробити. Картини, оцінені не так давно в сотнях і тисячах рублів, доводилося віддавати іноді буквально за продукти. Так багато картин Миколи Пимоненка вирушили світ за очі…

Зараз у виставкових залах та запасниках Національного художнього музею України наявні 57 картин та 30 малюнків Миколи Пимоненка.

Текст: Катерина Провозіна 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter