"Моїм єдиним бажанням було вижити, все інше — дрібниці". Історія військового, який втратив руку на фронті
Військовий Павло Пономаренко після отримання протеза
27-річний військовий Павло Пономаренко з позивним "Майстер" до повномасштабної війни працював будівельником. Після деокупації рідної Чернігівщини допомагав відновлювати зруйновані будинки людей, а влітку 2023 року був мобілізований до війська та невдовзі став кулеметником 33-ї окремої механізованої бригади.
Павло втратив ліву руку внаслідок мінометного обстрілу, коли його підрозділ виконував бойове завдання поблизу селища Роботине у Запорізькій області.
У фонді Future for Ukraine, що забезпечив бійцю протезування та реабілітацію у Сполучених Штатах, розповіли історію Павла, у якій найбільше вражає оптимістичне ставлення героя до власної травми.
Я сам захотів в кулеметники. Зазвичай ніхто йти не хоче, бо вони — перша ціль для ворога. Але коли я побачив той кулемет — не наш радянський, а бельгійського виробництва, подумав — це моє. Зброя, від якої надалі залежатиме моє життя, — пригадує захисник своє призначення.
Кількома місяцями раніше, ще до мобілізації, з Павлом стався прикрий інцидент: він впав з семиметрової висоти на бетон під час роботи на будівництві вежі елеватора поблизу Львова. Чоловік травмувався, але обійшлося без переломів, тому за два тижні вже повернувся до роботи.
Саме тоді на об'єкт приїхали представники ТЦК з перевіркою та відразу направили всіх працівників на військову комісію. Попри травму, Павла визнали придатним до служби. На другий день він вже був на Рівненському полігоні.
Пів місяця бойової підготовки я проходив кульгаючи. Рівненський полігон достатньо великий і, щоб вистріляти на ньому 10-15 патронів, треба подолати 5 кілометрів в один бік та стільки ж назад, — розповідає військовий.
Разом з іншими новоприбулими Павла у складі 33-ї ОМБр відправили до Запоріжжя. Там, за розпорядженням бригадного офіцера, його призначили до штурмової роти, а за кілька днів забрали на навчання до школи молодших командирів. Це — та сама військова підготовка, тільки від найкращих інструкторів, яких відібрали з усієї України, і короткотривала — лише два тижні. Потім протягом місяця-півтора, поки не було бойових завдань, бригада Павла навчалася на полігоні.
На штурмі було те, чого я навіть і уявити не міг: всюди їхні (російські) дрони-камікадзе, танки, міномети. І це все стріляє по тобі.
26 жовтня підрозділ Павла приїхав на позиції поблизу селища Роботине. Виїзд на штурм, як завжди, здійснювався вночі. Десь посеред лісу Павлу та його побратимам наказали окопатися. Це вартувало бійцям величезних зусиль, адже земля на Запоріжжі — це всього 5 см чорнозему, а далі — суцільна глина. Рити доводилося навіть руками, аби швидше зробити заглиблення і там залягти на випадок, якщо почнеться обстріл.
Бойовим завдання було разом з іншим підрозділом взяти в кільце ворожий взводний опорний пункт, де мало бути близько 30 росіян. Військовий пригадує, що комунікація з іншим нашим підрозділом була жахливою: не було відомо, чи дійшли вони до цілі. Чути було лише постріли десь далеко, але хто по кому стріляв — не зрозуміло.
За словами Павла, коли вони натрапили на перших орків, відразу почали закидувати їх гранатами. Зав’язався бій.
Після четвертої гранати наш командир крикнув противнику здаватись. Після чого один з них підняв голову і каже: "русскіє нє сдаются". А в мене приціл якраз був наведений на нього. Відстань — 15 метрів, важко промазати. І я вистрілив.
Згодом надійшла команда окопуватися та чекати. Завданням Павла було залягти з кулеметом в окопі та прикривати позицію з боку потенційного ворога.
Захисник пригадує дві величезні акації, що затуляли їхній окоп гіллям, через це ворожий дрон просто не міг туди потрапити. FPV-дрони швидкі, і ними не так просто керувати, тому і скинути боєприпас їм теж було важко. Але росіяни все ж відкоригували міномет так, що одна міна залетіла в окоп, де знаходився Павло. Військовий добре запам'ятав той момент:
Я відчув, як запекло в лівому боці. Побратим відтягнув мене, наклав турнікет та запитав час. Я глянув на розірваний годинник і відповів йому, щоб затягував турнікет тугіше.
Підрозділ Павла отримав наказ відступати, зайняти укриття, яке викопали росіяни, щоб дочекатися евакуації. Раптом військові почули, як угорі щось сильно задзвеніло.
Пам'ятаю шум у вухах. Хтось потягнув мене за лямку бронежилета: "Мастєр, що з тобою? Ти гориш! Ні, ти димиш!" З мого одягу скрізь сочився буро-червоний дим.
Це був ворожий дрон, який скинув хімічну речовину прямо в окоп, де знаходився поранений Павло та його побратими. На щастя, реакція тривала недовго, обійшлося без важких наслідків.
Тим часом ворог наступав з усіх боків. Захисники відстрілювалися касетними боєприпасами, поки були. З підрозділу Павла 11 людей були поранені, а двоє загинули.
Евакуація прибула за десять годин після поранення Павла, привезли десять людей на перезміну.
І це дякувати нашим обезбашеним механікам, які залітали в такі місця, куди інші боялись. Інакше нам би довелося 3-4 кілометри йти пішки, — пригадує військовий.
Дорога для евакуації була вся замінована, кожні 15-20 метрів позаду автомобіля підривалася міна. Лише дивом команда дісталася до стабпункту живою.
Про власне поранення Павло Пономаренко говорить без жалю. Той факт, що руки вже немає він усвідомив ще тоді, в окопі.
Моїм єдиним бажанням було вижити, все інше — дрібниці, — каже він.
Не втрачаючи оптимізму, Павло дочекався свого шансу пройти протезування та реабілітацію за кордоном, адже в Україні такі складні випадки ампутації поки не протезують. У межах програми протезування від фонду Future for Ukraine, яка зараз фінансується коштом гранту від Pfizer Foundation, захисник отримав біонічний протез лівої руки та пройшов курс реабілітації у провідній клініці ортопедії та протезування MCOP.
Наші військові проходять три тижні фізичної реабілітації перед отриманням протезів кінцівок.
