Олександр "Терен": про війну, TikTok та нове життя після ампутацій та протезування
Олександр "Терен". Фото: instagram.com/tsvit_terenu
Головним героєм шоу "Холостяк" на СТБ цього року став 28-річний ветеран російсько-української війни Олександр Будько з позивним "Терен". Ми зустрілися з Олександром, щоб дізнатися про нового холостяка більше. Знайомтеся!
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Будько пішов добровольцем до батальйону "Карпатська Січ", а незабаром став командиром взводу 49-го окремого стрілецького батальйону "Карпатська Січ" з позивним "Терен". У серпні 22-го під час боїв у Харківській області Олександр дістав важке поранення, внаслідок чого втратив обидві ноги.
Після реабілітації та протезування в США Сашко активно займається спортом та навіть балетом: він танцював разом з артистами трупи United Ukrainian Ballet на сцені в Каліфорнії. Про нього зняли фільм "Перший ряд" (Front Row), продюсеркою якого стала Сара Джесіка Паркер. Він — призер з плавання міжнародних спортивних змагань "Ігри Нескорених", співавтор та ведучий відомого YouTube-проєкту "Відвал ніг, або All інклюзив", автор книги "Історія впертого чоловіка".
У проєкті "Відвал ніг, або All інклюзив" Олександр розповідає про свій досвід життя людини з інвалідністю й про те, наскільки адаптовані інфраструктура українських міст та суспільство до інклюзивності.
Про нього можна розказати ще багато, але залишимо це героєві!
Про рішення йти на фронт
Я не вірив, що розпочнеться повномасштабне вторгнення, і всіх запевняв, що цього не буде. Та коли серед ночі прокинувся від вибухів і зрозумів, що все ж таки це війна, почав хутко збирати речі — ту тривожну валізку, яка мала би бути вже готова. Рішення йти на війну не виникло 24 лютого — воно зі мною, напевно, з тих самих років, як з'явився мій позивний "Терен" — років 12 тому, коли я почав розуміти, хто наш ворог. Коли під час Революції гідності я брав участь у різних заходах для повалення режиму Януковича, вже тоді розумів: якщо буде війна — не питання, що я боронитиму країну. І коли приятель з мого міста, Рівного, військовий офіцер повідомив, що він збирає групу для участі в бойових діях, і запитав, чи немає в мене дітей, чи я впевнений у рішенні йти на фронт, я сказав: "Так, я готовий на всі 100%". І ми домовилися в суботу зустрітися в Києві. Але, на жаль, його вбили на в'їзді в місто на блокпосту. І я почав далі шукати, куди можу податися. Звертався у декілька організацій, поки не потрапив у "Карпатську Січ".
Про те, чим займався до повномасштабного вторгнення
Я жив, як і більшість цивільних людей: займався спортом, мав роботу й хобі. Працював баристою в одній із кав'ярень на Подолі, але розумів, що переріс це — хотілося розвиватися. Паралельно займався графічним дизайном — це було хобі, яке згодом трансформувалося в роботу на фрилансі, і я планував перейти в графічний дизайн. А ще одним із моїх хобі була каліграфія. Також постійно ходив до залу на самбо — в гарній формі був, як на мене. Що, напевно, дало свій плюс на війні. З 1 березня 2022-го я планував займатися лише графічним дизайном, але натомість пішов на фронт.
Про те, як втратив кінцівки
Під час боїв на Харківщині в мій окоп влучив російський снаряд. Ніхто не знає, що це було. Це точно не міг бути дрон, бо тоді мене б пошматувало, а якби це була міна, мене б розірвало на шматки. Ми досі всі думаємо, що це могло бути..?
Нас того дня було четверо на позиції: троє зверху, а я ліг в окоп. Ну і… прилетіло. Мене засипало землею — добре, що на мене впали двері, які ми перед цим поставили під стінку, і до мене потрапляло повітря. Я бачив сонячне світло... Тому хоч якась надія, що я не просто під землею, була. Я почав кричати: спочатку від болю, далі вже просто, щоби мене почули й витягли. Я чув, що хлопці ходять зверху, кричать мій позивний, і ще гучніше почав волати. Вони мене відкопали досить швидко, надали першу медичну допомогу. Потім оперативно приїхав евакуаційний автомобіль, і я поїхав до стабілізаційного пункту.
На жаль, процес лікування не був таким швидким і якісним, як хотілося б — можливо, вдалося б зберегти трішки більше мого тіла. Спочатку мене відправили до Харкова, за декілька днів евакуаційним потягом перевели в Полтаву, там мені зробили першу реампутацію вже обох ніг — власне, через не надану належним чином допомогу. Я фактично там загнив, і мої прохання та прохання моїх друзів, рідних ніяк не впливали на завідувача хірургічного відділення другої міської лікарні Іванова — він геть не хотів сприяти тому, щоб мене перенаправили до Києва чи Рівного. І вже коли приїхав мій друг з Києва, завдяки його знайомствам і комунікаційним навичкам вдалося все ж вирвати мене з тієї другої полтавської міської лікарні і відправити до київського Центрального госпіталю, де мені надали якісну медичну допомогу. Просто у тій полтавській лікарні звикли до цивільних, які можуть дати певну винагороду лікарю. А тут — військові, яких потрібно лікувати безплатно.
Про те, як встав на протези
Моя реабілітація проходила у Львові, і мені пощастило потрапити до гарного реабілітаційного центру, де працювали реабілітологи з Ірпеня. Дуже хороша докторка дала багато настанов, які мені допомогли швидше стати на ноги, швидше почати ходити, зміцнити м'язи ніг та тіла взагалі. Але на це потрібно було виділити час і зрозуміти, що це не відбудеться за один день.
А оскільки я готувався до відбору на "Ігри Нескорених" і планував бігати, мені потрібні були бігові протези, і я звернувся до одного з фондів, який протезує за кордоном. І десь за місяць вирушив до США, де отримав бігові протези й протези для кросфіту. Я в них і тренуюсь, і ходжу, і за кермом їжджу, і що тільки не роблю. Навіть жодного разу не виникало думки, що чогось не зможу зробити.
Про війну
Я ніколи не приміряв на себе ані поранення, ані смерть. Тим паче я був абсолютно впевнений в тому, що дійду до кінця війни — ну і, як більшість людей, був впевнений, що вона не триватиме так довго. Але все пішло не за моїм сценарієм, доля склалася інакше. Але якби я зараз міг би воювати далі, я б воював.
Про дебют у балеті на протезах
В США знімали документальний фільм Front Row ("Перший ряд"), виконавчою продюсеркою якого виступила Сара Джессіка Паркер. Я там був одним із провідних героїв, і моя ідея долучитися до балетної трупи та взяти участь в одній з її постановок — балеті "Жизель", була схвалена. Продакшн знайшов і хореографа, і композитора, і ми втілили мою ідею в життя на великій сцені в благодійному показі в Каліфорнії (хоча планувалося зробити це в Гаазі або Амстердамі). І все вийшло, як на мене, прекрасно. Можливо, я не до кінця задоволений своїм виступом, але загальна картинка чудова!
Про свої відео для ТікТок
Я легко й весело розповідаю у своїх відео в ТikTok про своє життя з протезами, бо завжди був оптимістично налаштований, завжди любив жартувати. Просто тепер з'явився ще один привід для жартів, більш вагомий. Мене надихають люди, які пишуть мені й говорять багато приємних речей. Я розумію, що їм це потрібно, тішуся, якщо можу зробити комусь приємно, комусь подарувати усмішку, надихнути піти до спортзалу чи допомогти армії.
Про свою книгу "Історія впертого чоловіка"
Ідея стати письменником в мене взагалі ніколи не виникала: я ніколи не писав до початку війни, навіть не намагався. Почав просто ділитися у своєму інстаграмі тим, як проходять будні та свята українських добровольців. Яка буденність на війні. Я почав писати короткі, але правдиві тексти, не вигадуючи нічого, — про свої дні, як я їх проживав. І вони почали набирати популярність, людям подобалася і манера письма, і те, про що написано.
Тому я став писати далі. І, коли отримав поранення, у госпіталі також продовжив писати про свій шлях та лікування. Люди в соцмережах почали просити, щоб я продовжив писати, і навіть вимагати: "Ви мусите написати книгу! Пишіть книгу, пишіть книгу, пишіть книгу!" Навіть ноутбук подарували для цього, я зібрав купу різних нотатників… У реабілітаційному центрі я зрозумів: "Ну, все, напевно, дійсно час писати". Бо вже не було куди відступати. Тому одного дня я просто в реабілітаційному центрі відкрив ноутбук і почав писати перші рядки мого автобіографічного роману "Історія впертого чоловіка".
Тираж у книги, на жаль, невеликий. Але запланована й аудіокнига, і сподіваюся, ми знайдемо ще перекладача англійською.
Про свою медійність
Не скажу, що я її супер відчуваю — це просто підвищена увага до моєї особистості, та розумію, чому вона є — через певні інформприводи. Певною мірою я сам їх створюю. Бо, як ми бачимо, що більше людина медійна, то більше до неї дослухаються.
Яку ж дівчину Олександр "Терен" Будько хоче зустріти на проєкті "Холостяк"?
Я не шукаю ідеал. Я шукаю ту, чиїм внутрішнім світом буду захоплюватись. Мене цікавлять розумні прогресивні дівчата, з якими можна легко спілкуватися на будь-які теми. Які щиро реагують на жарти, тому що я багато жартую й інколи досить нетипово. Мені дуже відгукується, коли дівчина прагне змін у собі та в суспільстві, — каже Олександр.
Текст: Софія Півняк
