Олесь Гончар: герой війни, оспівувач режиму, взірець для дисидентів
Олесь Гончар. Архівне фото: facebook.com/honchar.forum
3 квітня 1918 року народився Олесь Гончар (при народженні — Олександр Біличенко) — видатний український письменник, громадський діяч, політик. Він прожив довге, цікаве та місцями трагічне життя. Народився в УНР, а помер в перші роки незалежної України. Гончар дивом врятувався від радянських таборів, тричі ледь не загинув на війні. Його твори отримували високі премії та водночас їх забороняли.
Та яким саме був Олександр Терентійович Гончар насправді? Та що його пов'язує з Києвом? Про це розповідаємо далі.
Один із найкращих українських письменників XX століття народився в селі Ломівка, яке згодом поглинуло місто Дніпро. Тривалий час цей факт приховували, і лише після смерті Гончара цю інформацію оприлюднила його вдова. Виявилося, що маленького Олександра, який зарано втратив матір, забрали на виховання дід і баба в село Суха, що на Полтавщині. Бабуся фактично замінила йому матір.
У сільській раді на новому місці хлопцю виписали
документи з тутешнім місцем народження. Тут він пішов в школу, де його й прозвали Олесем. Ім'я Олександр тоді було дуже популярним, і в класі майбутнього письменника Сашків також вистачало. Тож щоб відрізнити його від інших учнів, вчитель називав хлопця Олесем, а прізвище Гончар він отримав від бабусі та дідуся. Згодом це ім'я стане його літературним псевдонім.
Виховання богомільною бабусею надало Гончару глибокої віри, а під час війни молитви допомагали вижити. Таке релігійно-культурне оточення змалечку, безумовно, вплинуло й на створення його головного твору — "Собор", у якому він порушує питання моральної деградації суспільства. Та це буде згодом.
Після закінчення школи юнак вирушає до Харкова, який тоді був столицею України. 1934 року він вступає до газетного технікуму, де закладатимуться підвалини майбутнього письменництва. Одним із викладачів Олеся в технікумі був відомий вчений, мовознавець, історик української літератури Юрій Шевельов (Шнайдер). Він помітив талановитого студента та вплинув на його перші друковані праці в місцевих газетах.
1938-го Гончар вступає до Харківського філологічного університету. Саме в той період він і напише повість "Стокозове поле", що вийде у квітні 1941 року у видавництві "Молодий більшовик" із жорстко цензурованими фрагментами та дуже завуальованими думками й висновками. Саме такою езоповою мовою молодий письменник вперше підняв тему Голодомору, свідком якого він став на Полтавщині, коли жив у бабусі.
Далі ця книга червоною ниткою пройде крізь все життя Гончара. Рукопис її не зберігся, натомість в архівах автора залишилися чернетки "Голодна весна. Повість про дитинство". Існує думка, що далі на її базі Олесь Гончар планував написати величезний роман, присвячений Голодомору. Але цьому не судилося статися.
Та повернімося до студентських років у Харків. Закінчити навчання Гончар не встигає, бо розпочалася Друга світова війна, і він пішов добровольцем у студентський загін. Існують згадки, що вперше на поле битви Олесь хотів потрапити ще під час громадянської війни в Іспанії, під впливом тодішньої пропаганди в радянських ЗМІ.
Як він згадував, на війні неодноразово рятували бабусині молитви. Гончар отримав декілька поранень, а в одному із запеклих боїв він був єдиним з роти, хто вижив. Побував у полоні, що намагався приховувати, аби не потрапити в списки "зрадників".
Після війни молодий ветеран повертається до Дніпра. Тут упродовж трьох років працює над книгою "Прапороносці". Ця трилогія була справжнім уособленням справ у радянській літературі доби пізнього сталінізму. Щоби вижити, Гончар змушений писати дифірамби "вождю", всіляко підкреслюючи його основну роль у перемозі над нацистами.
Кар'єра Гончара стрімко йде вгорпу. Він отримує за "Прапороносців" одразу дві Сталінські премії. Переїжджає до Києва, де отримує квартиру в знаменитому будинку РОЛІТ на вулиці Богдана Хмельницького (тоді — Леніна). Згодом Гончар очолює Спілку письменників Радянської України.
Та показати своє справжнє ставлення до подій в країні Гончар не міг. Лише після смерті письменника були видані його щоденники, де на папері він ділився роздумами про знищення України, її людей та культури сталінським режимом. Така дуальність поведінки людини може бути зрозуміла лише тим, хто жив під час тоталітаризму.
Водночас, на хвилі хрущовської відлиги та боротьби з культом особистості Сталіна, серед культурних діячів з'являється крихта надії — якщо і не повне падіння режиму, то принаймні на зміни на краще. Це проявляється і в літературі.
1967 року Олесь Гончар закінчує роботу над "Собором". Книга стає справжньою біблією серед шістдесятників і дисидентів. Водночас кар'єра стрімко летить донизу — "Собор" швидко вилучають із продажу й бібліотек, а за кожним кроком Гончара починає стежити КДБ.
Олесь Гончар напряму не взаємодіяв із дисидентами, але для багатьох із них став взірцем. Наприклад, ось спогади Василя Чередниченка про Василя Стуса за 1968 рік і його ставлення до "Собору":
— Читав "Собор" Гончара?
— У журналі "Вітчизна" побіжно, а...
— Та хіба можна таку книжку обминати? — перебив Василь і докірливо глянув мені у вічі.
Я витягнув з валізи виданий "Роман-газетою" твір Олеся Терентійовича:
— Та це ж про моє рідне місто написано — Дніпродзержинськ.
Василь переповідав мені "партійні нагнітання" навколо сміливого новаторського роману, зініційовані у Придніпров'ї першим секретарем Ватченком і розвинуті в Києві. Книгу вилучали з продажу (стотисячний наклад!). І коли я через кілька днів потому був у друзів у Львові, то її вже не можна було знайти (і через попит,
і через цензурні запобігання).
Однак сам Гончар змушений був покаятися для збереження своєї волі, кар'єри й родини. Він підписав ганебного листа від імені радянських українських письменників, який публічно засуджував дисидентів Сахарова й Солженіцина. Ставитися до цього вчинку можна по-різному, враховуючи непросте становище та шалений тиск спецслужб. Не ламалися тоді хіба такі брили, як Василь Стус.
До речі, Олесь Гончар, хоч і опосередковано, але був пов'язаний із поетом-мучеником. Чоловіком його доньки Людмили став Юрій Покальчук — відомий письменник, перекладач та мандрівник, який знав десять мов. Покальчук був студентським другом Стуса часів аспірантури та виступав свідком на його весіллі з Валентиною Попелюх. Водночас жодних відомостей про те, що Стус і Гончар десь перетиналися особисто, ніде немає, і попри спільне літературне покликання, вони належали до зовсім різних кіл.
Коли СРСР остаточно почне тріщати по швах, Олесь Гончар одним із перших радянських письменників вийде з КПРС і публічно спалить партійний квиток на Майдані під час Революції на граніті. Також він стане одним із засновників Народного Руху України.
Зберігаючи вірність моральним настановам власного "Собору", Гончар ініціює відтворення іншого видатного собору — Михайлівського Золотоверхого, зруйнованого у 1937 році радянською владою. На жаль, йому не судилося побачити на власні очі відроджену святиню. Олесь Гончар помер у 1995 році й був похований на центральній алеї Байкового кладовища.
Меморіальні дошки, присвячені письменнику, встановлені на території Михайлівського монастиря та на будівлі РОЛІТ. А його ім'ям у Києві названі вулиця, парк, школа та бібліотека.
