Перукарня "Валентина": beauty-практики української квір-спільноти та інтерв'ю із власниками

фото: Марія Кричевська

Марія Кричевська, киянка, яка нині живе й навчається у Берліні, почала звертати увагу на те, які українці красиві та доглянуті. Дивно, але свіжий манікюр, випрасуваний одяг та акуратна зачіска у незнайомої жінки на вулиці тепер несподівано нагадують їй про дім. Для іноземців цей феномен видається дивним — мовляв, який може бути манікюр під час війни? — і водночас захопливим, адже індустрія краси в Україні залишається незламною.

Початок війни

Аня і Матвій познайомилися у квір-прихистку для біженців, організованому в Бухаресті румунською громадською організацією Accept. Аня — лесбійка, Матвій — трансхлопець і гей. Вони виїхали з Одеси на початку повномасштабного вторгнення.

"Квір-люди зазвичай люблять декоративний стиль одягу, яскравий макіяж, нігті, багато аксесуарів. Це спосіб проявитися, коли можливостей для цього небагато. Мабуть, якби середньостатистичного європейця спитали: "Чи знаєте ви квір-українців?", відповідь була б: "А такі існують?". Тому ми хочемо заявити про себе, сказати: "Так, ми існуємо"."

Про Аню

Ані — 36. Її шлях усвідомлення своєї сексуальної орієнтації наклався на шлях міграції. Вона народилася в Луганську, однак після російського вторгнення перебралася до Одеси. У Луганську Аня була заміжня за чоловіком, хоча вже тоді почала розуміти, що їй подобаються дівчата. "Це були жахливі стосунки — такі, з яких важко вибратися. Вони закінчилися, коли почалася війна."

В Одесі Аня вперше була сама — без родини, чоловіка та попереднього кола спілкування. У новому місті вона познайомилася з дівчиною, з якою в неї склалися довготривалі стосунки.

"Я почала мати такий  як мені до вподоби. Раніше, коли була заміжня, я одягалася у вузькі сукні та підбори — так, як мене хотів бачити чоловік. Коли ми розійшлися, я почала експериментувати зі стилем. Мені все одно подобається мати жіночний вигляд, але не стереотипно сексуальний, а більш вільний, можливо, наївний... Тепер я така, якою хочу бачити себе сама."

 

Аня розповідає, що за кордоном люди звикли мати простіший вигляд, тому вона не відчуває потреби, наприклад, наносити макіяж щодня, щоб бути "на рівні" з іншими. "Не захмарні стандарти краси — це добре, але мені деколи не вистачає цієї атмосфери, коли виходиш у місто, і всі такі різні та яскраві. Кожен образ — це ніби окрема історія."

Про Матвія

Матвієві — 23. Для нього почуватися комфортно й красиво у власному тілі — це квест усього життя. "Мабуть, зі мною ще не відбувся той стан, щоб я почувався на 100% красивим. Але я приймаю своє тіло — воно є, воно таке, і я в ньому можу жити до того моменту, коли з'явиться можливість змінити речі, які мені не подобаються."

Підлітком Матвій не вписувався в гендерні рамки та експериментував із зовнішністю: "Мене намагалися цькувати, питали, чи я дівчина, чи хлопець. Вчителі називали Мальвіною, коли я пофарбувався в синій. Це навіть смішно — я змінював колір волосся, але прізвисько лишалося."

Після школи Матвій вступив до театрального коледжу, де вивчав костюм. Там він відчув більше простору для самовираження та зустрів однодумців, згодом приєднався до місцевих ЛГБТКІ+ громадських організацій. У коледжі він часто був моделлю для студентів, які навчалися робити зачіски та макіяж.

Матвій розповідає, що дотепер стрижеться лише у квір-друзів або друзів із театру. Він не довіряє своє волосся звичайним перукарням, бо там майстри зазвичай працюють із типовими стрижками й неохоче беруться за специфічні запити: "Скажімо, я прийду в якийсь салон "Олена" на районі — мене там просто підстрижуть за стандартами, за соціальними нормами, а не так, як я хочу."

У Києві він знайшов салон, який готовий до таких викликів. Перукарня "Валентина" на вулиці Богдана Хмельницького. Її власник, Валентин, позиціонує салон як "перукарню нової хвилі", що передбачає роботу без поділу стрижок на чоловічі й жіночі, без шаблонів і без осуду.

Про Валентина і "Валентину"

Валентин зауважує, що саме таку цільову аудиторію, як Матвій, він мав на увазі, коли розробляв концепт салону: "Наш клієнт — це якраз та людина, яка перестала ходити в перукарню, бо їй постійно стрижуть незрозуміло що, чого вона не просила." Назва салону теж іронічна.

По-перше, це такий собі кітчевий спосіб обіграти ім'я засновника: назва легко запам'ятовується й звучить жартівливо. По-друге, "Валентина" — це про ностальгію, алюзію на салон "Жанна" або "Наталія", куди ходили наші мами, коли ми були малі. Спершу Валентин хотів назвати салон Home, тобто "Дім", і назва "Валентина" так само про локальність і, найголовніше, — про затишок.

Підхід перукарні полягає в уважності до потреб і запитів, а також у співпраці, де фантазія клієнта й майстерність перукаря разом створюють саме ту, ідеальну зачіску.

На питання, чи "Валентина" — квір-френдлі простір, Валентин відповідає замислено: "Так, але ми не фокусуємося на цьому. Це вибір людини, і він мені не заважає. Навпаки, мені, як майстру, цікаво допомогти клієнтові виділити свою сексуальність, свій образ."

Неординарні запити, розповідає Валентин, — це ще й можливість для перукарів проявити свої навички та хист, а не стригти однакові форми щодня. Він щиро вірить, що хороша зачіска, хоча й не розв'яже всі твої проблеми, може запустити глибинні процеси змін: "Щойно ти зміниш зачіску — побачиш іншу людину у відображенні. А це означає, що ти сприймеш себе вже іншою людиною, а звідси можна вже змінювати й поведінку."

Уперше Валентин відчув, що його покликання — дарувати людям оновлення за допомогою зачісок — на початку повномасштабного вторгнення. Тоді він працював у перукарні "Городська", яка відкрилася однією з перших після 24 лютого. "Я стрижу людей і бачу — вони щасливі. А люди до нас приходили різні: з Солом'янки, де вперше прилетіло, а також ті, хто виїжджав із Бучі, з Ірпеня, старші люди. Вони приходять зі своїми історіями, і в тебе є можливість зробити їм оцю нормальність — щоб вони подивилися на себе в дзеркало з думкою: "Хай там як, але я маю гарний вигляд"."

Так він зрозумів силу своєї професії та вирішив відкрити власний салон.

Догляд за собою і візити до перукарні підтримують відчуття нормального життя. Навряд чи краса врятує світ, але, здається, вона допомагає втримати здоровий глузд і створює робочі місця. Це, мабуть, і є визначенням відчуття безпеки для киян, які вже звикли функціонувати під обстрілами, адже повноцінна фізична безпека — наразі нездійсненна мрія.

"Ми ще й тут (перукарня "Валентина") в такому напівпідвальному приміщенні, яке можна назвати "найближчим короткостроковим укриттям" або "найпростішим укриттям" — ось це про нас. (Сміється.) До нас можна зайти, і просто на годину чи півтори розслабитися й сфокусуватися на собі."

Ада працює перукаркою у "Валентині" близько року — з моменту відкриття салону. Вона каже, що, на її здивування, після масованих обстрілів міста вночі клієнтів наступного дня не меншає. Навпаки — у людей з'являється ще більше бажання підтримати свій зовнішній вигляд, щоб жити далі: "Вони приходять у простір, де інші люди працюють і живуть своє життя, заробляють собі на завтрашній день, на оренду квартири, на дітей, на відпочинок. Люди планують, люди готуються до майбутнього."

Хоча Аня і Матвій живуть у безпеці, їм бракує такого місця, як перукарня "Валентина". Вони все ще почуваються чужими в новій країні. Румунія не пропонує програм інтеграції для біженців, тому мову доводиться вчити самотужки. Без вільного володіння мовою українців на роботу беруть неохоче, і фактор дискримінації через зовнішність чи сексуальну орієнтацію в Румунії теж присутній.

Попри це, місцева квір-спільнота, з якою Аня та Матвій познайомилися через громадську організацію Accept, дуже привітна й дружня. Тепер вони разом із друзями винаймають квартиру в Бухаресті. Для них б'юті-ритуали — це спосіб почуватися собою та триматися на плаву, тому час від часу вони організовують домашній салон краси для своїх.

Аня розповідає: "У нас удома я роблю нігті — я просто навчилася сама. Можу годинами вимальовувати будь-які екстравагантні дизайни, усе, що друзі попросять і чого, мабуть, не зроблять у звичайному салоні. А Матвій робить стрижки й зачіски, усі ці "маллети", різні фарбування." Матвій теж самоучка, але серед знайомих на його послуги є попит: "Деколи це приємна зайва копійка, деколи ми домовляємося про якийсь бартер, або послугу, або просять: "Підстрижеш мене, бро?" — і я погоджуюсь, на цьому все."

Почуватися комфортно й красиво, виражатися через зовнішність — це розкіш, яку варто собі дозволяти, адже впевненість у собі робить нас більш стресостійкими. Ада вважає, що в наш час, особливо під час війни, дискримінації немає місця. Навпаки — коли ми всі переживаємо російські атаки, втрати близьких, розлуку й думаємо, як жити далі, треба бути уважнішими та більш турботливими одне до одного, а не засуджувати чиюсь зовнішність чи сексуальну орієнтацію.

"А нагнітати не треба — воно саме все і так нагнітається. Треба просто вивозити й мати сили підтримувати одне одного."

Ця стаття створена за підтримки n-ost як частина проєкту History Unit та профінансована Foundation Remembrance, Responsibility and Future (EVZ) і Федеральним міністерством фінансів Німеччини.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter