Що залишається за кадром поліцейської роботи: три особисті історії до Дня Національної поліції України
Фото: пресслужба Національної поліції
4 липня в Україні відзначають День Національної поліції. Щодня тисячі поліцейських виїжджають на виклики, оформлюють ДТП, затримують підозрюваних, евакуюють людей після російських обстрілів і допомагають тим, хто опинився в біді. За службовими зведеннями та офіційними повідомленнями часто залишаються самі люди — зі своїми рішеннями, сумнівами, родинами та історіями.
Редакція "ТиКиїв" поспілкувалася з трьома поліцейськими, які працюють у різних підрозділах: вони розповіли, як прийшли у професію, що вважають найважчим у своїй роботі, які виклики запам'яталися найбільше та що мотивує їх у службі.
Дмитро Бурлаченко, командир взводу №1 роти №2 батальйону №1 полку №2 Управління патрульної поліції в місті Києві
Я родом із Бахмута. Якщо чесно, спочатку навіть не думав, що працюватиму в поліції. Ще юнаком я прийняв рішення зв'язати своє життя з державною роботою та планував працювати на Укрзалізниці. Вступив до залізничної академії, де вивчав управління процесами перевезень. Але згодом зрозумів, що хочу приносити користь людям в інший спосіб.
Так у 2017 році я долучився до патрульної поліції в Краматорську та Слов'янську, а вже за рік перевівся до Києва. Під час служби зрозумів, що для професійного розвитку мені потрібна юридична освіта, тому згодом здобув диплом за спеціальністю "Право".
Наші будні — це реагування на виклики, допомога людям, забезпечення громадського порядку та безпеки на дорогах. Але головне завдання для мене залишається незмінним — бути поруч тоді, коли люди цього потребують.
Найважче в моїй роботі сьогодні — під час чергового російського обстрілу — розуміти, що моя сім'я зараз без мене.
Коли лунає тривога, дружина з нашою півторарічною донькою спускається в укриття, а я виїжджаю на виклики. У такі моменти хочеться бути поруч із рідними, але ти знаєш: зараз тебе чекають інші люди, яким теж потрібна допомога.
Під час обстрілів наша робота не зупиняється. Ми так само реагуємо на повідомлення, виїжджаємо на місця влучань, допомагаємо постраждалим — це частина нашої відповідальності.
Патрульна поліція — це робота, де неможливо передбачити, яким буде наступний виклик.
В одну хвилину ти супроводжуєш автомобіль, у якому жінка народжує дитину. А вже за годину їдеш на повідомлення про розбійний напад.
Якось ми отримали повідомлення вночі, що невідомий ножем поранив двох людей у Деснянському районі та втік. Уже за кілька хвилин були на місці, отримали опис нападника й почали переслідування разом з іншими екіпажами. Нам вдалося його затримати, а записи з камер відеоспостереження підтвердили, що це була саме та людина.
Бути патрульним — це не завжди врятувати тварину чи супроводити автомобіль. Інколи доводиться миттєво ухвалювати рішення, від яких залежить безпека інших людей.
Якщо чесно, мене мотивує дуже проста річ: я люблю свою роботу.
Для мене важливо бути корисним суспільству. Саме через це я колись прийшов у поліцію і саме це досі допомагає не втрачати мотивацію. Ти виконуєш службові обов'язки й люди вдячні — це дуже приємно і дійсно мотивує рухатись далі.
Є один стереотип, який мені хотілося б спростувати. Під час виконання службових обов’язків інколи доводиться чути фразу: "Поліція не воює". Але це не так.
З перших днів повномасштабного вторгнення тисячі поліцейських стали на захист України. Серед них — багато працівників патрульної поліції, які сьогодні виконують бойові завдання у складі бригади "Хижак" та інших бойових підрозділів. Вони щодня ризикують власним життям, захищаючи нашу державу, так само як і військовослужбовці інших Сил безпеки та оборони України.
Я щиро поважаю своїх колег і безмежно вдячний кожному, хто сьогодні боронить нашу країну.
Артур Топузян, капітан поліції, старший слідчий в особливо важливих справах відділу розслідування злочинів у сфері обігу наркотичних засобів слідчого управління Головного управління Національної поліції у м. Києві
Ще навчаючись у школі, в Бахмуті, я зрозумів, що хочу пов'язати своє життя з юриспруденцією. Одного разу до нас прийшов дільничний і розповідав про свою роботу. Після зустрічі я ще довго ставив йому запитання, а потім зацікавився тим, як працюють слідчі. Саме тоді зрозумів, що хочу займатися розслідуванням злочинів.
Після школи вступив до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, отримав диплом магістра права, працював секретарем судового засідання, а наприкінці 2015 року, коли відбувалася реформа міліції та створювалася Національна поліція, подав документи на посаду слідчого у Києві.
Мені завжди подобалося, що ця професія вимагає не лише знання законодавства, а й уміння аналізувати, бачити причинно-наслідкові зв'язки та досліджувати злочинне мислення.
Багато хто думає, що робота слідчого — це допити, затримання й вручення підозри. Насправді це лише фінал.
До цього можуть пройти тижні або навіть місяці роботи. Мій день починається з оперативної наради, після якої ми плануємо подальші дії. Розслідування злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотиків, потребує дуже ретельного документування. Кожен доказ має бути належним і допустимим, щоб у суді не залишилося можливостей уникнути відповідальності.
Більшість цієї роботи люди ніколи не бачать: частина слідчих дій є таємними, тому про них ми не можемо розповідати публічно. Але саме ця кропітка робота і становить основу всього розслідування.
Слідчий ніколи не працює сам. Ми взаємодіємо з оперативними підрозділами та прокурорами. Кожен відповідає за свою частину роботи, і лише разом можна якісно задокументувати злочин.
За майже дев'ять років роботи мене досі можуть здивувати окремі історії.
Нещодавно ми близько пів року документували діяльність групи, яка займалася збутом наркотиків. Під час обшуку в однієї з учасниць знайшли не лише велику кількість амфетаміну, а й обладнання для його виготовлення.
Найбільше мене вразило інше — у квартирі разом із жінкою жили четверо її дітей, найменшому було три роки, а найстаршому дванадцять. Вони вільно заходили на кухню, де й зберігалися психотропні речовини, амфетамін, та прекурсори для їхнього виготовлення. Діти бачили, як усе це відбувається, мати нормалізувала для них цю справу — і вони не сприймали це як щось небезпечне.
Саме це мені найважче зрозуміти. Не вкладається в голові, як мати може свідомо створити такі умови для власних дітей.
Найбільший стереотип про роботу слідчого, що вона складається лише із затримань та допитів.
Насправді повідомлення про підозру — це вже результат величезної роботи, яка часто триває місяцями. До цього потрібно зібрати докази, перевірити їх, спланувати десятки процесуальних дій і працювати разом з оперативними підрозділами, Службою безпеки України та прокурором. Саме ця частина роботи залишається непомітною для більшості людей, хоча вона і є найважливішою.
Боротьба з наркотиками — це спосіб зменшити й іншу злочинність.
Часто люди думають, що ми боремося лише зі збутом наркотиків. Насправді все набагато ширше. Багато крадіжок, грабежів чи розбоїв скоюють люди, які перебувають під дією наркотиків або вони наркозалежні й шукають гроші, щоб їх купити. Наприклад, був випадок, коли наркозалежна людина напала на бабусю, щоб вкрасти її пенсію, яку та щойно зняла з банкомата. Для чого? Щоб придбати наркотики за її гроші.
Коли ми документуємо наркозлочини й притягуємо винних до відповідальності, ми одночасно впливаємо і на інші види злочинності. Саме це мене й мотивує у службі. Я розумію, що моя робота допомагає не лише вилучати наркотики з обігу, а й робить суспільство загалом безпечнішим.
Дар'я Лепська, лейтенантка поліції, інспекторка-кінологиня кінологічного центру ГУНП в місті Києві
Найважливіше у нашій роботі — довіра. Собаку неможливо змусити працювати. Він працює, тому що любить свою справу і довіряє своєму кінологу.
Я прийшла до поліції, бо завжди хотіла працювати там, де можу бути корисною людям і бачити результат своєї роботи. Для мене це не просто професія, а покликання.
Спочатку я служила в підрозділі поліції метрополітену, але згодом зрозуміла, що хочу розвиватися саме в кінології. Любов до собак у мене була ще з дитинства, тому можливість поєднати службу й роботу з чотирилапим напарником стала здійсненням мрії.
У моєму житті з'явився Кокос чотири роки тому, коли я перевелася до кінологічного центру.
Він був зовсім маленьким — буквально поміщався мені на долоні. Це моя перша службова собака, яку я виховувала й навчала від самого початку.
У кінології все тримається на довірі між людиною і собакою. Саме це найбільше мене захоплює.
Мій напарник — службовий собака Кокос. Він англійський кокер-спанієль. Для того, щоб він став службовою собакою, ми спочатку займалися соціалізацією, потім поступово почали навчання пошуку заборонених речовин на спеціальних навчальних замінниках.
Він дуже енергійний, допитливий і працьовитий. Під час роботи повністю зосереджується на пошуку, а після служби залишається веселим і дуже дружнім собакою.
Не кожен собака може стати службовим. Це довгий і непростий шлях, але я дуже вірила в нього. Кокос успішно склав усі іспити та отримав сертифікат собаки-детектора з пошуку наркотичних засобів.
Кожен наш день починається з тренувань.
Мій робочий день починається з догляду за Кокосом, перевірки його стану та тренувань. Ми постійно підтримуємо навички пошуку наркотичних засобів і прекурсорів, адже навіть досвідчений службовий собака потребує регулярної практики.
Після цього ми виїжджаємо на виклики, беремо участь в обшуках, оглядах транспорту, приміщень і територій, допомагаємо під час слідчих дій.
Найважливіше у нашій роботі — довіра. Собаку неможливо змусити працювати. Він працює, тому що любить свою справу і довіряє своєму кінологу.
Одним із найяскравіших випадків для мене став виклик до лісу, де двоє неповнолітніх заховали десятки закладок із наркотичними речовинами. Вони були випадково закопані під землею, загорнуті в пакети й ізоляційну стрічку. Знайти їх самостійно було майже неможливо.
Кокос знайшов 25 таких схованок. До кінця роботи він дуже втомився, але впорався блискуче. Для мене це був момент справжньої гордості, адже без службового собаки знайти більшість цих закладок було б практично нереально. Такі ситуації ще раз показують, наскільки важливими є службові собаки у роботі поліції.
Кокос допомагає не лише шукати наркотики.
Цієї зими ми пройшли ще одне навчання в Житомирській академії поліції й отримали сертифікат собаки психоемоційної підтримки.
Тепер Кокос бере участь у проєктах Національної поліції разом із психологами. Ми працюємо з дітьми поліцейських, ветеранами, військовими після полону, а також із дітьми з особливими освітніми потребами.
Особливо запам'ятовується робота з військовими, які після полону бояться собак, адже російські військові використовували їх під час тортур. Разом із психологами ми допомагаємо людям поступово подолати цей страх і знову відчути, що поруч із собакою можна бути в безпеці.
Мені дуже подобається бачити, як після таких зустрічей люди починають усміхатися, гладять Кокоса й потроху відкриваються.
Попри службу, вдома Кокос — звичайний домашній улюбленець.
Він живе зі мною, дуже любить гуляти, купатися, їздити зі мною до бабусі в Житомирську область і... обожнює червоний борщ.
Кокос дуже прив'язаний до мене, а я — до нього. Ми разом майже цілодобово — з двомісячного віку він поруч зі мною. Він не просто службова собака. Він мій напарник, друг і, мабуть, найдорожчий для мене.
Найбільше мене мотивує розуміння, що наша робота приносить користь людям. Мотивує результат, довіра колег і, звичайно, Кокос. Саме він щодня нагадує, наскільки багато можна досягти, коли між людиною і собакою є взаємна довіра.
