Той самий скандальний будинок з балконом
Колаж: "TиКиїв"
Будинок по вулиці Володимирській, 21/20, про який сьогодні багато сперечаються, — один із найстаріших в серці Верхнього міста. Стоїть на розі Володимирської та Софійської уже понад 150 років — для київської архітектури вік солідний.
Наша історія розпочинається у 19 столітті. У 1830 роках на місці фортечних валів Старокиївських укріплень були прокладені сучасні Володимирська та Софійська вулиці.
Садиба — ровесниця вулиці
Історія садиби відома з 1841 року. Тоді ця "пустопорожня" ділянка була виділена під забудову першому власнику. 1843 року тут з'явився перший будинок, дуже скромний — дерев'яний двоповерховий на п'ять вікон за фасадом. Тоді ж, наприкінці 1840-х, розпочалися перші "пригоди" цієї садиби.
У зв'язку з переплануванням Софійської площі "червону лінію" вулиці Володимирської перенесли. І садиба неочікувано збільшилася, а будиночок опинився в глибині. 1858 року міщанин Митрофанов продав садибу за 3 тисячі 400 рублів сріблом поміщикові Михайлу Бетулінському. При цьому зберігши право жити до смерті у двох кімнатах проданого будинку.
Головний забудовник
В наступні роки домоволодіння змінило кількох власників, доки 1868 року будинок не придбав колезький асесор Григорій Іванович Лозицький. Заплатив вже 4000 рублів сріблом. Ця людина в історії Києва не відзначилася (наскільки нам відомо), але в історії садиби зіграла головну роль. Саме Лозицький здійснив забудову ділянки, яку ми сьогодні захищаємо.
6 червня 1869 року він отримав дозвіл звести кам'яну двоповерхову споруду. Проєкт наріжного будинку розробив архітектор Афіноген Сопоцинський, який працював в Києві у стилі пізнього класицизму та неоренесансу. За проєктом два крила мали за довжиною сім віконних та дверних прорізів. Проте плани Лозицького розширилися, і він замовив новий проєкт — замість семи прорізів з кожного фасаду їх стало по вісім. А замість входів до крамниць облаштовано вікна. Цей проєкт і був реалізований з незначними змінами.
За описами майна на території садиби, крім будинків, містилися дерев'яний колодязь, земляний льох, невеличкий сад з 15 грушами та яблунями і 30 кущами чорної смородини. Садиба була обнесена дощаним парканом, а вздовж Софійської площі — ґратчастою огорожею з воротами та двома хвіртками. Невдовзі цим патріархальним затишком довелося пожертвувати заради розширення забудови і, відповідно, збільшення прибутковості.
У 1873 році Лозицький звернувся вже до більш знаного в Києві Олександра Шиле, автора Міської думи. Архітектор запроєктував ще один двоповерховий кам'яний будинок по фронту Софійської площі. Стилістично його фасад вже відрізнявся від первісного, хоча зводився не набагато пізніше. В оформленні простежувалися мотиви неоренесансу та необароко. Будинок, зведений Шиле у 1874 році, частково постраждав під час Другої світової війни.
Під час будівництва у 1955-1956 роках житлового будинку співробітників обкому та міськкому компартії України (вул. Володимирська, 19а) його знесли. Тоді вперше загроза нависла і над кутовим будинком. 1954 року з'явилася пропозиція знести його і замінити шестиповерховим з мансардою (архітектор О. І. Черкаський, 1954 рік).
Зміни власників
Після Григорія Лозицького змінилося кілька домовласників. 1878 року садиба була продана з прилюдних торгів купцю Афанасію Петровичу Дьякову, відомому київському ресторатору.
1910 року майно придбав дворянин Антон Карлович Ржепецький, який обіймав тоді посаду голови Товариства взаємного кредиту і був радником Київської міської думи, а в уряді Павла Скоропадського 1918 року був призначений міністром фінансів. У 1912 році Ржепецький здійснив капітальний ремонт наріжного будинку.
Кутовий дім був добре відомий киянам, хоча й мав недобру репутацію. Багато десятиліть в ньому містився невеликий готель "Давня Русь" на 11 номерів. Перший поверх займав однойменний ресторан. Заклад спочатку утримував сам домовласник Дьяков, а від 1879 до 1892 року — подружжя Авдій та Феодосія Бойко.
Цей готель і ресторан згадуються в мемуарах. Киянин О. В. Паталєєв у знаменитих "Спогадах Старого Грішника" писав: "Напроти Софійського собору здавна притулився готель "Давня Русь" із рестораном.
Готель цей слід було б назвати, тримаючись ближче до істини, "Давній Вавилон". Адже всі номери цього готелю були свідками десятків тисяч гріхопадінь наших киянок і порушень подружньої вірності багатьма киянами. У дні великих маскарадів готель цей працював на всю, за одну добу приносячи своєму господарю набагато більше, ніж в інший час за тиждень".
У спогадах Павла Зайцева, українського літературознавця і культурно-громадського діяча подано іншу картину ресторанного побуту романтичну та водночас іронічну:
А ми згадуємо свій київський ресторан – "Княжу Русь" і її славного господаря — Антонія, гастронома-гурмана, знавця вин і найвитонченішої кухні. Антоній звав гостей "патріціями" або "сенаторами", рахівницю тримав у руках, як Аполлон ліру, й казав, стукаючи її кістками: "Патріції, сенатори, філософи і музагети зволили з'їсти дику качку — п'ять карбованців, дві пляшки бургунду — 24 карбованці, пляшка понте-кане — 8 карбованців.
А ще ресторан славився тим, що в ньому подавали 11 видів борщу!
Вже у 1930 роках колишня слава будинку забулася, замість амурно-гастрономічного осередку тут розпочалося прозаїчне життя: діяло синоптичне бюро, а з 1944-го — гідрологічна обсерваторія.
Сьогодні знову поширюється легенда про те, що 1918 року з балкона будинку з промовою виступав Михайло Грушевський. Наразі жоден із фахових істориків цю версію не підтримує. Реальна ж історія та архітектура будинку важливі для нас і без того, щоб захищати його у такий спосіб.
Автор висловлює подяку Марії Кадомській та Анатолію Кияшку за надану інформацію.
