Так ніхто не кохав: музи, дружини та жінки найвідоміших українських поетів

Так ніхто не кохав: музи, дружини та жінки найвідоміших українських поетів Фото: колаж "ТиКиїв"

Хто надихав найвідоміших українських поетів на творчість? Не всі кохані жінки були музами, і не завжди коханими жінками були дружини. Тарас Шевченко, наприклад, не був одруженим жодного разу, Франко не любив свою єдину дружину, обраниця Володимира Сосюри стежила за ним на замовлення НКВД, а дружина Павла Тичини після його смерті знищила всі його архіви про інших жінок. Хтось був бабієм, а дехто, навпаки, однолюбом, і, на жаль, всієї правди ми не дізнаємось, можливо, ніколи.

Знаємо лише, що всі генії кохали та створили багато любовної лірики, якою будуть захоплюватись і наступні покоління українців. 

Тарас Шевченко і його десять жінок 

Ядвіга Гусіковська, Анна Закревська, Агата Ускова

І жінок я любив і вони

Теж мене до безтями любили,

Наді мною мій геній котивсь,

А в душі я дитиною квилив…

За 47 років життя Тарас Шевченко не мав ні дружини, ні дітей (деякі джерела уточнюють: "шлюбних дітей"), хоча пристрасно бажав сімейного щастя і кохання. 10 років свого життя він був солдатом, 22 роки — кріпаком, все це, очевидно, унеможливлювало появу стосунків. Однак, Тарас кохав і був коханим, особисте життя надихало його на творчість, але жодним чином не впливало на продуктивність його праці. 

Історики нараховують приблизно 10 жінок, до яких він мав романтичні почуття, а у 2014 році навіть вийшла книжка київської письменниці Любові Гонтарук "Я їх любив. Кохані жінки Т. Г. Шевченка".

Тарасу подобались енергійні та пристрасні жінки, такі, "щоб земля горіла на три сажні". Він любив простих дівчат, але обов'язково гарних та добрих господинь: "ті одуковані та неодрюковані панночки в зубах нав'язли", але в той самий час для нього важливо було спілкуватись про свої ідеї та письменництво… Це було непросто під кінець його життя, після заслання — для дівчат він був "старим диваком", що віддалився від народу, і закохувались у нього якраз "панночки".

Серед коханих жінок Шевченка — подруга дитинства Оксана Коваленко з Кирилівки (перше кохання), швачка Дзюня Гусіковська (що навчила його польської мови), дружина друга Ганна Закревська, з якою стосунки не мали майбутнього, княжна Варвара Репніна, що закохалась та побачила у ньому генія, також — Феодосія Косиця, дочка священника, що збожеволіла від горя, тому що батько заборонив їм одружуватись…

Остання любов Тараса — дев'ятнадцятирічна Ликера Полусмак, яка відмовила поету, вибравши молодого перукаря. Їй Тарас Шевченко присвятив вірш: 

Над могутнім і сивим Дніпром

Навіть в світлому затишку літа

Без сім'ї я — самотнє крило.

Хто зумів так мене обділити?

Іван Франко і три нещасливих кохання

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською. Фото: архів 

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні —

Пісні.

Цей найвідоміший вірш Франко написав у 1896 році та присвятив його нерозділеному першому коханню до дочки "руського попа" Ольги Рошкевич. За життя Іван Франко мав три великих кохання (втім, жінок було значно більше): Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська і Целіна Зиґмунтовська. Свою дружину Ольгу Хоружинську, з якою вони виростили четверо дітей, Франко у цю трійцю не включав.

З Ольгою Рошкевич у них не склалось, бо після арешту поета батько видав її заміж за іншого, друге справжнє кохання — Юзефа Дзвонковська, яка відмовила йому. Згодом вона померла від туберкульозу в 30 років. 

Третя любов Франка — шляхтянка польського походження Целіна Зиґмунтовська, яка відверто говорила, що він їй не подобається, бо рудий.

Четверта, остання любов Івана, — його дружина Ольга Хоружинська, яка пережила Франка на 25 років. Ольга закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами, гарно грала на фортепіано, була "велика ентузіастка театру, музики і літератури" та відзначалась високою освіченістю та прогресивними поглядами. Втім, Франко бачив у ній лише друга, а вона прагнула кохання. Порозуміння між ними не було, і все життя галичани бачили у ній "східнячку". Іван Франко присвятив їй лише один вірш:

В сльоту зимную, в днину мглистую 

Я дорогою йду тернистою, 

Кого я любив, ті забулися, 

А з ким я дружив — відвернулися. 

Відвернулися та й цураються, 

З труду мойого посміхаються.

В порох топчуть те, що мені святе, 

— А недоля й тьма все росте й росте.

Василь Стус та вірна Валентина

Василь Стус, Валентина Попелюх та син Дмитро. Фото: архів

Не любити тебе — не можна.

Володіти тобою — жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом… в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки в хвилі нема порятунку…

Плачуть вночі лишень солов'ї…

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

За трагічним збігом один із найважливіших поетів української незалежності Василь Стус прожив, як і Тарас Шевченко, 47 років. З них 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті.

Найважливішою жінкою у житті Стуса була його дружина — Валентина Попелюх. У 1966-му в них народився син Дмитро — письменник, літературознавець, директор Національного музею Тараса Шевченка у Києві. Разом із сином Дмитром Валентина відповідала за передачу більшості рукописів свого чоловіка до Інституту літератури ім. Шевченка після здобуття незалежності України у 1991 році. Попелюх працювала інженеркою на авіабудівельному заводі Антонова.

 Пам'ятаю, їхала в метро. Раптом хтось — раз! — опустив руку на моє плече — і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся — ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку, — розповідає Валентина про їх знайомство. 

Валентина пішла з життя два роки тому, 5 березня 2022, у віці 84 років. 

Володимир Сосюра і дружина-чекістка

Володимир Сосюра і Марія Данілова. Фото: архів

Володимир Сосюра, відомий всім за поезією "Любіть Україну", — автор сотень віршів любовної лірики. Він був одружений тричі. Перший шлюб у 1922 році з колишньою комісаркою Вірою Берзіною не склався через антиукраїнські погляди дружини:

Ми з тобою зійшлися в маю,

ще не знав я, що значить ідея,

ти й тоді Україну мою: не любила, сміялася з неї.

Друге кохання прийшло до Володимира у 1931-му — до Марії Данилової, яка стала фатальною жінкою — її завербував НКВД, і вісім років вона стежила за чоловіком на завдання радянських спецслужб. Марія народилася в російському Ленінграді, закінчила балетну школу і була на 12 років молодшою за Володимира. Вона "розкрила" себе — спочатку чоловікові, а потім ще кільком знайомим. У серпні 1950 її затримали за розголошення державної таємниці, і наступні 4 роки Марія провела в таборах Уралу, Сибіру, Казахстану. Володимир певний час просив владні інстанції відпустити жінку, а потім заочно розлучився та одружився з 26-річною машиністкою.

Спілка письменників буде довго згадувати дружину поета:

З одного боку, екстравагантна. З другого, до сказу вульгарна. З третього, емансипе: курила і матючки в розмову вставляла. При тому дуже розумна, — розповідав прозаїк Михайло Слабошпицький.

Василь Симоненко і єдина Люся

Василь Симоненко та Людмила Півторадні. Фото: архів

"Малюся!

З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла — таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався.

Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже

спать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі. Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної схожої на тебе не бачив.

Люсь! Мені охота подратувать тебе, але в черепі немає жодної хохми. Ти вредне дівча, і я всю надію покладаю на того собаку, що він збереже тебе від спокуси. Отого білявого, що випав на картах, ще не передбачається? Дивися.

Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька — ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю міліон разів. Губи не заболять — не бійся.

Жду. Люблю. Скучаю. Цілую.

Твій Вася. 21.1.1957. Київ".

Це лист Василя до майбутньої дружини, кохання його життя, з якою він познайомився у редакції "Черкаської правди", де Люся працювала кур'єркою. Цікаво, що Василь закохався у Люсю (Людмила Півторадні) одночасно зі своїм другом, але йому пощастило більше: вони одружились, коли Симоненко було 22 роки. Кажуть, що "причарувати" дівчину вдалося завдяки вину з троянд, яке Василь навчився робити під час відрядження у Тальне, почувши легенду про садівника, у якого закохалась княжна після такого вина. 

Через військову службу та навчання вони часто не бачились, але поет писав для неї багато листів, які стали великим романтичним надбанням української літератури разом із віршами Симоненко. 

Хочеш — хмари для тебе розвію?

Хочеш — землю в дощах утоплю?

Тільки дай мені крихту надії,

Тільки тихо шепни — люблю.

Втім, Людмила не надто захоплювалась творчістю Василя і не розуміла його громадянської позиції, скаржилася подрузі: "Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло — якісь віршики пише. З глузду з'їхав — ночами сидить і пише".

Життя у поета-шістдесятника було недовге — 29 років, він писав сатиру на радянське керівництво та помер після побиття міліціонерами (кажуть, замовлене Хрущовим, ображеним на вірші Симоненка про самого себе). Причиною також була участь Василя у пошуках масових поховань жертв сталінських репресій на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях під Києвом, разом з художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком.

У Василя з Люсею народився син Олесь, після смерті чоловіка вона вийшла заміж ще раз і народила ще одну дитину. 

Дон-Жуан Павло Тичина 

Павло Тичина і дружина Ліда. Фото: архів 

О панно Інно, панно Інно!

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги...

О люба Інно, ніжна Iнно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам'ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.

Сестра чи Ви? — Любив...

Павла Тичину зараз критикують і хвалять: він став радянським блазнем з пропагандистськими совєтськими віршами режиму на кшталт "трактор в полі дир дир дир", він став найвідомішим українським поетом радянського часу і прожив, на відміну від своїх колег того часу, цілком гарне довге життя і написав багато любовної поезії. 

Закохувався він багато, регулярно і часто без взаємності, одружився у 48 років, а дітей вирішив не мати. Навіть у щоденнику Тичина писав: "У мене єсть донжуанізм. Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти свого Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх із землі підводив" (кажуть, що "Весною" була саме Інна з відомого вірша). 

Серед його жінок — перше кохання, Ляля з Чернігова, на честь якої він взяв псевдонім "ляліч", донька Михайла Коцюбинського — Оксана, яка відмовила поету, літераторка Олена Журлива, якій він до кінця життя висилав гроші на ліки. Вірш про панну Інну присвячений одній з сестер Коновал (Інна і Поліна), з якими у нього утворився любовний трикутник. Інна палко кохала Павла, а він був прив'язаний до Поліни, яка була байдужою. Інна померла від сухот у 1920 році, а з Поліною він продовжував зустрічатись вже, коли жив з наступною жінкою. 

Ліда, єдина офіційна дружина Тичини, була донькою хазяйки квартири на Деміївці, де Павло зняв за помірну плату кімнату у 1916 році. Вона була вірним другом і помічницею поета довгий час, поки він зустрічався з іншими. Під час візитів гостей він ховав Ліду у ванній кімнаті, вдаючи, що живе сам, або представляв її як "мою бібліотекарку".

Почуття між ними спалахнуло в розлуці, коли з 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда в Києві, і лише через 18 років вони розписались: обрали РАЦС далі від центру, на Деміївці, щоб менше людей знало. 

Вони прожили разом 44 роки, і після смерті чоловіка, хвилюючись, що хтось знайде в рукописах щось заборонене, Ліда переглянула щоденники Тичини й прибрала звідти все, що їй видалось зайвим — від згадок про інших жінок до прізвища Хвильового.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
grinuova_portrait.jpg - Тетяна Гриньова
Щаслива людина: пишу лише про те, що мені цікаво. Любительський спорт і марафонський біг, читання і книжки, біографії.

Може бути цікаво

Знайшли друкарську помилку?

Роботу над знаковим проєктом для виликого стримінгового сервісу не зупинила навіть війна.

Цей сайт використовує cookie-файли
Більше інформації