Тримай зв’язок: як в Україні з’явилися перші мобільні оператори

Перший президент незалежної України Леонід Кравчук планує зробити перший в історії країни дзвінок мобільним телефоном. Архівне фото

У новому матеріалі із серії про історію ритейлу та бізнесу в столиці пригадуємо, як у країні з'явився мобільний зв'язок, хто був власником перших "мобілок", скільки вони важили та чому за це іноді розстрілювали.

UMC/MTC: "цеглина" в руці президента

Алло, Іван Миколайович? Доброго дня вам, це Леонід Макарович Кравчук.

1 липня 1993 року тодішній президент України в урочистій атмосфері та у супроводі телевізійних камер взяв до рук невеличку "цеглину". В неї він на камери привітався з тодішнім послом України в Німеччині Іваном Пісковим. Вважається, що це був перший дзвінок за допомогою мобільного зв'язку в українській історії. Здійснили його в мережі першого українського мобільного оператора UMC.

Розмова між президентом та послом тривала близько сорока секунд. Навіть за президентськими мірками довго балакати було недешево: хвилина спілкування коштувала долар. Перші власники мобільних телефонів зазвичай говорили швидко та скоромовками. Якщо не вдавалося вкластися у хвилину, доводилося вже платити два долари.

Традиційного вітчизняного символізму було не уникнути: "церемоніальний" дзвінок Кравчука супроводжувався перерізанням… ні, не червоної стрічки, а телефонного дроту, що символізувало початок ери мобільного зв'язку в Україні.

Офіційно компанія UMC (Ukrainian Mobile Communications), з якої ця ера почалася, була створена у 1992 році як спільне підприємство між Україною, Данією, Нідерландами та Німеччиною. Мажоритарним акціонером першого вітчизняного мобільного оператора стала державна компанія "Укртелеком".

Колишній міністр зв'язку Олег Проживальський свого часу згадував, що для здійснення першого міжнародного дзвінка держава взяла кредит у 10 млн доларів в американської компанії AT&T. На побудову повноцінної мережі для перших п'яти тисяч абонентів було витрачено ще 52 млн доларів від Європейського банку реконструкції та розвитку. За ці гроші від Одеси до італійського Палермо проклали оптоволоконний кабель.

"Цеглина" в руці президента — алегорія, але близька до реальності. У 1993 році мобільні телефони важили більш як кілограм (деякі — навіть два). Понад 30-річна еволюція змінила їхню форму до компактних кількох сотень грамів. А тоді мобільні порівнювали з великими чорними ящиками.

Серед заможної публіки успіхом користувався трюк, коли клієнти клали масивні телефони на стіл у ресторані, тим самим підкреслюючи власну значущість. "Мобілка" була межею бажань. Круто було просто взяти її до рук та потримати, а ще крутіше — зробити фото з нею. Коштували ті телефони, в середньому, від 1000 до 2000 доларів. 

Перші три мобільні телефони у незалежній Україні були у президента Леоніда Кравчука, тодішнього прем'єр-міністра Леоніда Кучми та міністра зв'язку Олега Проживальського. 

У 1996 році оператор UMC покрив власною мережею всі українські обласні центри, кількість абонентів компанії сягнула 5000, а на початку 2000-х їх було вже мільйон. У 1997 рік вперше запустили роумінг — спочатку з росією, а потім зі Швейцарією.

У 2003 році компанію придбав російський гігант МТС, хоча офіційно про це було оголошено лише у 2007 році. У 2015 році компанія МТС-Україна уклала договір з британським оператором Vodafone, і до 2020-го він повністю перейшов до роботи саме під цим брендом, позбувшись російського впливу.

"Київстар": від Кашпіровського до "Кучмастару"

"Доля іноді підкидає нам несподівані знайомства: батько твоєї знайомої завтра може стати президентом, а брат його дружини — партнером по бізнесу".

Ці слова написав у своїй книзі "Запалюючи зірку" український бізнесмен і засновник компанії "Київстар" Ігор Литовченко.

"Знайома", на яку натякає Литовченко, — Олена Франчук, донька колишнього українського президента Леоніда Кучми. Брат дружини президента — Юрій Туманов, партнер Ігоря Литовченка за телекомунікаційною компанією Bridge, яку вони зареєстрували у 1994 році.

Символіка назви означала встановлення місточка спілкування між людьми. Майже як відомий слоган Connecting People фінської компанії Nokia, чиї "трубки" разом з апаратами компанії Motorola перетворилися на символи кінця 1990-х та початку 2000-х.

На момент створення компанії Кучма ще був прем'єр-міністром, а Франчук — "просто знайомою". У майбутньому "Київстарі" вона обійматиме посаду заступниці директора з маркетингу. Саме вона є авторкою ідеї створення prepaid-сервісу (передоплати послуг) Ace & Base.

Через наявність у компанії родинних стосунків з першою особою держави у народі її називали "Кучмастаром". Саме лояльністю та покровительством адміністрації президента пояснюють стрімкий ріст компанії та згодом — лідерство на ринку.

Утім, Литовченко так не вважав, бо неодноразово наголошував, що звик досягати успіху лише власною наполегливою працею. У тому ж бізнес-романі він пригадував, що свої перші гроші заробив під час сеансів екстрасенса Анатолія Кашпіровського, які наприкінці 1980-х збирали неймовірні аншлаги. Місць у залах не вистачало, а охочих потрапити на сеанси було багато, тому виникла ідея встановлювати у залах додаткові платні лавки. За один вечір можна було заробити досить непогані 150 радянських карбованців.

На отримання ліцензії компанією Bridge, яку потім перейменували на "Київстар", пішло три роки. Перший дзвінок у мережі "київської зірки" зробили у грудні 1997 року. Назву "Київстар" трактували по-різному: одні вбачали в ній "зірковість" майбутнього лідера ринку та близькість компанії до можновладців. Офіційно зірка у назві пояснювалась символом орієнтира та розвитку, за яким мали б слідувати українська столиця та вся країна.

Щодо впливу державного ресурсу, то ось що про це написав у книзі сам Литовченко:

Ми так само використовували власні канали government relations (взаємодії з державною владою), як UMC, чиїм акціонером був "Укртелеком" — свої. Фактично держава розв'язувала ті самі питання, що й свого часу кримінальні структури — щоправда, на значно вищому рівні. Вона створювала "фон", на якому працювали ми та й весь середній-великий бізнес.

У 1998 році "Київстар" першим почав надавати послуги SMS — коротких текстових повідомлень, а згодом запровадив посекундну тарифікацію та скасував плату за дзвінки всередині мережі. Також оператор запровадив мобільний інтернет WAP/GPRS.

У 2000-му році компанія "Київстар" нараховувала вже понад мільйон абонентів, тоді як UMC могла похвалитися цифрою у 800 тисяч. Власну долю (у сенсі бізнесу) у компанії Литовченко продав у 2005 році, а у 2014-му залишив пост президента "Київстару".

DCC: кривавий донбаський переділ

3 листопада 1996 року близько опівдня приватний літак Як-40 приземлився на летовищі Донецького аеропорту. Борт, що прибув з москви, належав відомому донбаському бізнесмену та народному депутату України Євгену Щербаню. Тоді його вважали не лише найбагатшим олігархом регіону, а й найзаможнішою людиною України.

Бізнесмен не встиг зробити й кілька кроків на рідній землі, як підступно був вбитий пострілом в потилицю одним із найманих, як згодом з'ясувалося, російських кілерів. Другий почав хаотично розстрілювати з автомата всіх, хто був поруч з олігархом: у результаті загинули дружина Щербаня, авіатехнік та бортінженер літака.

Зі Щербанем пов'язують створення у 1995 році у Донецьку компанії DCC (Digital Cellular Communications — "Цифровий стільниковий зв'язок").

Фактично це був третій мобільний оператор на українському ринку, хоча очевидці подій стверджують, що компанія насамперед мала на меті недорого придбати американське телекомунікаційне обладнання (в той час США переходили на нові стандарти CDMA, і донецькі бізнесмени отримали змогу отримати списане устаткування).

Інсайдери також стверджували, що DCC створювалася як внутрішній "міжсобойчик": трубки з налаштованим зв'язком мали учасники бандитських угруповань та "потрібні" люди.

Перший сегмент мережі DCC у вигляді комутатора і трьох базових станцій запрацював у квітні 1996 року. Наприкінці року компанія вже мала 2000 абонентів, а через рік — 10000. 

Після вбивства Щербаня деякий час DCC залишалася "нічиєю", а потім потрапила під контроль іншого донбаського олігарха — Ріната Ахметова. Через багато років син Щербаня Євген розповів, що після смерті батька Ахметов вимагав DCC та іншу власність як сплату батьківського боргу. 

Тож не дивно, що згодом компанія DCC стала титульним спонсором футбольного клубу "Шахтар" (Донецьк). У цей період з'являється і "оригінальний" донецький креатив — білборди з написами "Не будь дебілом — купи мобілу".

До початку 2000-х компанія намагалася конкурувати з двома основними мобільними операторами, у певний період навіть демонструвала третій показник успішності. Були спільні проєкти з турецькими бізнесменами, та врешті все закінчилося тим, що бренд DCC остаточно припинив існування у 2006 році, а в Україну частково на його базі зайшов турецький оператор Life (згодом — Lifecell).

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter