"Це щирість, яка обеззброює": розмова про Театр Ветеранів з актором і військовим Максом Девізоровим

Вистава "І в горі, і в радості". Фото: архів театру.

Влітку 2024 року ТРО Медіа спільно з Театром драматургів започаткували особливу ініціативу. Під керівництвом художнього куратора Макса Курочкіна ветерани опановують мистецтво драматургії, пишуть власні п'єси й розповідають свої історії на сцені Театру Ветеранів.

Про службу в ЗСУ, створення Театру Ветеранів і власну п'єсу

Перш за все, розкажи про свій досвід служби в ЗСУ: яким був твій шлях і як ти зрештою долучився до створення Театру Ветеранів? 

Коли почалася війна, я одразу вирішив долучитися. Кілька разів у Києві намагався знайти можливість вступити до Сил оборони, але тоді перевагу надавали тим, хто вже мав бойовий досвід. Тому я став на облік і звернувся до територіального центру комплектування у Львові: сказав, що хочу служити.

З 18 березня 2022 року я став рекрутом і розпочав службу у 103-й бригаді ТРО. Два роки провів на фронті, а після мене перевели до підрозділу ТРО Медіа — це відділ комунікації Командування Сил ТРО. Там служать військові, які в цивільному житті були журналістами, акторами, режисерами, монтажерами, операторами — люди, що розуміють, як створювати контент і розповідати про війну мовою мистецтва. Одним із напрямів нашої роботи став Театр Ветеранів. 

Саме тоді цю ідею започаткували полковник Олексій Дмитрашківський і художній керівник підрозділу Ахтем Сеітаблаєв. Разом із побратимами ми взялися за справу й запустили перший експериментальний курс драматургії для військових і ветеранів. Там ми почали писати свої п'єси. 

Спершу я займався здебільшого організаційними питаннями, виконував менеджерські функції. Потім вирішив, що в експериментальному проєкті можна дозволити собі трохи креативу — й "вигадав" собі посаду ком'юніті-менеджера. Звучить, здається, непогано (сміється). 

Наш куратор, драматург Макс Курочкін — справжній профі. За роки роботи він зібрав потужне коло колег і друзів, тому до нас приходили найкращі представники сфери: Наталка Ворожбит, сам Ахтем, Олена Лягушенкова, Естер Вратарьова. Усі хотіли поділитися досвідом і підтримати нас.

Максим розумів, що таку можливість не можна змарнувати, тому заохочував писати не лише ветеранів, які навчалися на курсі, а й усіх залучених — психологів, вільних слухачів, навіть студентів.

Так сталося, що і я став "жертвою курочкінізму" — і написав свою першу п'єсу.

Поділися історією власної п'єси "І в горі, і в радості". Як це було — втілювати її разом із побратимами? 

Коли розпочався проєкт Театру Ветеранів, у мене ще був дуже сильний бекграунд — понад двадцять місяців на фронті. І тоді я не мав ані сил, ані внутрішнього ресурсу, щоб сідати й щось творити.

Та поступово атмосфера в нашій групі почала відкривати ті канали, через які можна проговорити свій досвід — чи то травму, чи просто те, що назбиралося всередині. Потроху в мені почала формуватися потреба висловитися. Хотілося написати про побратимів, яких уже немає поруч, про епізоди зі служби, про життя на передовій.

Але згодом я зрозумів, що є "слон у кімнаті" — тема, повз яку я не можу пройти. Це були події з мого особистого життя. І через кілька тижнів я вирішив бути чесним із собою й обрав саме цю тему для своєї першої п'єси. Я повернувся до Сумської області, до своїх хлопців. Усе, що довго "маринувалося" в голові, вилилося на папір буквально за одну ніч. Наче щось звільнилося всередині.

П'єса розповідає про хлопця, який, перед тим як піти на службу, зробив пропозицію своїй дівчині. Про те, як їхні стосунки розвивалися на відстані, і як війна змінює любов. Без хепі-енду — якщо це не надто великий спойлер. Вийшла драма, яка, здається, знаходить відгук у багатьох.

Про роботу, цінність і значення Театру Ветеранів

Розкажи більше про роботу театру: як ветерани навчаються, комунікують, працюють разом?

Перед тим, як приєднатися до проєкту, ми проводимо співбесіди з тими, хто заповнив анкету. Для нас важливо, щоб потенційні учасники були в Києві й могли відвідувати заняття особисто — адже графік досить щільний. 

Ми вже пробували формат онлайн-співпраці, але це виявилося дуже складно. Насамперед через те, що ті, хто зараз на фронті, не завжди мають зв'язок чи стабільні умови для навчання. Там усі сили йдуть на те, щоб вижити, а не на те, щоб знайти кілька годин спокою й зосередитися на творчості. Тому сказати, що онлайн-формат був успішним, ми не можемо.

Натомість саме завдяки тому, що ми збираємося тут, у Києві, і працюємо пліч-о-пліч, народжуються справді сильні тексти. 

Ми багато обговорюємо, підказуємо одне одному, аналізуємо, що працює, а що — ні. Такий формат творчої лабораторії виявився надзвичайно ефективним і надихає всіх учасників.

Як це — працювати з реальними історіями військових і хто може це робити?

Кредом нашого першого сезону стала фраза Макса Курочкіна: "Світ має побачити боротьбу України очима її захисників". І я з цим цілком згоден.

Що ж до тих, хто втілює ці тексти на сцені, — це не лише ветерани. У нас такий своєрідний мікс: поряд із військовими працюють професійні актори, студенти, люди, які можуть не мати бойового досвіду. І саме це — одна з переваг нашого проєкту. 

Між усіма відбувається жива комунікація, ми ділимося досвідом одне з одним і зрештою — із глядачами. У цьому процесі є багато щирості. 

Проєкт побудований так, щоб ми поступово відкривалися, вчилися слухати й довіряти. Ми ніколи не змушуємо нікого торкатися болючих тем, але це часто відбувається природно — через спільну роботу, розмови, довіру. Ти бачиш, як люди навколо вкладають у це серце, і сам відкриваєшся у відповідь. Нас об'єднує спільний досвід, і водночас з'являється ще одне сильне бажання — щоб у кожного з наших побратимів і посестер усе склалося. Це додає проєкту особливої сили.

Як військові можуть долучитися до роботи театру?

Ми оголошуємо open-call на наших сторінках — Театру ветеранів, ТРО Медіа, а також на різних партнерських ресурсах. Так кожен, хто бажає долучитися до проєкту, може заповнити анкету.

Ми не проводимо набір постійно — усе відбувається циклічно. Спочатку формується команда, далі протягом пів року триває навчання, потім ми презентуємо створені тексти, а після цього робимо невелику паузу на підготовку до нового сезону.

Як військовий, що доєднався до ініціативи, поділися: що понад усе важливо для тебе у роботі в Театрі Ветеранів?

Для мене найважливішими є ті зміни, які відбуваються з людьми, що приходять до нас. Та трансформація, яку ми всі переживаємо разом. 

Ми вчимося по-новому сприймати себе — у нових обставинах, після зовнішніх чи внутрішніх травм. 

І для мене надзвичайно цінно бути частиною цього процесу, спостерігати, як люди відкриваються, зростають, знаходять сили рухатися далі. Ми всі змінюємося. Хтось починає писати тексти знову і знову, досліджувати, ділитися досвідом, досягати нових результатів. Інші знаходять натхнення у спорті, у творчих чи соціальних ініціативах.

Я бачу, як ми розвиваємося всебічно й гармонійно. І, мабуть, саме в цьому — головний сенс нашої роботи з мистецтвом: допомогти людині знову зібрати себе, знайти внутрішню рівновагу та віру у власні сили.

А що найважливіше, на твій погляд, із цього досвіду отримує глядач? 

Для глядачів цей досвід теж дуже різний — кожен переживає його по-своєму. Хтось впізнає в наших історіях те, що довелося пройти їхнім близьким — дітям, чоловікам, братам, сестрам. Часто після вистав люди підходять і кажуть: "Мій тато (чи мій чоловік) ніколи не розповідає, що там відбувається, а тут, завдяки вам, я вперше відчула, через що він проходить".

Наприклад, у нас є вистава "Військова мама", яка занурює глядача в атмосферу бліндажа. Людина буквально опиняється поруч із військовими, в режимі реального часу спостерігає, як лунають постріли, які рішення потрібно приймати, у яких умовах живуть бійці. І в цей момент щось неминуче відкривається всередині — і в нас, і в тих, хто дивиться.

Про вистави Театру Ветеранів

Які вистави Театру Ветеранів глядач може побачити зараз?

Сьогодні в нас є кілька вистав, які йдуть регулярно. Це "Баланс" Микити Полякова за п'єсою Аліни Сарнацької, "Військова мама", яку поставив військовослужбовець Олександр "Мамай" Ткачук — також за текстом Аліни, та "І в горі, і в радості", поставлена Олексою Гладушевським за п'єсою Макса Девізорова (посміхається).

Крім того, у нас є формат "Фестиваль перших п'єс". Ми відправляємо тексти в різні міста, шукаємо партнерів, які можуть поставити їх зі своїми командами. Зазвичай ми привозимо одну зі своїх вистав і після кожного показу або читки проводимо обговорення — це важлива частина процесу.

Так ми знайомимося з місцевою аудиторією, режисерами, акторами, людьми з театрального середовища, а також із представниками культури й місцевої влади. Обговорюємо, наскільки вони готові підтримувати такі ініціативи, долучатися до розвитку ветеранського театру у своїх громадах.

Ми хочемо, щоб наш досвід поступово масштабувався — щоб у різних містах України з'явилися власні проєкти, постановки, навіть фільми, що виростають із цієї спільної ідеї.

Вистави театру мають надзвичайно захопливий і модерний вигляд: декорації, світло, музика, хореографія... Це пов'язано з реабілітацією ветеранів чи радше з режисерським задумом? 

Можна було б сказати, що, оскільки це наші перші кроки, ми просто хочемо "надягнути все найкраще" — зробити красиво. Але такий вигляд наших вистав — це насамперед режисерський стиль тих митців, які наважуються почати цей діалог із ветеранами.

На початку ми часто чули від колег: "Я не знаю, як працювати з таким матеріалом. Не впевнений, що маю право підіймати ці теми". І це зрозуміло. Коли людина не довіряє собі, коли сумнівається, навряд чи їй вдасться достукатися до глядачів і створити щось, у що повірять.

Але досвід двох наших фестивалів, де загалом було презентовано близько п'ятдесяти текстів, показує, що страхи безпідставні. Не страшно ні тим, хто береться ставити ці тексти, ні глядачам, які приходять на вистави. Вони бачать, що Театр Ветеранів — це не лише про біль чи втрати, не лише про те, "як усе погано". 

Ми говоримо про життя, про внутрішню силу, про людяність. І коли отримуємо зворотний зв'язок, а він майже завжди щирий і позитивний, це тільки підтверджує: ми рухаємося правильним шляхом. 

Про прем'єру вистави "Шлях героя" 

Розкажи про виставу "Шлях героя", прем'єра якої відбулася нещодавно.

"Шлях героя" — це вистава, поставлена режисером Микитою Поляковим за текстом Володимира Туки. Володимир — ветеран, який служив спершу в ТРО, потім у десантно-штурмових військах, виходив з окупації в Херсоні, а згодом продовжив службу. Це історія трансформації цивільного у військового — з усіма складнощами, втратами, але й із перевагами такого вибору. Про силу, про чесність і про шлях, який ще триває.

Свій текст він написав ще під час першого набору Театру Ветеранів — ми тоді буквально пліч-о-пліч створювали власні п'єси. Коли Володя завершив роботу, Микита зробив ескіз цієї вистави на "Фестивалі перших п'єс" — разом з оркестром Сумського театру ім. Щепкіна. І мені настільки сподобалося його прочитання, що я одразу почав думати, як це можна реалізувати повноцінно.

Режисерський стиль Микити передбачає багато музики, ритму, роботи з простором. Він дуже тонко "зчитує" матеріал. Тож ідея співпраці з оперетою здалася цілком природною. Ми звернулися до театру, подали спільний проєкт на грант, і Український культурний фонд підтримав нас. 

Результат перевершив очікування. Микита Поляков залишився вірним своєму стилю — він розвиває його, вдосконалює, але водночас не віддаляється від першоджерела. Історія, яку розповів Володя, прозвучала щиро та глибоко. Це дуже сильний кейс — коли ветеран є не лише автором, а й виконавцем головної ролі. 

Я впевнений, що з правильним підходом дедалі більше хлопців і дівчат, які пройшли через війну, зможуть знайти новий шлях завдяки театру. 

Але важливо, щоб театр не прикидався терапією — щоб він залишався мистецтвом, яке саме по собі зцілює.

Що в цій виставі найбільше відгукнулося тобі як глядачеві? 

Це вистава, яка нагадує: війна триває. І водночас — що наша підтримка, яку ми намагаємося надавати з тилу, іноді потребує переосмислення. Вона не завжди достатня, і завжди є, що ще зробити.

Цей досвід стає спільним — і це стратегічно важливо. 

Завдяки таким проєктам суспільство розвивається, дорослішає, стає самобутнім. Бо ми починаємо глибше розуміти, якою ціною здобута можливість просто зараз сидіти в залі театру й рефлексувати над цими подіями. І водночас театр створює простір для підтримки. Терапевтичний ефект тут природний — ми знаходимо одне одного, вибудовуємо місточок там, де ще нещодавно була прірва у взаєморозумінні.

Про майбутні проєкти та "щирість, яка обеззброює"

Над чим команда театру працює зараз? 

4 грудня в Молодому театрі в Києві відбудеться прем'єра пластичної вистави "Енеїда". Це окремий напрям — якщо попередні репертуарні вистави були створені за авторськими текстами наших учасників, то ця базується на класичному літературному першоджерелі. 

У ній наші хлопці й дівчата, багато з яких мають поранення чи ампутації, мовою тіла розповідають про всі пригоди, які випали на долю Енея. Через рух і пластику вони говорять про досвід боротьби, втрати, відродження — про все, що переживає людина на своєму шляху.

Цей проєкт — про тілесність як спосіб пізнати себе. Його веде неймовірна хореографка Ольга Семьошкіна, яка знову і знову приходить до нас, працює з учасниками, допомагає їм відкривати себе через рух. Це вже навіть не просто мистецький процес — це духовний досвід. Я бачив кілька ескізів — і кожного разу мене пробирає до мурах. 

Наостанок, хочу запитати: чи можна сказати, що цей діалог про війну з тими, хто справді її пройшов, є однією з основних цінностей проєкту?

Безперечно. Коли тобі пропонують настільки чесний погляд на речі, він може збігатися з твоїм, може суперечити йому, але ти все одно приймаєш ці правила гри.

Це та щирість, яка може здаватися навіть брутальністю — але саме вона обеззброює. 

Це справді важливий проєкт, який народився саме зараз і має розвиватися далі. У нього величезний потенціал — не лише для тих, хто безпосередньо бере участь, а й для всього нашого суспільства.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter