Українська Попелюшка на протезах: неймовірна історія паралімпійської чемпіонки Оксани Мастерс

Фото: instagram.com/oksanamasters

В Італії нещодавно завершилися зимові Паралімпійські ігри, і всі ми, звісно, уважно спостерігали за українськими атлетами. Але була на цій Паралімпіаді ще одна українка — громадянка США Оксана Мастерс, яка народилася в Хмельницькому.

Історія Оксани настільки неймовірна й драматична, що про неї можна було б зняти гостросюжетну біографічну драму. Про те, як дитина із сиротинця з численними вродженими каліцтвами пройшла пекло, потрапила у люблячу сім'ю за океаном та стала справжньою легендою параспорту, розповідаємо у цій статті.

Маленька Оксана Бондарчук ніколи не бачила своїх батьків — вони відмовилися від неї ще в пологовому, і зростати дівчинці довелося в сиротинці. Вона тоді не розуміла, чому найрідніші люди просто віддали її чужим і більше ніколи не згадували. Не розуміла — що з нею не так? А не так було те, що Оксанка народилася в Хмельницькому 1989 року, за три роки після Чорнобильської аварії, і внаслідок того, що її мати зазнала радіаційного опромінення, мала багато вроджених вад.

Зокрема, вона мала лише частину шлунку, одна її нирка була розташована неправильно, пальці на руках були зрощені, на ногах, одна з яких була на 15 см коротша за іншу і викривлена, було по шість пальців. У кривій нозі "плавало" коліно, ступні були різного розміру, а зубної емалі, правого біцепса й обох гомілкових кісток просто не було.

Називалося це все "тибіальна гемієлія", але свій діагноз Оксана дізналася вже багато років потому, в Америці, куди її привезла названа мама.

А поки вона називала кожну дорослу жінку мамою і все сподівалася, що рідна мама одного разу згадає про неї і прийде. Але та зволіла не згадати, навіть коли декілька років потому американка Гей Мастерс, що взяла Оксану за дочку, знайшла її й зателефонувала, щоб дізнатися історію хвороби дівчинки. Жінка, що народила Оксанку, просто довго мовчала, а потім сказала, що Гей помилилася номером.

"У свої п'ять років я деколи замислююся про те, що відрізняюсь від інших, коли не можу зробити того, що роблять інші діти. Але найдужче мене гнітить відсутність сім'ї, і щоразу, коли якась жінка з байдужою лагідністю ставиться до мене, я запитую себе, чи не вона моя мати", — згадує спортсменка в книжці "Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф".

У свої п'ять років я ще не знаю, що не можу стояти прямо, бо під моїми колінами бракує опорних кісток, а на тих кістках, що маю, ходжу повільно й незграбно. Знаю, що мені робили операції. I трохи пам'ятаю їх, а ще я бачила згадки про хірургічне втручання в картонній теці особової справи, що мандрує зі мною з одного дитячого будинку до іншого.

Її особисте пекло

З Хмельницького Оксанку перевели до сиротинця в Ізяславі, і вона потрапила в самісіньке пекло.

"Це державна школа-інтернат, в якій живуть різні діти. Нас тримають окремо від тих, хто інколи їздить додому, до своїх рідних. Діти в моїй групі трохи відрізняються — фізично чи розумово. Хоча я ще не цілком розумію, що я — інша. Іноді я думаю про те, що ходжу не так, як більшість інших дітей", — згадує Оксана.

Вона досі пам'ятає біль у шлунку через постійний голод, бо їжу дітям давали дуже погану і дуже мало. А ще — постійний холод. Ба більше: якщо вихователям здавалося, що хтось із дітей чимось завинив, їх заганяли в душ і обливали холодною водою, а потім мокрих вкладали спати в холодній кімнаті. Ще багато років ніч була для Оксани випробуванням.

"Моїм найбільшим викликом в Америці стало засинання, бо під час життя в дитбудинку вночі зі мною відбувалось багато страшних речей, — згадує вона. — Ця картина назавжди застигла в моїй голові: два ліжка, праворуч і ліворуч від дверей, двері відчиняються, і я бачу чиюсь тінь... Це стало моєю буденністю. Мене ґвалтували щодня з 5 до 7 років".

Щоночі Оксану та її найкращу подружку Оленку водили "нагору" до якихось чоловіків — як з'ясувалося багато років потому, на останньому поверху сиротинця працював "бордель". Тільки замість повій керівництво закладу постачало чоловікам-збоченцям своїх маленьких вихованок…

Подруга Оленка була для маленької Оксани єдиним промінчиком світла посеред цієї темряви. "Вона постійно захищала мене, беручи вину на себе. Вона була єдиною сім'єю, яку я тоді мала",— згадує спортсменка у своїй книжці.

Однієї ночі голодні Олена й Оксана вийшли зі своєї кімнати та в пошуках їжі пішли до їдальні. Але Оксана послизнулася та вдарилася об стілець, і на шум збіглися вихователі. А далі сталося непоправне…

"Хтось хапає Оленку, — згадує Оксана. — Я бачу, як вона чіпляється за підлогу. І чую, як її волочать цією жахливою підлогою від мене. А потім вона зникає... Я чую шум. Удар. Три удари. Оленка не видає ані звуку... Більше ніколи я її не бачила".

"Ти будеш наступною", — пригрозили Оксані.

Коли Гей Мастерс почала процес вдочеріння Оксани, вона хотіла забрати разом із нею й Оленку. Але директор і вихователі сиротинця на питання американки про другу дівчинку "уникали розмови, нервували".

Багато років потому Оксана намагалася з'ясувати, що ж сталося з Оленою, точніше — хто ж саме її вбив — бо сумнівів у тому, що подругу вбили, в неї немає.

Та Національна поліція під час перевірки не знайшла доказів словам Оксани, а в Ізяславському навчально-реабілітаційному центрі на запит Радіо "Свобода" повідомили, що такої дівчинки в них ніколи не було.

"Дивись: це мама"

Але після всіх цих жахів на Оксану чекала винагорода: Гей Мастерс, самотня американська професорка з комунікативних розладів, побачивши на фото нещасну скалічену дівчинку, вирішила будь-що стати їй мамою.

Задля цього їй довелося пройти сім кіл пекла: численні бюрократичні перепони, психологічні консультації та, попри офіційну велику ціну вдочеріння, численні хабарі українським чиновникам.

Процес тривав два роки. Коли Оксанці було п'ять, директор дитбудинку викликав її до себе і показав їй фото Гей Мастерс: "Дивись: це твоя майбутня мама".

"Відтоді я щодня просила директора: "Можна мені подивитись на маму?" — згадує Оксана. — Іноді, коли я погано поводилась, директор казав: "Фото мами сьогодні не побачиш. Ти — погана дівчинка, не слухаєшся, тому вона не приїде до тебе.

Вдочеріння тривало два роки, тож я почала в це вірити. Але її знімок не давав мені спокою. Вона боролася за мене два роки. А потім приїхала і побачила, як я живу.

Була зима, в приміщенні замерзли батареї, і працівники дитбудинку зчищали кригу з підлоги в передпокої.
Тепер, коли я сама вже доросла людина, я розумію, як важко було моїй мамі. Я не усвідомлювала, з чим їй довелося зіштовхнутися, перш ніж зустрітися зі мною."

Нове життя

Зрештою 1997 року Гей Мастерс забрала Оксану до США та дала їй своє прізвище.

У США дівчинці діагностували затримку росту через недоїдання: зріст семирічної Оксани становив 86 см, а вага 16 кг — в США це були середні показники трирічної дитини.

Дівчинці довелося провести ампутацію обох ніг вище колін, бо вони вже не могли підтримувати вагу тіла, і змінити форму пальців. А ще були операції на зубах.

Та мама Гей всіляко підтримувала доньку, підбадьорювала, віддала до школи й запевняла, що немає нічого неможливого.

Тому, побачивши одного дня дитину, що висіла на турніку, Оксанка захотіла зробити те саме. Мама спробувала пояснити, що це складно зробити без великих пальців рук. Та дівчинка затямила, що неможливого немає, і за два тижні… вже висіла на турніку!

І попри все, що Оксані Мастерс довелося пережити в Україні, вона не забуває свою батьківщину. Восени 2015 року вона вперше після адопції побувала на батьківщині й одразу відвідала українських ветеранів АТО.

З 2022 року вона волонтерить у США і збирає гроші для ЗСУ, а на Паралімпійських іграх-2024 у Парижі під час змагань з велотреку на її шоломі була наліпка — прапор України у формі серця. Проте організатори наказали зняти її, погрожуючи дискваліфікацією.

Свою книгу Оксана Мастерс присвятила мамі, "любов якої врятувала її".

А для читачів зауважила: "Я сподіваюсь, ця книга буде нагадуванням усім, що попри те, що деякі частини вашої історії написані за вас, у вас є сила обрати, які сторінки перегорнути й що відбудеться далі".

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter