Олег Олександрович, який щодня грає на Золотих воротах: історія вуличного музиканта
Олег Олександрович Опанасюк грає на золотих воротах. Фото: Антон Бабко.
Пригадай один із багатьох вечорів на Золотих воротах. Двері метро розчиняються й серед гамірного натовпу чути звуки українських пісень. Їх от уже чотири роки щодень грає вуличний музикант Олег Олександрович.
Його інструмент — труба. Натхнення — пам'ять про дружину. А найбільша любов — бачити гарний настрій людей, що втомлені роботою чують його прекрасні мелодії.
Про все це ми поговорили з Олегом Олександровичем, а заразом послухали його виконання, бо, як каже сам музикант, "краще один раз почути, ніж сто разів розповідати".
Про захоплення музикою
Розкажіть трохи про себе. Як полюбили музику, коли почали займатися нею професійно?
У дитинстві я вперше почув по радіо трубу. Грали американці — Луї Армстронг та ще кілька джазменів. Вони виконували професійний джаз, і це мене дуже вразило. А мені тоді було всього сім-вісім років. Вважаю, що мені пощастило.
У Кривому Розі, при тресті "Дзержинськруда", діяв дитячий духовий оркестр. Викладач працював із нами й водночас у музичній школі. Так і почався мій шлях у музиці. Я закінчив музичну школу, а далі була армія. Потрапив до Києва, в оркестр штабу, і саме там розпочалася моя військова музична історія.
Наш колектив став лауреатом Всесоюзного конкурсу духових оркестрів — це була перша серйозна перемога. Потім я залишився на строкову службу, уже офіційно, "на зарплаті", як казали.
У 1972 році ми, як лауреати, вирушили до Сараєва на Всесвітній фестиваль духових оркестрів. І там виступили, варто сказати, найкраще з усіх. Так завершилася перша частина мого шляху.
Про виступи на вулицях міста
Коли ви почали грати на вулицях Києва?
Ми грали на Андріївському узвозі. Є там ресторан "За двома зайцями", і біля нього літня тераса. Саме там ми, як то кажуть, почали свою "трудову діяльність".
У складі були співак, баяніст і я з трубою — таке-от невелике тріо. Потім співак поїхав у Бельгію, коли почалася війна. Мій напарник-баяніст, на жаль, помер, і я залишився сам.
У Києві музиканти часто грають біля Золотих воріт, там навіть черга своя. А в мене вийшло інакше: я запитав у адміністрації кафе, чи можна мені грати тут, і вони дозволили. Відтоді минуло вже чотири роки — стільки існує цей заклад, і стільки ж я тут граю.
Люди йдуть з роботи втомлені, а тут звучить труба. Вони зупиняються, дякують. Кажуть, що настрій піднімається. А для мене найкращий настрій — це їхні оплески.
А чому ви вирішили грати саме тут, на Золотих воротах? Через кафе?
Так. Я звик до літнього майданчика. І бачу, що нікого досі немає, хоч люди ходять щодня. Так я і почав грати тут.
А яку музику граєте найчастіше?
Мій репертуар тут також особливий. Це народні, українські національні й фольклорні пісні, стрілецькі пісні. Багато з них у мене ще з Ансамблю пісні й танцю. У 1986 році я перейшов з оркестру штабу до Ансамблю пісні й танцю Київського військового округу.
У 1990-х роках цей колектив став Академічним ансамблем пісні й танцю Збройних сил України. І саме там ми відроджували стрілецькі пісні, піднімали цей пласт української музики.
З композиторів у моєму репертуарі — Майборода, Білаш, Ігор Шамо. А ще безсмертні твори Володимира Івасюка, Миколи Мозгового. Це ті пісні, які полюбилися народові.
Я з дитинства слухав українські народні пісні. А тепер передаю їх молоді, яка часто не знає цих мелодій. І вони дякують.
Приходять, сідають на лавочки, слухають, аплодують, навіть підтанцьовують разом зі мною по пів години. Я починаю з "Ой у лузі червона калина", далі — гімн Києва "Як тебе не любити, Києве мій", потім звучить Івасюк.
Про зв'язок зі слухачем і власні записи
А що вам найбільше подобається, коли граєте для людей?
Для мене це — увага слухачів. Їхні оплески. Це найвища нагорода.
І поки є сили та здоров'я, я виходитиму сюди й гратиму. Я військовий музикант, прослужив у нашій армії майже сорок років. І зараз ще не відстав. Трубу на цвях не повісив. Це моя зброя, з якою я виходжу й працюю.
Коли гуляєте Києвом, слухаєте якихось інших вуличних музикантів?
Авжеж! У мене вже багато знайомих. Мене тут знають кілька років. Часто підходять і мої колеги з ансамблю Вірського, з нашого ж таки ансамблю.
Коли відбуваються якісь заходи в Будинку офіцерів, мене завжди запрошують пограти у вестибюлі перед концертом — пів години, сорок хвилин. І я з великим задоволенням біжу туди. А потім знову сюди, на свій майданчик.
Наостанок, розкажіть про свої записи.
Щодо записів — це не мої власні мелодії, а ті самі національні й відомі твори. Наприклад, європейська пісня Hello, Dolly — американський хіт Луї Армстронга.
Ще виконували українські польки, краков'як. Усе це ми грали ансамблем, і я намагаюся й тут тримати такий самий репертуар: і ліричні, і веселі пісні. Наприклад, "Ой, чорна я сі чорна". Стараюся чергувати, щоб слухачам було цікаво.
А взагалі, краще один раз почути, ніж сто разів розповідати. Тому приходьте!
