Анна Бурячкова: "Бути режисеркою в Україні сьогодні — це просто бути людиною"
Фото: Леся Міра
Анна Бурячкова, режисерка української драми про дорослішання "Назавжди-Назавжди", донедавна була другою режисеркою у Radioaktive Film, співпрацювала з продакшенами та знімала кліпи й рекламу. Серед її робіт — відео для "Океану Ельзи", ONUKA та Paolo Nutini. Прем'єра її повнометражного дебюту відбулася торік на Венеційському кінофестивалі, а восени фільм вийшов в український прокат. Наступна анонсована стрічка Анни — екранізація "Тигроловів" Івана Багряного.
Редакція "ТиКиїв" поговорила з режисеркою про життя під час війни, вплив роботи у продакшені на зйомки кіно, кастинг підлітків і майбутні проєкти.
Ким ви мріяли стати в дитинстві? І чому вирішили зайнятись кіно й режисурою?
Я пам'ятаю, як пішла до театральної школи при Театральному університеті Карпенка-Карого десь у 10-му класі, а в 11-му вже була впевнена в тому, що хочу бути режисеркою.
Я з тих щасливчиків, які ще в школі знали, чим хотіли б займатися. А чому саме кіно: моя мама — телевізійна режисерка, і це точно мене ніколи не приваблювало, але вона часто в дитинстві водила мене на перегляди в Будинку кіно і на "Молодість". І там я вперше побачила ретроспективу Дерека Джармена, дебютний фільм Гаспара Ное і фільми Стеллінга, Ханеке, фон Трієра. Після того, що ми бачили по ТБ у 1990-ті, — це був якийсь новий вимір, до якого дуже хотілось долучитись.
Як досвід у створенні музичних кліпів вплинув на вашу режисерську практику у великому кіно?
Я думаю, музичні відео й реклама дають навичку працювати на майданчику, швидко приймати рішення, не зволікати в тенетах внутрішнього критика й захищати свою позицію. На додачу — це постійна практика режисерського м'яза в розповіданні історії будь-якого формату в обмеженому хронометражі. З іншого боку, переходити в довгі форми спринтерам не дуже просто, адже ми звикаємо до ривка на максимум 300 метрів, а повнометражне кіно — це, в порівнянні, марафон або Айронмен, де ти біжиш 40 км, потім пливеш, їдеш на ровері та стріляєш з арбалета — і все це нескінченно палає. Доводиться із зусиллям занурювати себе в сенси глибші та пояснювати швидкому мозку, що ми в цьому надовго.
Хто з режисерів або які фільми вас надихають?
Ох, це питання із зірочкою! Бо ми всі змінюємось і любимо різне. Або воно на нас інакше впливає з часом, або додаються нові й цікаві, хтось забувається тощо. Я все ще вважаю, що найбільше на мене вплинули, напевно, Джармен, Гондрі, Одіар, Ное, фон Трієр, Ханеке та ранній Аронофскі.
Але, по-перше, двоє з них проявляють дуже дивну позицію останнім часом (так, не виходить бути поза політикою зараз), а по-друге — час іде, і з'являються нові улюбленці: Аліче Рорвахер, брати Сефді, Ноа Баумбах, Пак Чхан Ук, Шон Прайс і, як не дивно, Бредлі Купер — конкретно за фільм "Маестро". Але все одно точно когось забула.
Ви часто використовуєте похмурі мотиви у своїх роботах. Як вважаєте, чому ця естетика вам близька?
Я думаю, що в темряві світло видно найяскравіше. А ще — є теми, яких часто уникають саме через те, що вони болючі, проте якщо удавати, що чогось не існує, воно не зникне, а навпаки — загостриться. Про аб'юз, сором, насильство та складні вибори треба говорити, бо є безліч людей, які саме в цей момент проживають те саме, і так вони можуть відчути, що вони не на самоті. А декому це допоможе відрефлексувати травматичний досвід.
Що стало головним натхненням для створення "Назавжди-Назавжди"?
Бажання зробити фільм про нас. Про покоління українських підлітків кінця 1990-х, які ніколи не бачили себе на екранах. Ми пройшли складний шлях разом із країною, яка дорослішала. Багато речей, які тоді були нормою (бо всі так жили), насправді були далекими від норми, як ми знаємо її зараз. А дещо навіть не мало назви й каталогізації.
Як ви працювали з молодими акторами і яким був процес кастингу?
Через те, що задача перед нами стояла доволі непроста — адже кіно відверте, наповнене складними, правдивими сценами, — ми мали знімати вже повнолітніх. Але героям за історією 15–17 років, тож ансамбль зі старту формувався під впливом цих особливостей. Ми вирішили дати оголошення для всіх, хто все ще вважає себе підлітком, — щоб подали заявку на кастинг, і наша кастинг-директорка Оксана Дезера разом із командою обробила понад 4600 форм.
Я особисто провела проби з 1500 з хвостиком претендентами, з яких потім ми й обирали. Але, наприклад, Артура Алієва (Саня) я знала до того й була впевнена, що він потрапить у фільм, а Аліну Чебан (Тоня) знайшли наприкінці кастингу — випадково в Instagram, бо, напевно, вона — єдина у своєму поколінні, хто не знав про наші пошуки.
Щодо методів роботи: наш ансамбль складають неймовірно талановиті актори, тож для мене найважливішим було — організувати простір довіри між нами, у якому ми могли б разом створювати цікавих героїв. У підготовчому періоді ми багато грали в ігри, виконували акторські практики, читали сценарій, обговорювали — й майже не проводили репетицій.
Як ви поєднували елементи музичних кліпів з кінематографічною мовою у "Назавжди-Назавжди"?
Це не було якоюсь надціллю, просто вся команда фільму, за невеликим винятком, — якраз професіонали, які до того створювали здебільшого малі форми: кліпи, соціальні ролики, рекламу. Тож, я думаю, ми просто робили те, що вміли, — у класній компанії. І я дуже пишаюсь своїми творчими партнерками та партнерами — вони зробили неймовірний обсяг роботи, натхненно і прекрасно.
З якими викликами ви зіткнулися під час зйомок, особливо враховуючи, що фільм було завершено незадовго до початку повномасштабної війни?
Ми завершили саме знімання за півтора місяця до повномасштабного вторгнення, а от увесь процес постпродакшену — від монтажу до кольорокорекції та музики — припав уже якраз на 2022–2023 роки. Це, напевно, і було найбільшим викликом — завершити кіно вже під час великої війни, коли ніхто насправді не розуміє, куди бігти, що робити й навіщо це взагалі зараз — говорити про підлітків 1990-х, коли гинуть люди, і озвірілий північний сусід намагається знищити країну.
Але сенси були перевинайдені, чудові копродюсери знайдені, і вся команда доклала багато зусиль, щоб фільм завершити. Як і всі інші фільми, які за останні роки створили українські кінематографісти — попри все. І це достойно поваги й того, щоб глядач прийшов до кінотеатру.
Про майбутні проєкти режисерки та роботу під час війни
Вже понад 10 років я хочу екранізувати "Тигроловів", це давня мрія. Але до такої екранізації потрібно дуже добре підготуватись і "дорости" в певному сенсі. Ну, і це не можна створити силами виключно бажання команди та в мінімальному бюджеті, тому ми рухаємось потроху вперед. Малими кроками. І це — ок.
Бути режисеркою в Україні сьогодні — це те саме, що й просто бути людиною в Україні сьогодні. Це розгубленість, яка межує з глибинним розумінням причин та наслідків. Спостереження за болем інших та проживання свого. Незворотна втрата попереднього життя, але й неймовірна жага до життя, до волі, до самовизначення і творчості.
Я думаю, у нас у всіх змінився погляд на життя. Ми втратили безтурботність, подорослішали та стали фаталістами. Водночас ми прагнемо світла. Мені здається, я готова більше говорити про яскраве світло в темряві, ніж про темряву, в якій пробивається світло.
