Феномен Леся Курбаса: "Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра"
Усі фото: платформа Open Kurbas
Історія української культури — простір невпинної боротьби й одвічних роздумів про те, що було б, якби найталановитіших не спіткали репресії та забуття. У цьому контексті особливо трагічним постає життєпис Леся Курбаса.
Українець серцем, він спрямував свою творчу жагу на створення "європейського театру з національним ядром", розвиток авангардних течій і підтримку молодих митців. За це — опинився за ґратами й загинув від кулі в скроню.
З нагоди дня народження режисера, який відзначаємо 25 лютого, "ТиКиїв" дослідив феномен Леся Курбаса: від новацій у Молодому театрі до справжньої революції на сцені "Березоля".
Молодий театр
Народжений у родині акторів мандрівного театру, Олександр (Лесь) Курбас із дитинства знав, що й сам пов'яже своє життя зі сценою. Він здобув блискучу освіту у Віденському університеті, опанував вісім мов, принципово оминаючи російську, а повернувшись до України, почав плекати трепетну мрію про "європейський театр із національним ядром".
Молодий театр у Києві подарував глядачам два сезони унікальних постановок, модерних ідей і сучасних українських історій, розказаних талановитими акторами. Та найголовніше — цілу когорту режисерів, які зробили неоціненний внесок у подальший розвиток національного сценічного мистецтва.
Значення діяльності Молодого театру під керівництвом Леся Курбаса влучно описує працівниця Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Ірина Зубченко. За її словами, це був "початок революції на українській сцені".
Гайдамаки
У творчій біографії Леся Курбаса неможливо оминути небачене доти переосмислення поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки". Працюючи на чолі тоді вже державного театру в столиці, режисер вирішив звернутися до принципів синтетичного театру, щоб якнайповніше втілити класичний твір. Уперше в постановці були задіяні всі види мистецтв і художніх засобів.
Виставу доповнювали костюми Анатоля Петрицького та музичний супровід композитора Рейнгольда Глієра, а родзинкою став персонаж "десяти слів поета" — десять акторів, які виконували роль античного хору. За задумом Курбаса, вони "оповідали про те, що відбувалося між діями й за сценою, виголошували авторські ремарки та висловлювали власне ставлення до подій".
"Гайдамаки" стали візитівкою Курбаса-режисера й відтоді ще не раз з'являлися в репертуарі очолюваних ним театрів. Виставу обожнювали глядачі, а сам митець вбачав у ній неперевершений приклад утілення власних теорій і підтвердження думки:
Театр має бути таким, яким суспільство має бути завтра.
Мистецьке об'єднання "Березіль"
У 1922 році Лесь Курбас втілив свій найамбітніший задум — мистецьке об'єднання "Березіль". Поетичну назву режисер узяв з улюбленого вірша Б'єрнсона, а своїм завданням обрав створити осередок "передових творчих інтенцій тогочасного українського театру".
Діяльність мистецького об'єднання була строкатою. У режисерській лабораторії вирувала натхненна робота; у макетній майстерні під керівництвом Вадима Меллера розквітав сценічний авангард; у музейній комісії збирали матеріали з історії театру, що нині становлять основу Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.
Кропітку роботу Лесь Курбас провадив в акторській царині "Березоля". Митець був певен, що "актор має бути не лише талановитим, а й висококультурним", тож окрім занять із пластики, сценічного мистецтва й хореографії, пропонував відвідувати лекції з філософії та античного мистецтва, долучатися до видання тематичних журналів.
Режисер відкидав традиційну акторську школу: він вірив, що актор не повинен поєднувати себе й персонажа крізь власний досвід. Натомість — мусить мати до тої міри розвинену фантазію, що зможе уявити будь-яку ситуацію й почуття.
Створити те, чого немає насправді, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила та навчитись літати.
Глядачам мистецьке об'єднання "Березіль" запам'яталося виставою "Джіммі Гіґґінс" із барвистими костюмами Вадима Меллера та Курбасовою постановкою "Макбета".
Театр "Березіль"
З 1926 року об'єднання "Березіль" отримало офіційний статус театру й запрошення переїхати до тодішньої столиці України — Харкова. Саме тут, попри партійний тиск і невпинні спроби налагодити зв'язок із глядачем, Лесь Курбас досяг апогею майстерності. На сцені "Березоля" втілювали найрізноманітніші матеріали, вражали декораціями й чарували костюмами.
Доленосною стала зустріч Курбаса з письменником Миколою Кулішем. Тандем режисера й драматурга — канонічний. Для "Березоля" вони створили вистави за творами "Народний Малахій", "Мина Мазайло" та "Маклена Ґраса".
Перші дві публіка сприйняла холодно. Курбас не здивувався: "Ідею, вістря цих двох п'єс не сприймає глибоко робітнича маса тому, що вона також, як і грандіозна більшість населення, ще досі в інерції русифікаторського процесу, який був тут цілими століттями".
Комунізм несумісний із природою людини, як вогонь із водою.
Попри все, театр "Березіль" працював. Схвальні відгуки, вражені критики й співпраця з геніями драматургії свого покоління — Кулішем, Хвильовим і Йогансеном — зробили проєкт легендарним. А костюми Вадима Меллера, акторська гра трупи й режисура Леся Курбаса розпалили вогнище українського авангарду. Це була справжня бурхлива революція.
"Маклена Ґраса"
Фінальним актом у творчому життєписі Леся Курбаса стала постановка вистави "Маклена Ґраса". Драма за п'єсою Миколи Куліша поєднувала авангардну сценографію, новаторську роботу з тінню й гучне політичне гасло — спротив тоталітарній політиці радянської держави.
Прем'єра вистави відбулася 24 вересня 1933 року, а вже 5 жовтня Курбаса відсторонили від роботи в театрі. Режисера звинуватили в українському буржуазному націоналізмі й контрреволюційній діяльності. На захист свого наставника стали лише четверо березільців: під тиском влади люди боялися говорити правду.
Театр продовжив роботу, тоді як його творця, ідейника й головного натхненника кинули за ґрати. А згодом — разом із найближчим соратником Миколою Кулішем — розстріляли в урочищі Сандармох.
"Маклена Ґраса" стала фінальним акордом симфонії Леся Курбаса, маніфестом нового українського театру й символом боротьби проти тоталітарної системи.
